Денне й вечірнє засідання 20 квітня
Відбулися парламентські слухання на тему «Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації».
Висловлю власне (лиш власне, суб’єктивне) враження, одержане на тих слуханнях: сумно. Бо «слухання» мають сенс, коли ті, хто слухає, знають і ціну сказаного, і того, хто говорить. А якщо ні? Ось, одним з перших, виступає академік Сергій Кримський, філософ. Він говорить про культуру як основу цивілізації. Поруч зі мною сидить інший учасник слухань, народний артист, хороший артист. Він питає про доповідача: «Хто це?» Погодьтеся, трохи дивне запитання. Бо Кримський — відомий філософ, до того ж публічний, а не кабінетний. Звісно, Кримського можна й не знати. Але це означає, що ви особа в культурі напівприсутня, а отже — для чого ви сюди прийшли? Зрештою, чи не тому слухання й вилилися в набір публіцистичних штампів, якими грішили майже всі, хто виступав. Іноді доходило до самопародіювання. Скажімо, коли представник комуністів всерйоз доводив, що наша культура розквітала за часів Радянської України, а опоненти-патріоти так само серйозно заперечували: ні, культура по-справжньому розквітла ще за часів Трипільських! Або от іще: «У нас така музика, що нам ніякого Баха не треба!»
Не можна сказати, що учасники слухань не мали інтересу до культурних реалій та перспектив. Але при цьому стратегію надто часто підміняли демагогією, а насправді чи не кожен говорив про тактичний інтерес. Хтось протестував проти розділення керівних посад у національних творчих колективах (але протестів не почуто, й столична Російська драма вже це відчула). Ще хтось (знаючи, що В. Приходько вже не директор кіностудії ім. Довженка) вимагав «дати нам можливість, і ми покажемо, як робити кіно!» Зрештою, все як у приказці: «Своя сорочка ближча». Точніше, йшлося не про сорочку, а про штани. Буквально так: нам треба підтримувати наші культурні штани!
Кажуть, що такі слухання й не повинні бути надто розумними, адже все це на всю Україну транслює прямий телерадіоефір, отже, виступи мають бути доступними й конкретними. При тому справді конкретних виступів було небагато. Можливо, найконкретніше виступали не державні мужі, а відомі письменники-видавці брати Капранови. Їхній спільний виступ, один на двох, зустріли справжніми оваціями. А вони запропонували свій законопроект про захист вітчизняного ринку друкованої продукції (подібно до законів про захист ринку цукру чи металобрухту). Оскільки наш ринок на 90 відсотків окупований російською книгою й жодні дотації вже не змінять цих пропорцій, Капранови розробили механізм, здатний, на їхню думку, за кілька літ змінити рахунок — дев’ять до одного на користь української книжки!
Цю ідею було запропоновано ще старій владі, а тепер новій. Але, як кажуть Капранови, «Томенко переадресував нас до Чижа, а тому нема коли, бо скоро — «Євробачення». І ми вирішили: а чи не передати книжкову галузь з-під гуманітарного крила — під крило Мінекономіки? Воно, принаймні, «Євробаченням» не займається!»
Не така вже й фантастична ідея — книжки під крилом Мінекономіки. Адже ось щойно стало відомо, що Мінкультури тепер зветься Міністерством культури і туризму.
