Перше, що вразило на підході до центральної садиби села Мартинівка в Гадяцькому районі Полтавської області — Дошка пошани. Відвідувачів контори ВАТ «Гадяцьке бурякогосподарство» зустрічає стенд з величезними фотокартками передовиків. Не облуплені та пожовклі, що їх забули зняти з часів Союзу, а знімки сучасників, у яких молодим можна багато чому навчитися. Такий собі екскурс у минуле в окремо взятому господарстві — наче ринок і наче соціалізм. «Швидше ринковий соціалізм», — просвітив згодом хтось із аграріїв. Інша цікавинка, про яку обов’язково розкажуть відвідувачеві, — музей у приміщенні контори господарства, де серед експонатів насамперед привертає увагу вимальоване на стіні височезне дерево — родовід Мартинівського люду.
Козацькому роду нема переводу!
Виросло воно завдячуючи патріоту села Олексію Кваші, який довго досліджував, звідки пішла назва села — Мартинівка. Їздив до Полтави, Києва, піднімав архіви. З’ясувалося, пращур Олексія Андрійовича у восьмому поколінні Мартин Кваша (1734—1830 рр.), будучи козаком Слобожанщини, отримав наділ — мав землю, ліс, ставки. Скуповував гектари. Гілки дерева — це і є всі його родичі. І воно живе. Гілочки відмирають, з’являються молоді пагони.... «Торік 17 діток народилося, 16 людей померло. Дебет з кредитом, що важливо, у демографічному питанні сходиться, — пояснює директор ВАТ «Гадяцьке бурякогосподарство» Олександр Сухань. — Буває, приїжджають в село ті, хто покинув цей край у роки війни, — із Штатів навіть. Знаходять свою рідню в дереві, себе дописують... Усе це можна зробити».
Є серед пагонів того дерева й прізвище нинішнього директора. І, як мені здалося, оте «все це можна зробити» — улюблена фраза керівника. Про директора від його односельців чула лише позитивні характеристики. Мовляв, «очолює господарство 12 років, а коли впрягався у лямку керівника, то був ще бурякорадгосп, і вважався він одним з гірших в районі. Тепер — навпаки». Жіночій частині колективу передусім імпонує те, що директор «завжди спокійний, не вміє лаятися». Хоча, як на мене, дуже важко в нинішньому житті головувати, щоб час від часу та й не згадати дідька. Бо, щоб господарювати успішно, одного «можна зробити» навіть за великого бажання козацьким нащадкам, які займаються хліборобською справою, буває замало.
Коли «можна зробити» зробити не можна
...У «Гадяцького бурякогосподарства» основний вид діяльності — насінництво. Саме тут культивують, розмножують і реалізують посівний матеріал кращих вітчизняних гібридів цукрового буряку. «По зернових і зернобобових, — розповідає Олександр Сухань, — тісно працюємо з Селекційно-генетичним інститутом УААН (Одеса) — звідти отримуємо насіння «прямо від селекціонера». Тобто усі перспективні сорти, які є в Одесі, Україні, — є і в нас».
Підприємство — опорно-базове для Полтавського інституту агропромислового виробництва ім. Вавілова — вважається в області успішним агроформуванням. Та й чималим: до Мартинівської сільради входять ще населені пункти Андріяшів, Могелатово, Воронівщина, Морзівщина і Шадурка. Через значні площі роботи тут для спеціалістів вистачає. Навіть у сумських газетах можна зустріти оголошення: запрошуємо, мовляв, на роботу трактористів, водіїв, механізаторів, тваринників. «Наче й своїх людей вистачає, але не хочеться дожитися, що їх буде мало», — визначив директор стратегію кадрової політики. Вона, треба сказати, користується популярністю, бо хороша доярка отримує тут півтори тисячі гривень щомісяця. А ще хороших спеціалістів переманюють можливістю отримати житло. Індивідуальні будинки з водою і ванною зводять щороку. Є і 16-квартирний. А господарство викуповує житло в населення. Свідченням тому, що Мартинівка не стоїть на задвірках цивілізації, — ціни на житло. Гарна хата коштує у селі і 7, і 8 тисяч гривень. Успішне господарювання об’єднує. Коли в сусідньому селі Бобрик Сумської області розпалося господарство, люди звернулися до Суханя з проханням забрати їх з земельними і майновими паями. Сьогодні всі працюють разом.
Але, як вже йшлося вище, одного «можна зробити» іноді замало, щоб переступити через усі проблеми. Взяти, приміром, посівну, якою в господарстві переймається нині чи не все доросле населення. Навіть працівники контори і сільради — в полі. Так от: незважаючи на підприємницькі здібності керівництва до посівної вдалося роздобути 210 тонн мінеральних добрив. Для проведення циклу підживлення треба 300.
— І фінансові можливість у сільгосппідприємства, — коментує Олександр Сухань ситуацію, — начебто є. Але гроші перераховувати на завод побоялися — кошти багатьох господарств зависли на тому самому Черкаському «Азоті». Але і так добре вийшло. Бо решта господарств району лише три вагони здешевлених добрив отримали. Це, фактично, нічого.
Рай для перекупників — виробникам збитки
Або інший виробничий парадокс. Торік пшениця та інші зернові у відкритому акціонерному товаристві вродили на славу, і, за логікою, можна було сподіватися на значні дивіденди. Навіть, якщо реалізувати той щедрий врожай за встановленими урядом заставними цінами — 580 гривень за тонну. В господарстві значну частину збіжжя вирішили до весни притримати. Адже утримують тут 1200 голів великої рогатої худоби, свиней, яких треба до нового врожаю годувати. Тому і зволікали, доки не вийде з холодів озимина, яка, до речі, радує тепер врожайними прогнозами, з продажем минулорічного зерна (щоб, не дай Боже, не вимерзла, і худобина не голодувала). Але питаннями реалізації не надто переймалися, знов-таки керуючись логікою, за якою, коли в тебе є збіжжя, а більшість продавців його вже збула, можна диктувати ціну. Ринкові розрахунки, на жаль, не спрацювали. У «Гадяцькому бурякогосподарстві» наочно пересвідчилися, що в нас, будучи навіть монополістом, можна «пролетіти», продавши колоскові значно дешевше від зафіксованої в урядових кабінетах мінімальної ціни.
— Доки не підвищили тарифи на залізничні перевезення, — каже Олександр Сухань, — пшеницю збували по 480 гривень за тонну (хоча це теж задешево). Зараз у нас ще до тисячі тонн пшениці на продаж лежить — її по 430 гривень не хочуть брати. Аргументують: тарифи зросли на послуги залізниці, пально-мастильні матеріали подорожчали. Мовляв, нам дорожче — вам платити. Куди збитки віднести — на село. Тобто результатом стало зниження закупівельних цін. Так і виходить: найнегативніше зростання тарифів відіб’ється на фінансових показниках сільгоспвиробників. Коли підвищували тарифи на залізничний транспорт, багато говорили про таємничі «пом’якшуючі коефіцієнти», зокрема, на перевезення зерна. А от в остаточному рішенні уряду про жодні пільги хліборобам уже не йдеться. Виконуємо вимоги СОТ про однаковість тарифів з усіх видів транспортування: експортних, імпортних, внутрішніх...
Бики ревуть, доплати ждуть
З передбаченими держбюджетом доплатами за здану на переробні підприємства великовагову худобу також вийшла майже детективна історія. Для цього сільгосппідприємства питання вкрай актуальне, бо, за словами директора, «сьогодні дві сотні биків п’ятсоткілограмових стоять, ферму валяють — чекають, коли розпочнуть дотацію платити. Це до 100 тонн м’яса в одному господарстві лежить. Та ще й корми задарма переводять, бо приросту нема, бува, навіть, відвіс йде — тобто вага падає». А в столичних кабінетах затверджувати механізм не поспішали. Там лише днями визначилися, що виплачуватимуть по гривні тридцять за кіло живої ваги ВРХ. Якби механізм виплат дотацій за здане на переробку м’ясо, вважають в Мартинівці, був запущений з початку року — отримані фінансові ресурси сільгоспвиробники спрямовували б на посівну. Господарства так не потерпали б через відсутність обігових коштів, і меншою була б потреба в кредитах.
А там, дивися, м’ясні негаразди на ринку врегулювалися. Але комусь з можновладців вигідно, схоже, вирішувати проблему у такий спосіб — завозити із-за закордону. Врешті-решт, ті двісті биків у цьому господарстві вирішили продати «за скільки вже візьмуть» (як тут не вилаятися і не згадати нечистого?). Чи буде зиск на таких умовах займатися у вітчизні тваринництвом — питання. Директор на це відказує: якщо продавати вгодованих биків по 10—11 гривень за кіло, як обіцяє купувати уряд, є сенс розширюватися. Але продати нереально, немає нині такої ціни. Після того, як було задекларовано, що м’ясо возитимуть з-за кордону, вартість яловичини в живій вазі впала до 6 гривень за кілограм.
На моє запитання: «Що головне для вас як директора?» Олександр Сухань відповів: «Здобутки для господарства». Але йти таким шляхом непросто. Як на мене, надто багато на ньому навіть для найуспішнішого господарства зовнішніх чинників, які важко долати.
