У номері «ГУ» від 12 квітня ц. р. було вміщено статтю про захист російської мови, і я хочу підтримати цю корисну й повчальну статтю. Вона дуже правильно і далекоглядно написана. Кожній розумній людині зрозуміло, що йдеться не про права українського російськомовного населення, а про набагато важливіші речі.
Є такі серйозні (зроблені в Росії) наукові прогнози, що літ через 50 китайсько-російський кордон проходитиме по Уралу, а згодом і по Волзі та Дону. Це станеться не воєнним шляхом, а цілком природно. Отже, наша слов’янська батьківщина звузиться до тих меж, які вона займала за часів Київської Русі, й Москва опиниться на периферії, а ми, хоч-не-хоч, станемо однією державою, що простягнеться від Білого моря до Чорного. І вже тепер треба подбати про те, щоб російська не стала мовою меншості в тій країні. А така загроза є, бо в тій країні три народи претендуватимуть на звання корінних — білоруси, українці й кримські татари. Їхні націоналісти називають себе корінними вже тепер — а що буде тоді?
Тоді вони виконають хіба що нашу нинішню умову — щоб російська мова отримала статус офіційної чи другої (тобто четвертої) державної мови. Але це треба не тоді, а тепер. І цього можна добитися саме тепер. Бо тепер українська мова, після своєї багаторічної державної другорядності, перебуває в тому хисткому становищі, що досить кількох енергійних кроків — і вона втратить будь-яку роль.
Вона цю роль і так ледь грає. Рахункова палата минулої осені оприлюднила дані: у бібліотеках України з усіх видань лише 37,9 відсотка — україномовні, а україномовних друкованих ЗМІ — 18,7 відсотка. А телеканали — або російськомовні, або прикрашені українською текстовою «доріжкою», яку ніхто не читає. І наш книжковий ринок заповнено російськими виданнями на 90 відсотків! Ця цифра досягнута кількарічними стараннями саме наших українських законодавців, і це втішає. Оці 90 відсотків ще довго будуть стабільними, бо навіть якщо українських книжок з’явиться більше, їх тут уже нема кому читати. Кожен український політик, якщо хоче показати себе культурним, він каже: я щонеділі ходжу на книжковий ринок на Петрівці! А це означає, що він гордо ходить купувати (або й читати) російські контрабандні книжки, інших там нема.
І нам лишається послідовно, всіма силами закріпити це становище, що й дозволить нам протриматися ще 30—50 років, які доведеться витратити на відступ з-за Уралу — сюди, на заздалегідь підготовлені позиції. Треба діяти наступально, системно й дбати про справи, які нібито навіть прямо не стосуються мови. Приміром, треба запобігати будь-якому відновленню історичної топоніміки. Ось недавно по ТБ прозвучало: російські підрозділи ФСБ проводять зачистку в Грозному на вулиці Богдана Хмельницького. І всі ми відчули не страх, а гордість, адже це на вулиці імені нашого Хмельницького в нашому місті Грозному зачищають чеченських сепаратистів!
Оця аксіома «наших вулиць» має спрацьовувати постійно. А що у Львові є вулиця Дудаєва — проти цього треба протестувати. Або ось ми колись перейменували Брест-Литовський проспект у Києві на проспект Побєди. І хто тепер посміє згадати історичну назву проспекту — того ми оголосимо ворогом наших ветеранів. Звісно, справа не у ветеранах! Головне — щоб отой Брест-Литовський проспект не нагадував туземцям про їхній реальний історико-культурний простір. Хай знають «простір» у межах квартири. Тоді вони менше думатимуть, приміром, про те, чи вважати ОУН-УПА воюючою стороною. Гітлер оунівців нищив — значить, вважав ворогами. Але ж ми розумніші за Гітлера! І коли ми визнаємо їх воюючою стороною, то доведеться нам визнати, що і їхня бандерівська мова чогось варта! А от коли ми їх не визнаємо — то люди й самі зрозуміють, яка в цій державі справжня ціна державної української мови.
Зрештою, ми чудово розуміємо: українці не проти російської мови, вони просто бояться (і небезпідставно), що російська, укріпившись як друга державна (офіційна), звичним руслом витіснить українську з ужитку — разом з державністю. Вони правильно бояться. Але треба їх примусити думати про щось інше. І коли вони починають дбати про свою мову, ми мусимо одразу підіймати в пресі галас навколо того, що затискають російську (як в отій чудовій статті, що про неї йдеться на початку). Треба постійно лякати їх мовними конфліктами, референдумами — це заважатиме їм займатися порятунком їхньої мови. Треба щодня морочити їм голови тим, що ми, мовляв, добиваємося не державного, а лише офіційного статусу для російської мови в Україні. І поки вони доводитимуть у своїх газетах (яких ніхто не читає), що державна й офіційна — це одне й те саме, ми досягнемо, нарешті, успіху й непомітно витіснимо українську мову з ужитку. Це неважко.
Ось свіжий приклад, один з багатьох. Маю перед собою дитячу «україномовну» книжечку, видану в Харкові (видавництво сховане за скромним а/с 9868). Цитую: «Сходи ка ти Червона Шапочка до бабусі й знеси їй пиріжок...» Ну, і так далі. Якщо ви знайдете тут якісь ознаки української мови, то я китайський імператор. Але Україна, слава Богу, не Китай, і тут не влаштують мітингів проти того, що десь хтось випустив дурну дитячу книжку. Зрештою, китайський кордон саме тому й проляже скоро по Уралу.
На цьому закінчую й підписуюся своїм справжнім прізвищем: Григорій Голодупенко (воно краще звучить російською, всі думають, що воно походить від могутнього дуба, а не від дупи мого прадіда).
Записав Віталій ЖЕЖЕРА.
