Підступна річ — людська уява. Як намалює-розцяцькує яскравими барвами майбутні мандри та відпочинок — дух перехопить. Та ще друзі підкинуть дровець у її розбурхане багаття: «О-о, ти відпустку проведеш у Закарпатті?! Як то захоплююче: гори, стрімкі річки, комфортабельний санаторій! Це казково, просто чудово!»...

Свіжим поглядом відпочивальника

Тільки-но потяг Київ—Ужгород зупинився на залізничній станції Свалява і гурт новоспечених курортників зійшов на перон, романтично-піднесений настрій прибулих мов рукою зняло. Обшарпаний, занехаяний вокзал, купи сміття і бруду на пристанційній території, навала обірваних жебраків-циганчат, котрі роями обліпили пасажирів, — таким «натюрмортом» зустріла Свалява, ворота до санаторно-оздоровчого краю Закарпаття.
Врешті, сплативши «мито», визволились від нав’язливих смаглявців. Пошуки бодай якоїсь інформації про те, як і чим добиратися до місцевих оздоровниць, не увінчались успіхом. Натомість всюдисущі таксисти запропонували свої послуги. Двадцять п’ять гривень за кілька кілометрів «зуботрясівки» (згодом дізналися, що водії «маршруток» за цю само відстань беруть по дві гривні) і бувалі «Жигулі» зупинилися у глибоких вибоїнах перед залісненим узгірком. «Он там, — махнув наш «гід» рукою на пагорб, — ваш санаторій. Я на гору не виїду — слизько. Але ви спокійно дійдете пішки — це недалеко». Побажавши гарного відпочинку «на водах», таксист рушив машину з місця.
Піднятися на гору, де розташувалася оздоровниця, справді, виявилося неважко. Набагато важче було усвідомити, що стара п’ятиповерхова будівля, оточена поіржавілими стовпами з ліхтарями і «шанхайськими» різнокаліберними генделиками — то і є знаменитий санаторій «Сонячне Закарпаття»... Утім, щоб барвисті краєзнавчі та рекламні проспекти, ретельно проштудійовані напередодні мандрівки, не переконали в тому, що ця оздоровниця — «неперевершена перлина рідного краю», то те, що відкрилося очам, не викликало б такого подиву. Натомість одразу шокував центральний в’їзд до «найкращого, найсучаснішого бальнеологічного курорту». Він починався зі... сміттєзвалища. За контейнерами із смердючим непотребом санаторій «прикрашали» дві допотопні коопторгівські точки і напівзруйнована бетонна стела, що «гостинно» вітала вицвілою «візитівкою» тих, хто прибував.
Перед входом до головного корпусу санаторію просто під дверима давала «концерт» ватага бездомних котів і собак. Навіть під віконцем реєстратури півдесятка кицьок почувалися господарями, плутаючись під ногами. Разом з вінницькими колежанками Людою та Надею зі щойно згаслим ентузіазмом ознайомилися з нашими апартаментами. Двомісний номер, в якому належало провести 24 дні відпустки, виявився тісною кімнаткою з голими, пофарбованими у сіро-рожевий колір стінами, з невеликим холодильником, на якому стояв телевізор. Старі меблі: два майже впритул поставлені ліжка, провалені крісла, поламані тумбочки, цементна підлога, застелена синтетичним покриттям, не додали позитивних емоцій. А ванна кімната з піддоном для душу без кабінки чи хоча б поліетиленової штори, з несправним зливним бачком і брудними плінтусами — й поготів. Однак ми ще не знали про головний «сюрприз» нашого помешкання: у ньому водилися миші... «Може, поки не пізно, повернемося додому?» — запропонувала подругам. — Майже дві тисячі гривень, заплачені за цей «комфорт», — надто висока ціна...» «Що ти, — заспокоїла «загартована» Люда, котра не вперше користувалася «принадами» профспілкового відпочинку. — Не зациклюватимемося на побуті, — переконувала. — Головне — лікувальна вода «Поляна Квасова», а ще — чудові краєвиди! Ходімо, роздивимося навкруг».

А головний лікар не згоден

Роздивлятися, справді, було що. Лише за кількасот метрів від убогих трьох корпусів «Сонячного Закарпаття», у наймальовничіших місцях — під змішаним лісом та над озером — красувалися новозбудовані фешенебельні вілли з басейном та припаркованими побіля них «мерсами» та джипами. «Чиї це «хатинки?» — вирвалось у когось наївне.
— Слуг народу, — лаконічно відповіли відпочиваючі зі старого санаторію, прогулюючись біля «панських» хоромів.
— Ось цей перший особняк, — уточнили, — Азаров для податківців побудував. Той, що на горі, — якийсь київський генерал...»
З цікавості разом з подругами зайшли до одного з розкішних палаців. Хол його сяяв полірованим гранітом, переливався сліпучо-яскравими люстрами, дзюркотів срібними водами фонтану, милував око екзотичними квітами зимового саду... Ввічлива охорона, з’ясувавши мету нашого візиту, попросила залишити цей райський куточок.
...Через кілька днів адміністрація «Сонячного Закарпаття» влаштувала свято з нагоди 40-річчя відкриття санаторію. На дійство приїхали запрошені посадові особи з Ужгорода, представники влади зі Сваляви, із ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», до системи якого належить курорт. Виступаючі на урочистих зборах не скупилися на розлогі панегірики. Особливо на адресу головного лікаря Івана Немеша. Він, мовляв, енергійна, ініціативна людина, гарний адміністратор, добрий господар. Може, Іван Іванович і заслужив у промовців схвальні слова. Та слухати їх було незручно. Адже звучали вони під «акомпанемент»... крапель води, що стікала з дірявої стелі клубного приміщення у підставлені відра. З вікна видно було нерозчищені від снігу алеї санаторію, зламане вітром гілля дерев, що його не прибрали навіть до свята.
Після ювілейних заходів у місцевій газеті «Трембіта» з’явилася стаття на цілу сторінку під назвою «Оздоровниця росте і міцніє». Її автор докладно розповіла про цілющі властивості «Поляни Квасової» (ніби у краї хтось про це ще не знає), про успіхи лікувального закладу і туманно — про «інтенсивну» забудову останніми роками території санаторію «об’єктами підвищеної комфортності». Споруджує їх, повідомлялося в матеріалі, «вже не ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», а інші організації, представники яких оцінили рекреаційні можливості курорту». Що ж, можна, звичайно, порадіти за спритність безіменних «представників». Та яку користь має з цього та сама «Укрпрофоздоровниця», лікувальні заклади якої перебувають, м’яко кажучи, не в кращому стані? До того ж вирубка лісу під особняки супроводжується порушеннями чинного законодавства.
Утім, та-таки «Трембіта» навела кілька цифр економічного зростання «Сонячного Закарпаття». За минулий рік, наприклад, санаторій «заробив» 14 мільйонів 786 тисяч гривень, з них 2 мільйони — прибутку. Рентабельність оздоровниці — 16,74 відсотка. Показники, що й казати, непогані. Тільки чому вони не трансформуються в якісні параметри курорту, хай не європейського, а хоча б упорядкованого, доглянутого, сучасного лікувального закладу?
На жаль, на ці запитання не вдалося одержати конструктивної відповіді в Івана Івановича Немеша. Головний лікар категорично не погоджувався з негативною оцінкою побутового стану санаторію. Розповідав про переобладнання спальних корпусів, про збільшення кількості одно-та двомісних номерів з поліпшеними умовами. Про те, що для багатих людей повинні бути комфортабельніші умови, ніж для «середняків». Про реконструкцію лікувального корпусу... Того самого, де, справді, замінюють дерев’яні вікна і двері на пластикові, де розширюють ванне відділення і... де просто на голови пацієнтам, і медперсоналу також, капає вода з наскрізь промоклої стелі.
...Незважаючи на численні прикрощі, від’їжджати із «Сонячного Закарпаття» не хотілося. Пробуджувалася весна, синіли гори, дзвінко жебоніли з-під узвиш веселі потічки. Приємною і вельми корисною процедурою було вживання «квасу» — так місцеве населення називає життєдайну воду «Поляну Квасову». Добре враження залишилося від лікарів оздоровниці, досвідчених і кваліфікованих, від уважних медичних сестер. А щодо загального впорядкування санаторію, то, гадаю, адміністрація над цим попрацює. І, сподіваюся, наступний матеріал, через рік, буде вже зовсім іншого змісту.

Черкаси—Київ—Свалява.