Про примирення між ветеранами Червоної Армії та Української Повстанської Армії поки що не йдеться. Це стало цілком очевидно, коли 15 березня цього року під час дня уряду у Верховній Раді України обговорювалося питання «Про стан виконання законодавства України щодо соціального, медичного та пенсійного забезпечення ветеранів війни і відзначення 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». Навіть тепер, через шістдесят літ після цієї страхітливої світової бойні, коли наймолодшому з її учасників виповнилося 78 літ! Адже для примирення потрібно виявити добру волю, а її якраз (переважно з боку радянських ветеранів) і немає. Однак, будьмо відверті, справа не в самих лише ветеранах, а в тих, хто за ними стоїть, хто сповідує ліву чи праву ідеологію, у кого зір спрямований чи то до «зореносного» Кремля, чи спочиває на золотокупольних святинях Києва. Примирення щодо історичної пам’яті народу, пов’язаної з оцінками подій періоду Другої Світової війни, немає у самому суспільстві. Навіть у тому, де і як відзначати цю дату: військовим парадом у Києві, участю у спільному «всесоюзному» параді на Красній площі в Москві, чи просто людським пошануванням та увагою до всіх на Хрещатику. Отакий розгардіяш у головах та симпатіях. То що ж робити? Чекати, коли все само собою унормується? Коли жменька тих, хто ще лишився з війни (дай їм, Боже, здоров’я і продовж віку), стане ще меншою?
На моє переконання, чекати — жорстоко й аморально. Ненависть, яка інспірується «п’ятою колоною» щоразу, коли впритул наближаємося до розв’язання цього питання, — це гріх перед Богом і сором перед людьми, перед усім світом. Тому відповідальність за те, щоб вивести країну з цього перманентного стану протистояння, а фактично — стану війни, коли дві колись воюючі між собою сторони «не склали зброю», має взяти на себе українська політична еліта, державні лідери нації. Ми маємо примирити непримиренних. Чи є в нас для цього достатньо моральних, а відтак історично-правових підстав? Чи є у цьому пекуча суспільна потреба? Безперечно, є.

Виведення прав українських повстанців на національно-визвольну боротьбу

Почнімо з історії. Через 5 днів після лютневої революції, яка ліквідувала самодержавну імперію в Росії, себто 17.03.1917 року за новим стилем, у Києві зібралися представники тодішніх українських партій і сформували Раду представників. 27 березня вона обрала з-поміж себе Центральну Раду на чолі з М. Грушевським. До її складу увійшли представники всіх 8 тодішніх політичних партій і громадських організацій: Товариства українських поступовців, Української соціал-демократичної партії, Партії соціалістів-революціонерів, Української селянської спілки, Партії Українських соціалістів-самостійників, Української демократично-хліборобської партії, Української федеративно-демократичної партії, Трудової партії.
Будучи демократичним за своїм духом і переконаннями, керівництво Центральної Ради розуміло, що воно має забезпечити собі у державотворчій діяльності максимально легітимний мандат від народу. Проте провести загальні і всенародні вибори в умовах війни, руїни, наявності на території України чужоземних військ було абсолютно неможливо. Не покидаючи сподівання, що такі вибори у сприятливий час відбудуться, Рада підготувала й провела 19.04.1917 року в Києві Всеукраїнський Національний Конгрес, на який із 900 обраних прибуло 848 делегатів з усіх регіонів України, а також представники армії і флоту. Конгрес доручив Центральній Раді організувати необхідні структури виконавчої влади і взяти під свій контроль усю територію України. Президентом України був обраний Михайло Грушевський. Центральна Рада організувала «Виконавчий Комітет Ради Робітничих і Солдатських Депутатів» (37 членів) та «Малу Раду» (своєрідний парламент — 58 членів). Згодом, на підставі рішень ІІ Всеукраїнського Військового Конгресу (965 делегатів, які представляли майже 4 млн. українців-військовиків), було прийнято спочатку ІІІ, а потім ІV Універсали, внаслідок яких проголошено Українську Народну Республіку. У ІV Універсалі (22 січня 1918 року) сказано: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу».
1 листопада 1918 року внаслідок повстання Українських січових стрільців у Львові проголошено Західно-Українську Народну Республіку, а 22 січня 1919 року на площі св. Софії у Києві схвалено Акт злуки УНР і ЗУНР в єдину державу — Українську Народну Республіку, яка була визнана й встановила дипломатичні відносини з багатьма державами.
Таким чином, незалежна Українська держава з’явилася на політичній мапі Європи як наслідок волевиявлення Українського народу й була проголошена уповноваженими на це її повноправними представниками. Анексія території цієї держави (УНР) за наказом голови Совнаркому Леніна військами більшовицьких армій Муравйова та Антонова-Овсієнка зі сходу й півночі, білогвардійцями Денікіна з півдня, польською дивізією генерала Галлера, що була споряджена й озброєна французами «проти большевиків», але розгорнулася проти УГА, із заходу («чотирикутник смерті»), — то не що інше, як акт агресії чужоземних військ і держав, внаслідок чого Україна стала окупованою чужинцями територією аж до 1 грудня 1991 року.
Звісно, ми не забуваємо того, що спочатку Рада послів Антанти (25.06.1919 року) визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд», а згодом — яка безодня цинізму! — міжнародні інституції й окремі держави одна за одною — від 1920 до 1939 року — визнавали «законність» окупації усієї України тими само більшовиками. Але хто може відібрати у народу право боротися за свою свободу й державну незалежність?!
На те, щоб установити в Україні свою владу, ані російські більшовики, ані польська влада (як і ніхто інший з наших сусідів) жодного разу в жодній формі не питали згоди українського народу. Тому всі прояви боротьби за відновлення Української незалежної держави від 1920 року (в тому числі й збройна боротьба УПА) були національно-визвольною боротьбою.
Так, ми також не забуваємо, що в умовах радянської дійсності більшість українського населення, незважаючи на голодомори, заслання, терор, з цією дійсністю мусила змиритися, якось прижилася, намагалася вижити. Але ми говоримо про виведення прав на боротьбу за Свободу. Як засвідчує «Історичний висновок про діяльність ОУН—УПА (попередній варіант)», складений Робочою групою при Інституті історії України НАН України (Київ, 2000 р.), «українські націоналісти вели війну за реальну незалежність України». Навіть у Конституції Української РСР (1978 р.) підтверджується, що Українська РСР перебуває (цитую) «у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік, який уособлює державну єдність радянського народу» (преамбула, ч.6), себто — це тільки частка у складі іншого державного утворення, яка «об’єдналась у Союз Радянських Соціалістичних Республік — єдину союзну багатонаціональну державу» (ст. 68).
Таким чином, після анексії 1920 року, територія України не була незалежним державним утворенням. Уряд Української Народної Республіки продовжував діяти в екзилі аж до того часу, коли 1 грудня 1991 року Український Народ на всеукраїнському референдумі підтвердив своїм одностайним волевиявленням (майже 92%) «Акт проголошення незалежності України», прийнятий 24 серпня того само року Верховною Радою України.
Після того останній Президент УНР Микола Плав’юк (нині громадянин України) передав клейноди влади УНР уперше всенародно обраному Президентові України Леонідові Кравчуку в урочистій обстановці святкування першої річниці Дня Незалежності в київському палаці «Україна».
Боротьба за реальну незалежність України закінчилася. Ідеї самостійної соборної Української держави перемогли. Але борці за цю соборну (унітарну) незалежну Україну Українською державою не визнані. Абсурд! Історично-правовий нонсенс!

Спроби законодавчого врегулювання проблеми

Спроби ці у нашій державі мають дванадцятилітню історію. У 1993 році Верховна Рада прийняла Закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У ньому записано, що статусу учасників бойових дій набувають і вояки УПА, але тільки ті, які, мовляв, не вчинили злочинів проти миру і людства, а до того ж іще реабілітовані відповідно до Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Само собою зрозуміло, що за такого підходу майже всі вояки УПА, які зі зброєю в руках боролися за незалежну Україну і проти німецьких окупантів, і проти каральних загонів НКВД, статусу учасників бойових дій не отримали. Себто ті, хто виборював незалежність України від 1945 до 1954 року, так і залишилися «зрадниками Вітчизни» й «злочинцями», як їх нарекло сталінське неправосуддя. Поза законом у незалежній Україні залишилися навіть ті учасники національно-визвольної боротьби, кому чудом удалося уникнути репресій, а тому вони вже ніяк не могли бути реабілітованими. Натомість статус учасника бойових дій одержали «колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів», відомі серед народу як «стрибки» (від «істрєбітєлі»), а також карателі з «винищувальних» загонів НКВД, навіть тюремні наглядачі ГУЛАГу, які, м’яко кажучи, не заслужили визнання у найширших верствах народу, а якщо відверто, то сприймаються як його кати. «Де зараз ви, кати мого народу? Де сила ваша, велич ваша де?» — запитував ще у шістдесяті («совєцькі»!) роки Василь Симоненко. Є, Василю, живуть серед нас, і якраз найбільше пошановані в сучасній Україні як «ветерани», що мають «особливі заслуги перед батьківщиною». Немає Сталіна, розвалився врешті сам собою тоталітарний комуністичний режим, але діла їхні і «герої» живуть і процвітають.
...У 1995 році під час розгляду у Верховній Раді законопроекту про зміни та доповнення до Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» питання про визнання Української Повстанської Армії воюючою стороною у Другій Світовій війні постало з новою силою. Але тодішня політична конфігурація парламенту була такою, що вирішити питання з точки зору історичної справедливості було неможливо, хоча дискусії на цю тему тривали. Їхнім наслідком було те, що 13.09.1996 року створено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради для сприяння у вивченні питань, пов’язаних з перевіркою діяльності ОУН—УПА. Від опозиції в комісії працювали Григорій Дем’ян і Михайло Косів. Ми отримали чимало свідчень учасників та очевидців цих подій, документів, матеріалів, одначе робота комісії загалом виявилася неефективною. Тоді її функції перебрала на себе урядова комісія з вивчення діяльності ОУН—УПА, створена Постановою КМУ № 1004 від 19.09.1997 року. Вона також не до кінця виконала покладені на неї завдання і не виправдала надій суспільства прийняттям остаточного документа (історичного висновку).
Тим часом до Верховної Ради України 3-го скликання народні депутати І. Білас, Б. Костинюк, В. Кафарський, М. Косів, І. Осташ вносили законопроекти про поширення статусу учасників бойових дій на всіх вояків УПА. Безрезультатно. Аналогічна ситуація склалася й у парламенті нинішнього скликання. Індивідуальні й колективні законопроекти про визнання УПА воюючою стороною у Другій Світовій війні зареєстрували народні депутати С. Стецько, Є. Гірник, Ю. Ключковський, Я. Кендзьор, І. Стойко, Л. Лук’яненко, В. Червоній, Ю. Ширко, С. Олексіюк, Б. Костинюк, М. Косів. Однак розгляд цих законопроектів фактично заблоковано. Під час їх обговорення у Комітетах ВР та у висновках Головного науково-експертного управління апарату ВРУ неодноразово висловлювалася думка, що приймати такий документ передчасно, позаяк урядова комісія має винести свій остаточний вердикт, а відтак Кабінетові Міністрів необхідно подати свій проект.
То що ж залишається? Знову чекати? Повторюю ще раз: необхідно виявити політичну волю усім, кому це належиться. А насамперед Президентові і Прем’єр-міністрові. Свої депутатські звернення щодо цього я їм обом нещодавно відіслав.

Суспільство прагне «воювати» й далі чи готове до примирення?

За останні роки громадська думка щодо історичних реалій української дійсності значно зрушилася у позитивний бік, позбулася багатьох міфів і стереотипів комуністичної пропаганди і, на моє переконання, готова сприйняти документ примирення. (Найбільша в цьому заслуга українських ЗМІ). Існує успішний досвід співпраці ветеранів Другої Світової війни у складі всеукраїнського об’єднання, яким керує фронтовик, народний депутат України академік І. Юхновський.
Неодноразово у своїх виступах (надто — передвиборних) та під час зустрічей з ветеранами лідери Української держави висловлювали думку про необхідність громадянського примирення у нашому суспільстві та про встановлення історичної та соціальної справедливості щодо вояків УПА. Прикладом людяності у розв’язанні аналогічної ситуації на державному рівні може служити досвід багатьох європейських країн, зокрема Іспанії, Польщі, Литви, Латвії, Естонії.
Знаю з особистого досвіду, що так звані «наукові» дослідження цього питання найрізноманітнішими комісіями (як парламентськими, так і урядовими) не можуть бути прямолінійно-однодумними, позаяк самі історичні документи, які досліджують ці комісії, найчастіше мають діаметрально протилежне політичне спрямування. Ну, хіба можна колись звести до одного «знаменника» й «узгодити» те, що опубліковане, скажімо, в «Літописі УПА» (вже вийшло 50 томів), і те, що міститься в оперативних зведеннях каральних загонів енкаведистів? Марна й безглузда то справа. Як і розмови про жертви, які загинули «від рук українських буржуазних націоналістів». Звичайно, що були жертви з обох боків. Адже йшла збройна боротьба. Не маю сумніву, що від людських утрат, завданих кривд, пролитої крові досі болить серце багатьох наших співвітчизників. Але маємо, нарешті, і до наших подій застосовувати як принципи історичної справедливості, так і загальновизнані принципи міжнародного права. Так от, на моє чергове депутатське звернення у травні минулого року до тодішнього Прем’єр-міністра В. Януковича про визнання УПА воюючою стороною у Другій Світовій війні одержую відповідь, яку лише на перший погляд можна назвати дрімучим невіглаством, бо насправді це відповідь «ворожої» (досі воюючої) сторони. Цитую: «Відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права воюючою стороною у збройному конфлікті визнається держава. (Ст. 1 «Міжнародної конвенції про звичаї сухопутної війни»; ст. 3 «Положення про закони і звичаї сухопутної війни», м. Гаага, 18 жовтня 1907 р.)». Отже, про що ви, мовляв, клопочетеся, чому безкінечно піднімаєте питання про Українську Повстанську Армію, якщо воюючою стороною у збройних конфліктах визнається тільки держава? І саме вона (цитую далі кабмінівську цидулку) — «держава, яка є суб’єктом міжнародного права, уповноважує свої збройні сили діяти відповідно до вимог «Міжнародної конвенції про закони і звичаї сухопутної війни». Враховуючи викладене, ставити питання про визнання ОУН та УПА воюючою стороною у Другій Світовій війні є неправомірним. Державний міністр Кабінету Міністрів по зв’язках з Верховною Радою Іван Ткаленко. 24.06.2004 р.»
Знаю Івана Ткаленка як колегу-депутата ВР третього скликання, то маю підстави запитати: хто Вам підсунув цю фальшивку? Адже брехливість подібної відповіді полягає у тому, що вона побудована на свідомій політичній спекуляції. Так, у названих документах справді йдеться про державу як суб’єкт міжнародного права, яка зобов’язує свої збройні сили під час воєнних дій дотримуватися відповідних правил ведення війни, але ж бо того само дня, 18 жовтня 1907 року, в Гаазі було прийнято «Додаток» до «Міжнародної конвенції», у якому (відділ 1, глава 1, ст. 1) воюючою стороною вважається не лише держава, яка вступила у збройний конфлікт з іншою державою, а й народні ополчення та добровільні загони, якщо вони відповідають таким критеріям:
а) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;
б) забезпечені чітко вираженим і легко розпізнаваним знаком;
в) відкрито носять зброю;
г) дотримуються у своїх діях законів і звичаїв війни.
Навіщо у нормативах міжнародного права сформульовано саме такі вимоги до військових недержавних формувань, які ведуть збройну боротьбу за політичні інтереси свого середовища (суспільства, народу, нації), вам, шановний читачу, напевно зрозуміло. Адже йдеться про те, щоб ці формування («народні ополчення та добровільні загони») були не свавільними зборищами напасників, які спідтиха здійснюють збройні напади, (бо в такому разі це можуть бути просто бандитські формування), а цивілізована збройна сила, яка веде боротьбу за свою ідею.
Чи треба когось переконувати, що УПА за всіма наведеними чотирма ознаками була навіть не ополченням чи загоном, а справжньою регулярною Повстанською Армією. Її часом називають «Армією без держави», хоча прообразом державного управління, якому підпорядковувалася УПА, була створена ОУН Українська Головна Визвольна Рада. Це була армія, яка вела війну за незалежну соборну Українську державу. Армія, у якій, за свідченням гітлерівської контррозвідки, налічувалося до 300 тисяч бійців. Армія, у якій фронтові підрозділи мали якнайтісніший зв’язок з «тилом», себто з народом. Саме тому вона могла проіснувати й проводити воєнні операції протягом дванадцяти (!) років — від 1942 до 1954 року. Могла воювати й протистояти найпотужнішим військовим монстрам світу — спочатку гітлерівській Німеччині, а потім сталінському Союзові. На чолі цієї армії стояв досвідчений, талановитий генерал Роман Шухевич. Уся армія була структурно зорганізована на військові частини й підрозділи за всіма правилами армійських статутів та умов підпілля, ними також командували вишколені у військовій науці (австрійській, польській, німецькій, совєцькій) офіцери. Майже всі вони, звісно, відкрито носили зброю і стрілецькі однострої. Відзнаки УПА — герб «Тризуб», синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна» закріплені нині у 20-ій статті Конституції як «державні символи України», але ті, хто воював під цими «чітко вираженими й легко розпізнаваними знаками», для кого священним заповітом була присяга з «Декалогу українського націоналіста»: «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї», ті, хто з останнім вигуком «Слава Україні!» йшли на певну смерть — вони в отій уже нібито здобутій незалежній соборній Українській державі й далі вважаються «бандєровскімі бандформірованіямі». О Господи! Такої політичної та ідеологічної наруги, історичної глупоти, суспільно-морального фарисейства нема у жодній іншій країні світу!
Програмові засади, мета, принципи боротьби УПА були сформульовані в «Маніфесті ОУН» (грудень 1940 р.), в якому, зокрема, мовилося: «Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів — московську імперію — творимо новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу в світі. Українці силою об’єктивних умовин є авангардом усіх поневолених Москвою народів у їх боротьбі за повне визволення».
Хай це сприймає хто як хоче, але саме у цих самохарактеристиках визначено національно-визвольний характер змагань УПА за ідею «свободи народів та людини». Хто може заперечити, що це і сьогодні для Української держави звучить актуально, хоча, звісно, має бути висловлене в інших (сучасних) словесних формулюваннях? Бо інакше — навіщо тоді міністр закордонних справ Борис Тарасюк їздив у Бішкек?
Пам’ятаю, як ми у шістдесятих роках зачитувалися польським виданням «Kwartalnіk wojskowy» (хтось привозив журнал із Польщі Михайлові Гориню), в якому систематично друкувалися аналітичні матеріали про організаційні засади, воєнну стратегію, тактику боротьби, роботу Служби безпеки в умовах підпілля, системи зв’язку, видавничу й ідеологічну роботу і т. д. в Українській Повстанській Армії. Звідти ми також довідалися, що досвід УПА вивчається у військових академіях багатьох країн світу, зокрема, скажімо, у Франції тоді читався спецкурс на цю тему. Зате у нас ще й тепер дехто прагне «поучаствовать» у спільному параді «побєдітєлєй» на Красній площі у Москві. Хто може мати щось проти цього? З Богом. Що кому дорожче. Але до чого тут Україна?

Зробімо рішучий крок!

На моє переконання, суспільна глупота має бути переборена вже нині, негайно, до 60-річчя Перемоги над гітлерівським фашизмом у Другій Світовій війні. Для цього спочатку має бути виданий Указ Президента України про примирення між ветеранами Радянської Армії та Української Повстанської Армії. Кабінет Міністрів має доручити Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН—УПА, створеній, як уже було сказано, Постановою КМУ № 1004 від 12.09.1997 р., нарешті, за 8 років, завершити свою роботу й представити урядові не «попередній варіант», як це було у 2000 році, а кінцевий висновок з дорученої проблеми. Адже такий висновок уже по суті є. Немає тільки політичної волі подолати боязнь і нерішучість, аби оголосити «попередній варіант історичного висновку» остаточним. А в «попередньому варіанті» члени урядової комісії — вчені з Інституту історії України НАН України, — дійшли, зокрема, висновку, що:
— з весни 1943 р. і до кінця окупації західних областей УРСР Українська Повстанська Армія провадила бойові дії з німецькими гарнізонами і каральними загонами...
— війна УПА з радянськими силовими структурами ... була війною громадянською; українські націоналісти вели війну за реальну незалежність України; найбільша трагедія історичного моменту полягала в тому, що це була братовбивча війна.
— УПА, так само як радянська армія, була воюючою стороною у протистоянні Об’єднаних Націй і блоку фашистських держав. Нема фактів, які свідчать про участь УПА як військової формації у війні з Об’єднаними Націями на боці Німеччини. («Історичний висновок...», с.36-37).
Все. Крапка. А далі нехай пишуть спогади учасники й очевидці, здійснюють наукові дослідження історики (аби лише вони були неупередженими і об’єктивними), а Кабінет Міністрів уже у квітні має внести до Верховної Ради свій проект закону «Про визнання Української Повстанської Армії воюючою стороною у Другій Світовій війні та про статус вояків УПА». А ми, автори аналогічних проектів, в ім’я святої справи приглушимо авторські амбіції, відкличемо свої проекти й проголосуємо за один, кабмінівський.
Чи є для цього необхідні передумови і у Верховній Раді, і у суспільстві? За підтримки Президента і Прем’єра у Верховній Раді безумовно є. А тим паче — у суспільстві. Основне гасло всеукраїнського Майдану закладене у переконанні: «Ми разом. Багато. І нас не подолати». На всеукраїнському Майдані витворилося унікальне (може, навіть, несподіване для України) явище: тут з’явилися справжні українські націоналісти (себто — патріоти), які говорять російською мовою і не є етнічними українцями. Отже: ми разом! Геть осоружні наслідки війни!

Михайло КОСІВ, народний депутат України.