Чому фермер стріляв у людей...

— З якого дива, питаєте, здійнялася та клята стрілянина? — Віктор Петрович сердито розчісує п’ятірнею шпакувате волосся, та воно знову розсипається, мов копиця старого сіна. — Це, знаєте, як собача пісня, — слухати не переслухати. Між нашими фермерами Сергієм Я. та Ігорем М. вже, рахуйте, третя громадянська війна точиться. Поки що без атомної бомби. Дякувати Богові, вбитих немає, а ось поранені вже є. А чому зчинилася ця веремія? Ніяк наші «пузирі» громадське добро не поділять, вже все колгоспне майно розпродали наліво й направо, тепер б’ються до крові за те, що залишилося. Ще й нас, селян, у свої розбірки вплутують. Якось прибігає Серьога — директор агрофірми, якій ми довірили майно та земельні наділи, та й руками об поли, як той чорногуз крилами:

— Рятуйте, люди добрі! Наше добро з м’ясом рвуть якісь городські жлоби.

Ми хоч і підстаркуваті, пенсіонери давно, вхопили що до рук трапилось і — на вигін. А там хлопці дебелі походжають та тільки попльовують і насміхаються над дідами. Е, думаю собі, як отой огиряка в дубльонці в зуби зацідить, то поки перевернешся сторч головою, три рази перевзуєшся. Та пішли-таки стіна на стіну. Аж поки голова сільради Олександр Костюков не розборонив. Мовляв, у сільраді по-людськи розберемося. Мені, правду кажучи, та й не тільки мені, трохи таки дали по здухвинах, щоб не козакував, як замолоду. У сільраді молодий чоловік — з виду грамотний такий розумака — відкрив теку та й виклав документи щодо володіння гаражем, ангаром, двоповерховим будинком колишнього правління колгоспу та ще чимось — не пам’ятаю. Виявляється, все це добро Я. без нашого відома заклав за позику.

— Це — фальшивки, — лупить очі на папери й белькоче Серьога. — Я до суду подам...

— Який суд, голубе! На кожному папірці більше твоїх печаток, ніж у нас синців під очима.

Всю згадувану маєтність викупив у тих позичальників Ігор М. — керівник іншого фермерського господарства. Сергій Я. кинувся судитися, та де там.

Нещодавно навідався до мене М.

— Поїхали, Петровичу, майно приймати. Ось у мене на руках рішення Господарського суду.

— Знову війна? Не поїду!

— А я вас як нашого депутата прошу.

Що мав робити? Поїхали. Напарники М. повитягували з гаража й ангара збіжжя. Веселі такі. Все їм смішно.

Аж тут Я., мов чорна хмара. І жінка його, і синок — йому десь років з двадцять. Почали по батькові, а скінчили по матері, хапаючи один одного за петельки. Серьога від’їхав на своєму «газику» метрів за тридцять, дістав рушницю та як бабахне в зимне небо. А другий постріл — просто нам межи очі і третій... Я впав, носом сніг рию, бо шріт біля вуха свистонув. Отака наша гірка доля депутатська, думаю. Як і поставлять чарку, то хіба що на домовину.

Скрутили хлопці Серьогу. Ружжо побили і закинули в сніг. Згодом приїхала міліція, двох поранених чоловіків відвезла до лікарні «швидка».

«Що Я., що М. — обоє рябоє, — засвідчує Марія Василенко — депутат сільради, котра очолювала ту-таки сільраду з 1994 по 2002 рік. Працює нині державним виконавцем Вільногірського міськвідділу юстиції. — Намучилася я з цими крутіями під час свого головування».

Проти Сергія Я. Верхньодніпровською райпрокуратурою порушено кримінальну справу за фактом спричинення вогнепальних поранень.

— Отже, розказую вам спочатку, бо як не зачепимо історії, то й суті подій не збагнемо: чому людина в людей стріляє? Був колись на оцих теренах знаменитий, найбільший в області колгосп імені Жданова. Душа мліє, як згадаю: чотири тисячі голів худоби рогатої, 3,5 тисячі свиней та майже стільки само овець на вибалках, сім тисяч курей, 25 тисяч качок. Від того добра земля гнулася. Були й індики, гуси і навіть кролі. Полічить-но, скільки мали молока, м’яса, хліба на сто гектарів ріллі, якої значилося за колгоспом понад вісім тисяч гектарів. Усіх годували. Навіть японцям збували соняшникове насіння за добрі гроші. А нині на 100 га сільгоспугідь маємо дулю з маком та бур’янище. Самі себе й то не прогодуємо, а що вже про державу казати. Тож і ціни тепер на базарі — м’ясо в горлянці застряє. І хіба тільки у нас ця пустка? По всій країні таке діється.

Організували, значить, КСП «Україна» й воно покотилося вниз — аж загуркотіло. Надто коли верховодив ним Сергій Я.

Перекрили тоді геть дихання. Щоб від реформ носа не вернули, землю швидко розпайовували. Ні тобі пального, ні насіння, ні кредитів — живіть, дядьку, як знаєте. Щоправда, були люди, які вберегли своє хазяйство від розрухи. Поруч з Дмитрівкою агрофірма «Лозуватська» сусіднього, П’ятихатського району. Там зараз і врожаї добрі, і худоби, як маку. А чому? Не рознесли господарство по норах, як миші. Тепер там возять попід хатами зерно, цукор. Бери хоч десять мішків, хоч двадцять, а ні — то грішми заплатять. У дмитрівчан слина котиться — от люди живуть!

«Є, на жаль, фермери, які й п’ять гривень не дадуть на похорон людини, в якої орендували землю, — зітхає голова Дмитрівської сільради Олександр Костюков, інженер колишнього колгоспу. — Ані копійки на культуру, соціальний устрій. Село спорожніло. Останню хату збудував я. Ні, вісім років добудовую...»

А тут ще Я. сала за шкуру залив. Думали, стане фермером, за розум візьметься. Більше сотні душ землю йому довірили, а це ж — понад тисяча гектарів. І техніка тут-таки, при купі, й токи. Інший за таких умов сам в золоті ходив би і ми при ньому не старцювали б. Та Серьога тільки з першого врожаю видав на земельний пай по півтонни пшениці і по півтори тонни ячменю. А потому — мов пошептало. Боляче, що значна частина нашої землі заросла бур’янами.

Земелька таки прогуляла до осені «яловою», без насіння.

Отаке у нас діється. Хіба після цього ми не дикіші за справжніх скіфів, що колись мандрували племенами у тутешніх степах? Про які мораль, совість, а тим паче справедливість може бути мова, коли насправді на нас, селюків, не поширюються Конституція і закон. На словах гарно виходить, мов на цимбалах, а на ділі й поскаржитися нема куди — хоч об стіну головою. Тож і живемо, як вовки. Хто сильніший та має рушницю, того й зверху. Біль і безнадію топлять люди у самогоні. Та скоро і його не буде з чого гнати. Одним днем живемо. Як перед новим вселенським потопом.

Знаєте, скільки наше сімейство має земельних наділів? Не люблю, вибачте, слово «паї», бо воно мені «пайкою» пахне. Майже 60 гектарів! Це якщо всіх докупи полічити — мене, жінку, синів, дочку з зятем... Добряче поле. Поки його оббіжиш, то не раз потом вмиєшся. А змушені старцювати. Ні корови, ні свині... Навіть курці й тій катма зерна всипати. Ось до якої житухи довів нас Серьога Я. — ніхто не позаздрить. Хоч харакіру собі роби. Наче й не хрещений ми народ. Раніше, було, гості приїздили, то всім вділяли на дорогу вітамін «це» — м’ясце, сальце, яйце... А тепер самі з бабою заглядаємо, де б його розжитися.

А жили ж — тини у дворі тріщали від добра: 13 бичків, три корови, сотня курей, чотири свині, троє коней і бричка своя, вівці. Це коли Горбачов, пам’ятаєте, послаблєніє дав.

Нещодавно поїхав до міста Вільногірська — ось воно, поруч, купив шмат сала за добрячу ціну та й ховаю його від чужого ока. Бо люди знайомі побачать та й спитають: догосподарювався, що й сала вже катма! А де ж теперечки ті руки, що колись пахли хлібом? На грудях поскладали?

А Серьога та такі, як він, все довкола себе вигризають, з м’ясом рвуть. Он, будинок культури новий був, як дзвін, стояв у центрі села. Зоставалося поштукатурити-побілити, але не встигли. Тепер розтягли, забрали все гамузом. Скоро бетонні плити і біла цегла гавкнуться. І хоч би вже поночі розбирали, а то — за ясного дня. Сорому не стало в людей. А ви про мораль якусь балакаєте.

Нещодавно мене до районної міліції викликали, щоб засвідчив, як той Я. в людей невинних стріляв. Гарна така молодичка, що всі довкруг неї тільки плямкають та облизуються, записала мої слова отуди, як його? Отож, вірно кажете, у комп’ютер. Дивлюсь, а Серьога наш там коридорами гоголем ходить. Щоправда, голова перев’язана, вся в бинтах, як у палестинського партизана.

А ми, чоловік з тридцять, таки вийшли з кабали. Гарний, схоже, чоловік прихистив, взяв нашу землю в оренду. Ще не орали, не сіяли, а він вже привіз до двору трійко поросяток — це, мовляв, аванс. Тож, може, трохи ще поживемо на світі.

 

Верхньодніпровський район

Дніпропетровської області.