ООН — дитя жорстоких битв, історичних перемог і дипломатичних здобутків

Дві дати — 60-річчя відкриття установчої конференції про утворення Організації Об’єднаних Націй і 60-річчя Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні в календарі відділяють два тижні.
Конференція відкрилася 25 квітня 1945 року в Сан-Франциско. Саме цього дня радянські й американські війська зустрілися на річці Ельбі. Цього ніхто не планував і не передбачав. Але так мало статися. Вистражданий у грандіозних битвах Червоної Армії і союзницьких військ день Перемоги наближався. Наближався жаданий післявоєнний мир. Як уберегти його, захистити людство від тих жахів, що випали йому у світовій бойні? Над цим упродовж усієї війни думали і політики, і дипломати.
Напередодні ювілею ООН, посилаючися на історичні факти, поділився своїми роздумами голова Комітету Верховної Ради у закордонних справах, народний депутат Станіслав Сташевський, який брав участь у роботі 59-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН.

— Станіславе Телісфоровичу, ювілейні дати — привід озирнутися на пройдений шлях. До того ж 60 років, що минули з часу утворення ООН, для нинішнього покоління це так далеко. Далеко до тих витоків, з яких народилася ця організація...
— ООН — втілення мрії, відображеної у перших словах її Статуту: врятувати майбутні покоління від жахів війни, які двічі протягом одного життя завдавали людям невимовного горя. Але щоб втілити такі мрії, треба було розгромити нацистську Німеччину й мілітаристську Японію. Це вирішувалося у грандіозних битвах союзних армій на просторах Європи, Азії, Тихого океану. З кожною перемогою, кожним поступом союзників антигітлерівської коаліції — Радянського Союзу, Великобританії і США — перед політиками і дипломатами гостро поставало питання: як жити далі? Які цілі цієї війни? До чого слід прагнути, коли пролунає її останній постріл?
— Пошуками мирного і справедливого співіснування народів і держав світу віддавна переймалися найкращі людські уми. Водночас у багатьох наших сучасників, людей старшого покоління, вихованих в атмосфері «холодної війни», є чимало розбіжностей у поглядах на те, як міг утворитися союз між ідеологічно непримиренними державами?
— Справді, наприкінці сорокових років минулого століття навіть найоптимістичніші дипломати не наважувалися стверджувати про можливість такого союзу. Відносини Радянського Союзу з Великобританією і Францією були напружені. Всі розуміли, що загроза мирові йде від нацистської Німеччини, від прагнення гітлерівців до реваншу та встановлення в Європі «нового порядку». Особливо це стало очевидним після того, як у березні 1938 року німці окупували Австрію, а у вересні того ж року на користь Німеччини була розчленована Чехословаччина. Мюнхенську угоду, за якою гітлерівці загарбали частину території Чехословаччини, підписали лідери Великобританії, Франції та особисто А. Гітлер і
Б. Муссоліні.
— Радянські історики розцінюють цей факт, як бажання Заходу скерувати агресивні погляди Німеччини у бік Радянського Союзу?..
— Для цього є вагомі підстави. Уряд Союзу РСР мав певні зобов’язання перед Чехословаччиною. І навіть виявляв готовність у разі загрози нападу на неї прийти на допомогу своїми збройними силами.
— А що стало на перешкоді?
— Для цього треба було дістати згоду уряду Польщі, щоб Червона Армія могла пройти через її територію. Але тодішні лідери Польщі обрали фатальне для себе рішення: відмовитися від будь-якого воєнного співробітництва з Радянським Союзом. Зазнали невдачі і переговори військових місій Великобританії і Франції, які вели в Москві. Радянську делегацію очолював К. Ворошилов, він пояснював: переговори, мовляв, перервалися не тому, що СРСР підписав пакт про ненапад з Німеччиною, а, навпаки, СРСР підписав пакт про ненапад з Німеччиною в результаті того чинника, що воєнні переговори з Францією й Англією зайшли у глухий кут.
— Отже, 23 серпня 1939 року в Москві було підписано сумнозвісний пакт про ненапад між Радянським Союзом і Німеччиною. Цим фактом Великобританія і Франція були буквально приголомшені. Адже лідери цих країн все-таки сподівалися, що Гітлер, готуючись до війни, почне її з походу на Радянський Союз.
— У свою чергу, радянські дипломати і особисто Й. Сталін пізніше пояснювали: керівники країни, мовляв, розуміли, що Німеччина готується до війни, і пішли на підписання пакту лише з метою виграти час для зміцнення Червоної Армії та бажанням створити захисні буферні зони на заході країни.
— «Буферні зони» — це те, про що йшлося у низці таємних угод і, зокрема, в так званому секретному протоколі Ріббентропа—Молотова? Ціле повоєнне покоління радянських людей, здобуваючи освіту, про ці таємні угоди, додані до пакту, так нічого й не знали... Що можна сказати з цього приводу?
— Тільки пошкодувати. Бо прихована правда в політиці з часом неодмінно спливає на поверхню. При цьому масова свідомість людей зазнає болісних травм через зневіру в те, що вчора здавалося святим.
Згідно з секретними додатками до пакту передбачалося, що на випадок територіальних і політичних перестановок у країнах, що межують з Польщею, відбудеться розподіл сфер впливу Німеччини і Радянського Союзу в цих районах. А питання про те, чи вимагають інтереси обох країн збереження незалежності Польщі і наскільки варто обмежити її незалежність, могли б вирішуватися тільки в процесі подальшого розвитку політичних подій.
— У перекладі з дипломатичної мови це означало, що Польщу поділили між двома державами. Хоча не зайвим буде зауважити і таке. Коли Гітлер розгромив Чехословаччину, поляки, не погоджуючися на пропуск Червоної Армії через землі, які вони «відібрали у Росії у 1921 році», самі у жовтні 1938-го захопили частину території Чехословаччини, чим значно підірвали власний авторитет на Заході.
— Після підписання пакту про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом через тиждень, 1 вересня 1939 року, Гітлер напав на Польщу...
— А ще через день, 3 вересня, війну Німеччині оголосили Франція й Великобританія. Полум’я другої світової спалахнуло одразу... Чим мотивували вступ у війну уряди Великобританії і Франції?
— Юридично — виконанням гарантій, які уряди дали Польщі: у разі загрози її незалежності, проти якої Польща змушена буде оборонятися силами національної армії, прийти їй на допомогу. Стосовно ідеології, то декларувалася одна причина: Гітлер виношує плани панування націонал-соціалістичної Німеччини над Європою, а з цим не можна миритися. Додавалося до цього ще й почуття ураженої національної гордості.
— З нападом Німеччини на Польщу почалася й реалізація положень секретного протоколу Ріббентропа—Молотова?
— Польща не мала сил довго протистояти німецьким танкам, хоч її захисники билися хоробро. Передбачаючи неминучу окупацію Польщі німецькими військами, уряд Союзу РСР віддав наказ Червоній Армії перетнути польський кордон, що й сталося 17 вересня 1939 року. За кілька годин до цієї події радянський дипломат вручив польському послу ноту зі словами, які можуть бути взірцем демонстрації добрих намірів, котрі ведуть у пекло. У ноті йшлося про те, що радянський уряд докладає всіх зусиль, щоб витягти польський народ з цієї жахливої війни, в яку він був втягнутий через недоумкуватість власних керівників, і надає йому право жити в мирі.
— На жаль, українцям, білорусам, полякам, іншим народам, які мешкали на територіях, приєднаних до Радянського Союзу внаслідок цієї акції, жити в мирі довго не довелося... А як розцінили ці дії уряди Великобританії і Франції?
— Обурились, у тому числі і Сполучені Штати. Але протистояння між ними досягло апогею, коли Радянський Союз у листопаді 1939 року розпочав війну з Фінляндією. Країни, члени Ліги Націй, а також США, які не входили до ліги, гостро засуджували цю війну, мало не закликаючи до хрестового походу проти Радянського Союзу. Обійшлося виключенням СРСР з Ліги Націй.
— Отже, про союз із Заходом годі було й думати?
— Історію важко передбачити. Ніхто не сподівався, що Гітлеру вдасться так швидко розправитися з Францією. Не протримавшись і десяти місяців з початку оголошення війни, Франція капітулювала 22 червня 1940 року. В Гітлера розв’язані руки: куди спрямувати наступний удар для досягнення поставленої мети? Форсувати Ла-Манш (а такий план був — операція мала назву «Морський лев») чи рушити на Схід? Гітлерівці розуміли: без розгрому Радянського Союзу світового панування не досягти. Через місяць після падіння Франції фюрер наказав своїм генералам готувати план війни проти СРСР. Пізніше план одержав назву «Барбаросса» і був схвалений Гітлером. Стратегічною основою нападу стала ідея «блискавичної» війни.
— До початку агресії проти СРСР залишалося одинадцять місяців. Занадто мало для «зміцнення Червоної Армії» було відведено часу, на який розраховували радянські лідери, підписуючи пакт з Німеччиною про ненапад.
— Напад був віроломний, без попередження. На світанку 22 червня 1941 року німецькі дивізії вдерлися на радянську територію, а повітряні сили почали бомбити військові об’єкти, міста і села країни. Того ж дня прем’єр-міністр Великобританії У. Черчілль виступив з радіозверненням, у якому заявив, що перед загрозою нацизму його країна надасть будь-яку допомогу Росії і росіянам. Радіозвернення у скороченому варіанті опублікувала «Правда». Це мало засвідчити: Москва, незважаючи на запеклий антибільшовизм У. Черчілля, готова прислухатися.
— Така блискавична реакція з боку англійського прем’єра, очевидно, мала мотивацію?
— Над Радянським Союзом нависла смертельна загроза. Перед такою само загрозою опинилася й Великобританія. У разі поразки СРСР на англійську імперію очікували крах, окупація, голодна смерть. Це добре розуміли у Лондоні. Ситуацію ускладнювало й те, що чимало британських стратегів, наприклад, міністр військово-морських сил країни Кнокс, вважали: Гітлер знищить Росію за період від шести тижнів до двох місяців. Сам У. Черчілль пізніше так пояснював власний ідеологічний відступ: заради того, щоб Гітлер потрапив у пекло, він ладен був виголосити в англійському парламенті схвальну промову про диявола.
— Щоб переступити поріг відчуження й недовіри, очевидно, потрібні були значні зусилля дипломатів та певний час?
— Ні, події не чекали. Вже через три тижні, 12 липня 1941 року, в Москві було підписано першу англо-радянську угоду про спільні воєнні дії, за якою, зокрема, виключалися будь-які спроби укласти сепаратне перемир’я чи мирний договір з агресором. Це був перший крок на шляху становлення антигітлерівської коаліції великих держав.
— До цієї угоди потім приєдналися і Сполучені Штати Америки?
— З початком агресії американці одразу стали на бік її жертви. Слідом за Британією президент США Ф. Рузвельт 24 червня 1941 року заявив про підтримку Радянського Союзу.
— Сполучені Штати на той час у війні участі ще не брали?
— США вступили у війну після нападу Японії на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року, внаслідок якого Тихоокеанський флот країни втратив більшу половину бойових кораблів. Відтоді Троїстому союзові Німеччини, Італії, Японії протистояв союз великих держав — СРСР, США, Великобританії.
— З перших місяців агресії Радянський Союз почав одержувати воєнну і матеріальну допомогу, про що в СРСР згадували дуже скромно...
— Допомога надавалася одразу. Згідно з підписаним у Москві 1 жовтня 1941 року протоколом Великобританія і США брали на себе зобов’язання до 1 липня 1942 року передати Радянському Союзові 3500 літаків, 4500 танків, гармати, телефонне обладнання, олово, свинець, нікель, мідь, магній, сталь, нафту, гуму, шкіру, шерсть, взуття, одежу для армії, медикаменти тощо. На Радянський Союз поширювався закон США про ленд-ліз, тобто право передавати як позичку або надавати в оренду іншим державам матеріали, необхідні для їх оборони...
— Ця допомога виконувалася в повному обсязі?
— Ні. Через великі втрати морських конвоїв від німецької авіації та підводних човнів постачання зривалося. Але допомога союзників на межі 1941—42 рр. мала для країни життєво важливе значення.
Героїчні захисники Москви усвідомлювали: в найкритичніші моменти вони не одинокі. Тодішнє радіо, наприклад, передавало: наші люди спокійно дивляться правді в очі. Ворог намагається зламати Москву. Сніг на полях залитий кров’ю... Німці ніколи не зможуть перемогти руських. Поки тисячі німців гинуть у брянських лісах, британські літаки обстрілюють Нюрнберг, воєнні поставки прямують до нас через океан. Час — наш союзник...
— Для Радянського Союзу цей період був трагічно важким...
— Тільки для захоплення Москви гітлерівське командування кинуло 77 дивізій, у тому числі 14 танкових і 8 моторизованих. Вороже військо під Москвою нараховувало понад мільйон вояків. А були періоди, коли на радянському фронті воювали до 200 німецьких дивізій.
— Історики зазначають, що в найважчі часи союзники вірили у перемогу, були переконані, що нацистський режим вони знищать...
— Мало того, лідери і дипломати «великої трійки» вже тоді прагнули заглянути в далеке майбутнє, що прийде слідом за перемогою. Як жити далі, щоб захистити наступні покоління людей від страхіть нових воєн? Ініціативу в цьому питанні виявляв американський президент Ф. Рузвельт. Він і запропонував у серпні 1941 року розробити декларацію про цілі війни та основні принципи, які мали визначити подальшу спільну політику союзників. Документ одержав назву Атлантична хартія. Вона закликала не прагнути до територіальних захоплень, територіальних переділів, поважати право народів вибирати таку форму правління, за якою вони хотіли б жити.
— Автори хартії розраховували, що до неї приєднаються інші країни, які воювали з нацизмом і насамперед — Радянський Союз?
— У той час, коли танки Гудеріана рвалися до Москви, радянські дипломати не дуже переймалися ідеями хартії. Було не до того. Проте політичні принципи взаємодії коаліції Москва ніколи не відсовувала на другий план. Якраз на цьому напрямі найяскравіше виявилася боротьба інтелектів і характерів, що велася на дипломатичному полі.
Радянський посол у Лондоні за дорученням уряду висловив згоду з принципами Атлантичної хартії, проте досить туманно заявив, що застосування цих принципів вимагатиме неодмінного пристосування до обставин, потреб та специфічних особливостей держав.
— Що малося на увазі?
— Від самого початку переговорів з учасниками коаліції радянський уряд висував вимогу визнати кордони СРСР, що склалися напередодні війни. Вони значно розширилися за рахунок земель Західної України та Західної Білорусії, Бессарабії, країн Прибалтики. На думку радянських дипломатів, це мало б засвідчити щирість і відвертість намірів союзників.
— Проте це не узгоджувалося з принципами Атлантичної хартії...
— У тім-то й річ. Був момент, коли питання кордонів мало не розвалило коаліцію. Як засвідчує американський історик Герберт Фей, під час підписання англо-радянського договору гострота набула такого характеру, що англійський прем’єр-міністр готовий був навіть поступитися. У своєму посланні до Ф. Рузвельта в березні 1942 року він писав, що небезпека війни змушує його не розглядати принципи, закладені в Атлантичній хартії, буквально, як відмову Росії від тих територій, які вона окупувала напередодні нападу Німеччини. У. Черчілль благав американського президента «розв’язати йому руки». Але дуже вразливий щодо дотримання принципів хартії Ф. Рузвельт категорично не погодився і навіть пригрозив: якщо англійці підпишуть договір з територіальними домаганнями Радянського Союзу, Америка публічно відмовиться від нього.
— Це загрожувало серйозним розладом серед союзників. Який вихід було знайдено?
— Як усе геніальне — простий. Сторони погодилися відкласти питання територіальних претензій і підписати звичайний офіційний договір альянсу без посилання на кордони. Що й було зроблено 26 травня 1942 року.
Цей компроміс вважається значним досягненням дипломатів «великої трійки». У гострих дискусіях вони не вихлюпнули з водою ембріон з ознаками життя про справедливе майбутнє. Чи розумів це Сталін, невідомо, але за словами англійського прем’єра, в результаті «Сталін мало не муркотів».
Слід мати на увазі, що на всіх переговорах союзників у Москві, Лондоні, Вашингтоні головним питанням було і залишалося — відкриття другого фронту. Політичні принципи відносин, повоєнне облаштування — були до певного часу лише тінню воєнної стратегії перемоги над нацизмом.
— Тобто найперше — перемога?
— Повторюю, до певного часу. Бо з наближенням перемоги проблеми повоєнного миру на дипломатичному фронті почали виходити на чільне місце.
— Ви згадали про «другий фронт». У свідомості багатьох наших людей живе переконання, сформоване за радянських часів, що союзники навмисно не поспішали з його відкриттям. І лише тоді, коли перемоги Червоної Армії засвідчили, що Радянський Союз здатний самотужки розгромити фашистську Німеччину, армії коаліції форсували Ла-Манш...
— Так, питання відкриття другого фронту було найгострішим на переговорах включно до зустрічі лідерів «великої трійки» у Тегерані восени 1943 року. Уже в першому особистому посланні до запеклого антибільшовика У. Черчілля через кілька тижнів після нападу Німеччини Й. Сталін висунув вимогу Радянського Союзу: відкрити другий фронт.
— Американські генерали і дипломати, не вдаючись до детального плану, також вважали за можливе висадити десант у Європі вже у 1942 році.
— Мало того, вони переконали у цьому президента Ф. Рузвельта, який у квітні 1942 року в посланні до У. Черчілля зазначив: американський і англійський народи вимагають створення фронту для того, щоб ослабити тиск на руських. Обидва народи досить обізнані, щоб бачити, як руські вбивають більше німців і знищують більше спорядження, ніж англійці й американці разом узяті.
Переконання президента не зволікати було таким твердим, що він звелів своїм дипломатам повідомити Й. Сталіна: другий фронт буде відкритий у 1942 році.
— Та цього не сталося. Чому?
— В англійських штабах такожбули переконані в необхідності відкриття другого фронту, але коли? Форсувати Ла-Манш — це не форсувати річку, хоч би якою широкою вона була. Британські стратеги вважали, що для цього треба сконцентрувати величезну воєнну силу, якої бракувало.
— Багато радянських воєнних істориків переконані, що така можливість була...
— Спірне питання. Англійці твердили: висадка непідготовленого десанту призведе до повторення Дюнкерка. Тоді під час блискавичної війни з Францією, у травні 1940 року, німці відрізали від головних сил і притиснули до Ла-Маншу 40 англійських, французьких і бельгійських дивізій. Британці ледве встигли переправити основну масу своїх військ через протоку завширшки понад 30 км. Щоправда, бойова техніка дісталася німцям. Отже, висновок англійців був такий: щоб операція мала успіх, необхідно виснажити Німеччину, ослабити її сили і лише тоді починати битву за форсування Ла-Маншу та відкриття другого фронту.
— Яка ж стратегія пропонувалася для такого виснаження?
— Головні воєнні дії союзників, переконував У. Черчілль, слід розпочати з Північної Африки, вибити звідти німців, захопити Сицилію, після чого висадитися на континенті, завдати удару по Італії і йти далі, можливо, на Балкани... У посланні до Ф. Рузвельта британський прем’єр переконував, що французька Північна Африка є найкращим шансом надати допомогу російському фронту в 1942 році. Що це реальний другий фронт. Дослідники зазначають, що, можливо, виняткова інтуїція У. Черчілля підказувала йому: якщо Червона Армія встояла в найтрагічнішу для неї зиму 1941 року й розгромила німців під Москвою, напевно, у Радянського Союзу вистачить сил протриматися ще одну зиму, а час працює на коаліцію.
— Як сприйняли американці цю стратегію?
— Дуже обережно. Але, зваживши з властивою їм прагматичністю всі «за» і «проти», американські політики, військові й дипломати погодилися з тим, щоб головні воєнні дії перенести у Французьку Африку. Американський президент напередодні висадки військ коаліції у Північній Африці заявив, що вона буде для героїчних російських союзників допомогою такого ж рівня, як і другий фронт.
Зі свого боку, англійський прем’єр вирішив прибути до Москви й особисто обгрунтувати обрану стратегію. На переговорах із Й. Сталіним в серпні 1942 року він вдався до такого порівняння: удар по Німеччині з боку Середземномор’я стане для гітлерівців ударом у «низ живота», оскільки «морда» у ворога вже розбита.
— Реакція радянського уряду для британського прем’єра, очевидно, була малоприємною?
— Аргументи У. Черчілля щодо перенесення термінів відкриття другого фронту Й. Сталіна не переконали. Він навіть припустив у не зовсім дипломатичній формі, що англійці бояться німців. Рішення союзників про перенесення відкриття другого фронту в Москві сприйняли як факт, що стався, і не більше. Водночас місія У. Черчілля до Москви досягла й важливого результату: воєнний союз «великої трійки» не послабшав, наміри спільно розгромити агресора були єдиною метою.
— Радянський Союз не тільки вдруге перезимував у цій жахливій війні, а й завдав нищівної поразки німцям у Сталінградській битві. Відлуння перемоги на Волзі прокотилося по всій Європі. За Сталінградом Червона Армія розгромила ворожі дивізії влітку 1943 року в боях на Курській дузі...
— Відчутних ударів нацистам «в низ живота» завдали і армії союзників. Вони вибили німців з Французької Африки. Взявши Сицилію, висадили десант на півдні італійського «чобота», що спричинило крах фашистського режиму в Італії та арешт Муссоліні. Італія уклала перемир’я з союзниками і вступила у війну з Німеччиною. Зловісна вісь Берлін—Рим—Токіо перестала існувати. Лідери антигітлерівської коаліції з повним правом вітали один одного з видатними перемогами. На події в Італії Й. Сталін відгукнувся так: успішна висадка в районі Неаполя і розрив Італії з Німеччиною завдадуть ще одного удару по гітлеризму і значно полегшать дії радянської армії на фронті. І в цьому не може бути сумнівів. Проте гостра потреба у відкритті другого фронту, на чому постійно наполягав Радянський Союз, залишалася попри успіхи союзників.
— Дипломати розуміли, що з перемогами на фронтах між союзниками почнеться суперництво. Необхідно було шукати шляхи для застереження чи урівноваження таких рухів...
— Першими, очевидно, зрозуміли це ті само американці. І поспішили. Їхні дипломати восени 1943 року розробили і запропонували підписати спільну декларацію із закликом визнати необхідність створення міжнародної організації, заснованої на принципі суверенної рівності усіх миролюбних держав, відкритої для вступу інших країн, великих і малих, яка служитиме для підтримання миру і загальної безпеки у всьому світі.
Після тривалої дискусії, внесення поправок радянські дипломати з більшістю положень цього документа погодилися. Гострі суперечки зчинилися лише довкола підписантів. Американці й англійці запропонували включити до цього списку Китай. Радянський Союз зустрів пропозицію без ентузіазму. Він вважав, що Китай такий слабкий, що це не дає йому підстав нарівні з іншими ставити свій підпис. Проте й ці розбіжності було подолано. Документ, який дістав назву Декларація чотирьох, було підписано 30 жовтня 1943 року під час Московської конференції міністрів закордонних справ союзників. Так на дипломатичній карті з’явився четвертий гравець — Китай.
Декларація мала величезний міжнародний резонанс. Вона засвідчила, що союзники спроможні долати перешкоди, знаходити компроміси заради поставленої мети: знищення насильницьких режимів на землі. А для майбутньої ООН це означало, що ембріон, який дипломати не вихлюпнули з водою на початку 1942 року, наповнився новою життєвою силою.
— Московська конференція міністрів закордонних справ увійшла в історію не тільки завдяки Декларації чотирьох. Вона фактично підготувала першу зустріч лідерів «великої трійки» Й. Сталіна, Ф. Рузвельта й У. Черчілля, яка весь час відкладалася.
— Починаючи з 1942 року, найбільше бажання висловлював зустрітися й обговорити стратегічні питання ведення війни президент Ф. Рузвельт. Запрошення на таку зустріч Й. Сталіну було передано тричі. Востаннє пропонувалося й місце — марокканська Касабланка. Й. Сталін відповів, що він схвалює ідею зустрічі, яка визначить головну лінію воєнної стратегії, однак, на превеликий жаль, не має можливості залишити Радянський Союз. Ситуація така, що навіть на один день він не може це собі дозволити. І дав зрозуміти: Великобританія й Америка повинні виконати обіцяне — відкрити другий фронт.
— Є й інша версія. Й. Сталін не хотів з’являтися на такій зустрічі в ролі прохача, обдуреного Гітлером і приниженого.
— Після розгрому німців у Сталінградській битві і на Курській дузі ситуація докорінно змінилася. На конференцію лідерів «великої трійки», що відбувалася в Тегерані з 28 листопада по 1 грудня 1943 року, Й. Сталін прибув, як провісник переможних битв, що віщували крах третього рейху.
На Тегеранській конференції лідери «великої трійки» прийняли воєнно-політичні рішення, які мали вирішальне значення для досягнення перемоги та післявоєнного співробітництва союзників. Підвели тут риску і під питанням щодо відкриття другого фронту. У секретному документі «Воєнні рішення Тегеранської конференції» операція одержала назву «Оверлорд». Висадка союзних військ у Нормандії була запланована на травень-червень 1944 року.
— На тлі ідеологічного загострення відносин між Союзом РСР і Заходом радянські дослідники стверджували, що союзники мали на меті зловісні цілі, зволікаючи з відкриттям другого фронту. При цьому наводилися слова сенатора Г. Трумена, який згодом став президентом США. Він ніби казав: якщо виграватиме Німеччина, необхідно допомагати Росії, а якщо виграватиме Росія, треба допомагати Німеччині. Нехай вони вбивають якомога більше...
— Казати можна все. І писати також. У своєму щоденнику Геббельс, наприклад, написав: «Страшно подумати, що може статися, якщо англійці й американці раптом здійснять спробу вторгнення»...
— Мине ще не одне десятиліття, поки історики і дипломати дійдуть спільної думки щодо відкриття другого фронту. І чи станеться це взагалі коли-небудь?..
— Варто осягнути масштаби операції... Для форсування Ла-Маншу на Британських островах готувалися чотири армії: 1-ша і 3-тя американські, 2-га англійська і 1-ша канадська. Військово-морський флот союзників зосередив для десанту 6 лінкорів, 22 крейсери, 93 есмінці, більш як півтори сотні легких кораблів і 5 тисяч (!) транспортних та десантних суден. Загальна чисельність експедиційних військ налічувала понад 2 млн. 870 тис. солдатів і офіцерів. З повітря їх прикривали 11 тис. бойових літаків.
У ніч на 6 червня 1944 року дві тисячі американо-англійських бомбардувальників скинули десятки тисяч бомб на німецькі оборонні позиції, а вранці того ж дня почалася висадка морських десантів на узбережжя Нормандії.
Й. Сталін написав Черчіллю — це варто процитувати дослівно: «Моїм колегам і мені нічого не залишається, як тільки визнати, що воєнна історія не знала операції, яка б за розмахом, широтою задуму і майстерності виконання дорівнювала б цій. Добре відомо, що план Наполеона перетнути Ла-Манш свого часу безславно провалився. Істеричний Гітлер, який протягом двох років нахвалявся подолати Ла-Манш, не зумів навіть натякнути на реальність виконання цієї загрози. Тільки наші союзники зуміли з честю здійснити грандіозний план форсування Ла-Маншу. Ця подія залишиться в історії як найвище досягнення».
— Услід за форсуванням Ла-Маншу перейшла в наступ, як і було домовлено на конференції у Тегерані, Червона Армія...
— Грандіозна операція, спланована Ставкою під кодовою назвою «Багратіон», розпочалася 23 червня і закінчилася 29 серпня 1944 року.
У цій битві радянські війська, звільняючи землі Білорусії, Литви і Польщі, за два місяці відкинули ворожі орди на 550—600 км на захід. Майже цілком знищили німецьку групу армій «Центр».
— З відкриттям другого фронту істотно змінилося співвідношення німецьких дивізій, що діяли проти Червоної Армії і об’єднаних військ союзників. У липні на Східному фронті воювало 174 німецькі дивізії, не рахуючи збройних сил її сателітів, на американо-англійському — 106 німецьких дивізій. Воювати стало легше. Але й після форсування Ла-Маншу в цій всесвітній битві головним залишався радянсько-німецький фронт.
— Так. У посланні до Й. Сталіна 27 вересня 1944 року У. Черчілль повідомив, що він використає нагоду, щоб повторити у палаті громад те, про що говорив раніше, що саме руська армія «випустила кишки» з німецької воєнної машини і на даний момент стримує на своєму фронті більшу частину сил противника.
— Це досить вагоме свідчення для охочих ревізувати й оцінювати події Другої світової війни...
— Для нас ще й Великої Вітчизняної, бо у лютій битві відстоювали незалежність усі народи Радянського Союзу нарівні, без поділу: хто більше, а хто менше. Але для охочих, як ви висловилися, ревізувати події минулої війни та применшити внесок Радянського Союзу в розгром фашизму, є ще й інше, хоч і сумне свідчення. Німеччина втратила у Другій світовій війні 13 млн. 600 тис. солдатів і офіцерів. З них 10 млн. полягли на Східному фронті. До цієї моторошної статистики коментарі зайві.
— На конференції у Тегерані офіційних документів, що поглиблювали б Московську декларацію чотирьох, зокрема щодо створення організації з безпеки майбутнього миру, прийнято не було... Але, як свідчать дослідники, Тегеранська конференція стала знаковою і в цьому напрямі. У розмовах лідерів, обміні думками між ними ідея майбутньої організації визріла остаточно...
— Мало того, вимальовувалися її конкретні механізми. Трійка зійшлася на тому, що до складу такої організації мали б увійти сорок або й більше країн з усіх частин світу. Її виконавчий комітет має складатися з представників чотирьох держав, які підписали Московську декларацію, та шести країн — по одній від кожної частини світу. Радянський Союз, США, Великобританія і Китай наділялися б повноваженнями на випадок загрози мирові застосувати негайні заходи. Ідея набувала глибокого розуміння, але виникало безліч проблем.
— Наприклад?
— Наприклад, що може статися, коли чотири країни — СРСР, США, Великобританія і Китай не знайдуть спільної мови. Отож було вирішено обговорення цих винятково важливих проблем відкласти.
— Але сталося це не так скоро, як передбачалося...
— Справді, знадобився майже рік напруженої роботи дипломатів, щоб представники «великої трійки» могли зібратися для обговорення цієї теми на спеціально скликаній конференції, що відбувалася в американському місті Думбартон-Оксі у серпні-вересні 1944 року. Радянську делегацію очолював А. Громико. Кожна сторона привезла напрацьовані пропозиції, але гострі дискусії тривали більше місяця.
Уже на початку серію непорозумінь викликала проблема, які країни мають увійти до нової організації. А. Громико, наприклад, вважав, що в організації окреме членство повинні мати усі шістнадцять республік Радянського Союзу. Зрозуміло, що йшлося про якомога більше представництво.
— І на чому зійшлися?
— Питання залишилося без відповіді. Але найбільші труднощі виникли під час обговорення складу Ради Безпеки майбутньої організації. Беззаперечним було право СРСР, США, Великобританії на постійне місце в цьому органі. Згодом погодилися надати таке право і Франції. А от стосовно постійного представництва в Раді Безпеки Китаю виникли серйозні розбіжності. Зрештою наполягали американці.
Виняткової гостроти дипломатичні баталії розгорілися щодо процедури голосування в Раді Безпеки. П’ятеро держав, що мали в ній постійне місце, становили меншість. Решта шість країн обиралася б. Скільки голосів необхідно для прийняття рішення: проста більшість, дві третини складу чи ще якийсь механізм?
— Хто на чому наполягав?
— Радянська делегація вважала, що Рада Безпеки може приймати рішення тільки за умови одностайної згоди постійних членів. За відсутності такої згоди постійний член Ради Безпеки повинен мати право вето. Аргументи радянської сторони були непохитні: є ще чимало необ’єктивних поглядів на Радянський Союз, і країна не бажає опинитися в ізоляції та програвати в диспутах, у яких братиме участь.
— Який у цьому разі знайшли вихід?
— Такий самий, як і в першому: дипломати рішення не прийняли... Але конференція в Думбартон-Оксі заклала фундамент спільноти, яка одержала назву Організація Об’єднаних Націй.
— На чому мав триматися цей фундамент?
— Головною метою ООН проголошувалося підтримання загального миру й безпеки народів. Дипломати визначили принципи діяльності організації. Це суверенна рівність усіх членів ООН; виконання кожним взятих зобов’язань; мирне розв’язання суперечок.
— Учасники конференції напрацювали і структуру ООН?
— Так. Головним органом організації пропонувалося скликання Генеральної Асамблеї. Її функції — розгляд загальних питань міжнародного миру і винесення на цій основі відповідних рекомендацій. На засіданнях Генеральна Асамблея прийматиме нових членів в ООН, а також вибиратиме її головні органи.
Визначалися й функції Ради Безпеки. Їй доручалася відповідальність за збереження миру у всьому світі. Політики погодилися, що Рада Безпеки складатиметься з 11 членів. П’ять з них — СРСР, США, Великобританія, Франція і Китай — постійні. Непостійних — шість, які обиратимуться Генеральною Асамблеєю на два роки з оновленням половини складу щорічно. Передбачалося утворення й інших органів: секретаріату, міжнародного суду, соціальної та економічної ради.
Після узгодження всіх цих питань в Думбартон-Окс приїхала делегація Китаю, яка ознайомилася з пропозиціями, виробленими дипломатами «великої трійки», і погодилася з ними. Чотири уряди 9 жовтня 1944 року опублікували однакові короткі заяви про виконану роботу на конференції. Світ радісно, із задоволенням вітав досягнуті результати.
— Отже, на шляху створення ООН в Думбартон-Оксі було прибрано все каміння?
— Насправді виявилося, що це не так. Процес загальмувався. Дипломати ніяк не могли самотужки переступити, образно кажучи, через два валуни на цій дорозі. Це — які країни насамперед мають стати членами організації і яку процедуру голосування застосувати в Раді Безпеки?
— І що?
— Довелося чекати нової зустрічі лідерів «великої трійки». Вона, як відомо, відбулася в Ялті 4—11 лютого 1945 року. З-поміж історичних рішень Ялтинської конференції була підведена риска і під спірними питаннями, які залишалися на шляху створення ООН.
Радянські дипломати заявили, що принцип єдності дій у Раді Безпеки не повинен підлягати будь-якому обговоренню. Й. Сталін нагадав, що радянська делегація не може забути подій 1939 року, коли через війну з Фінляндією Ліга Націй з ініціативи Великобританії та Франції виключила Радянський Союз зі своїх членів.
Намагання американських і англійських дипломатів обмежити за певних умов користування правом вето наштовхнулося на категоричну непоступливість радянської сторони. Отож троє основних союзників зійшлися на тому, що рішення Ради Безпеки прийматимуться тільки за згодою усіх її постійних членів.
Радянські дипломати також уточнили власну пропозицію щодо членства в майбутній організації республік, котрі входили до складу СРСР. Американці й англійці погодилися рекомендувати в члени ООН тільки «дві радянські соціалістичні республіки» — Україну й Білорусію.
Лідери «великої трійки» прийняли рішення провести установчу конференцію ООН 25 квітня 1945 року в Сан-Франциско. Не відкладаючи, вони схвалили і текст запрошення, яке треба було розіслати урядам країн світу.
— Далі перешкод на цьому історичному шляху не було?
— Установча конференція ООН відбулася 25 квітня у день, як уже згадувалося, коли радянські й американські війська зустрілися на Ельбі. У її роботі брали участь делегації 46 країн. 26 квітня на адресу конференції надійшли заяви від Української та Білоруської РСР з проханням прийняти до міжнародної організації безпеки на правах держав-засновників. Без дискусій делегати негайно запросили у Сан-Франциско представників України і Білорусії.
— Хто очолював делегацію УРСР?
— Делегацію України очолював тодішній народний комісар з іноземних справ республіки Д. Мануїльський. Його ж обрали головою першого комітету першої комісії робочих органів, утворених конференцією. Комітету було доручено одне з найвідповідальніших завдань — укласти преамбулу і перший розділ Статуту ООН «Мета і принципи».
— Це було визнанням України і Білорусії за внесок у перемогу й величезні жертви у війні?
— Так. Конференція в Сан-Франциско тривала майже два місяці з 25 квітня по 26 червня 1945 року. У гострих дискусіях делегати опрацьовували порядок денний з одним-єдиним питанням: підготувати статут нової міжнародної організації безпеки.
— Посланці країн і континентів впоралися з цим завданням?
— У палких баталіях, проте успішно. Статут було вироблено й затверджено. Перші його слова, які закликали врятувати майбутні покоління від жахів війни, що двічі впродовж одного життя завдавали людям невимовного горя, давали вселенську надію народам планети на мирний і демократичний розвиток.
— У переддень 60-літнього ювілею ООН можна твердити, що організація виправдала ці сподівання і гідно їх відстоює?
— На початку своєї діяльності ООН нараховувала 51 державу, нині її членами є 191 країна, зазнала змін і її структура. Організація об’єднала світову громаду за принципом одна країна — один голос. Це те мірило справедливості, що народилося на руїнах зловісного «троїстого союзу» і продовжує утверджуватися протягом усієї діяльності ООН, забезпечуючи світовий порядок. Відійти від цих принципів означало б знову повернутися до права сильного, що панувало у світовій історії не так уже й давно і проти чого усі ці 60 років протистоїть ООН.
— Свою лепту у цю складну й благородну роботу вносить і Україна...
— ООН для українських дипломатів, як зазначає у своїх мемуарах колишній міністр закордонних справ України А. Зленко «Дипломатія і політика», передусім була незамінною школою, чого не мали інші республіки Союзу, крім Білорусії. Цей багаж допоміг Україні після здобуття незалежності працювати у міжнародній політиці на повен голос. А. Зленко зауважує, що українська делегація в ООН була досить «активною, авторитетною і професійною».
Водночас їй доводилося виконувати не дуже приємні функції маріонетки в руках МЗС СРСР. Голосувати «за» чи «проти» частіше вирішували не в Києві, а в Москві. Резолюції, які вносила українська делегація, мали характер, що цілком відповідав характеру радянської держави: тоталітарної, жорсткої, ідеологічно засліпленої.
Але це вже інша історія.
Друга світова війна тривала шість років і затягла у свою безодню 61 державу з населенням понад 1 млрд. 700 тисяч чоловік, тобто третину всього людства.
50 мільйонів полеглих — це та страшна ціна, що заплатили люди за мир, у якому ми живемо. Творці ООН, лідери «великої трійки», дипломати, плекаючи створення міжнародної організації безпеки, вірили у можливість збереження миру у всьому світі якщо не навічно, то хоча б на років п’ятдесят.
Нинішньому поколінню залишається більше: вірити і все робити для того, щоб народи земної кулі, об’єднані в Організації Об’єднаних Націй, не опинилися на межі самознищення в озброєному термоядерними бомбами і ракетами світі.
— Дякую за розмову.

Вів розмову Анатолій КАРАСЬ.