На жаль, деякі радикальні представники суспільства дорікають театру, що він нібито проґавив помаранчеву революцію, не був досить активний. Але театр може впливати на розум і серця людей іноді сильніше, ніж мітинги і демонстрації. Не можна одним указом уряду викорінити хабарі, корупцію, перетворити нечесних людей на чесних. Це — тривалий процес морального відновлення суспільства, важливу роль у якому відіграє мистецтво.
Під час бурхливої виборної кампанії, коли сколихнулася вся країна, у столичному Театрі ім. Лесі Українки відбулася прем’єра вистави за п’єсою І. Губача «Наполеон і корсиканка». Ця вистава цілком у дусі часу: про долю колишнього імператора, на прикладі якого ми бачимо, до чого призводять сильні амбіції і жадоба до необмеженої влади. Дія відбувається в 1819 році на острові Св. Єлени, де Бонапарт у засланні коротав залишок життя. І от туди прибуває проста корсиканка, щоб пред’явити рахунок колишньому імператорові за загиблого чоловіка, за бідність і знедолених дітей. Зустрілися «дві самітності», між якими зненацька зав’язуються зворушливі щирі стосунки. І наприкінці життя Наполеон починає розуміти щирі цінності людського буття.
Цитати Наполеона, наведені в програмці, налаштовують на серйозні міркування: «анархія завжди призводить до необмеженої влади», «найнестерпніша з тираній — це тиранія маленьких людей», «займатися справою, якої ти не знаєш — найвища аморальність», «у політиці абсурдність — не перешкода в досягненні бажаних цілей».
Режисер вистави М. Рєзникович концентрує свою увагу на «основі основ», на самій людині. А Давид Боровський, художник загостреної думки, пропонує, як завжди, метафоричне розв’язання: дуже образні лаконічні декорації, що зображують колишню стайню, перетворюють сцену на похмурий замкнутий простір. Актори немов намагаються вирватися за межі цієї моторошної сценічної коробки. Мотив волі — промінь світла у вікні: до нього увесь час прикутий погляд Наполеона.
Вистава побудована як дует двох акторів — Давида Бабаєва (Наполеон) і Тетяни Назарової (Жозефіна). Це — могутній емоційний двобій людей різних поглядів і переконань. У перші хвилини у фігурі важкого старого Бонапарта проглядає сум підкорювача світу — неповороткого, підстаркуватого, скинутого з п’єдесталу. Але під впливом Жозефіни він перетворюється на звичайну людину, здатну відчувати прості людські радості. Він ніколи не був такий щасливий. Володар, перед яким тремтіла вся Європа, завдяки Жозефіні зрозумів, що всі його завоювання — ніщо в порівнянні з можливістю бути самим собою, радіти життю разом з коханою людиною. «Я мав усе — корону, золото, пошану, владу, але щасливий не був. Дивно, тепер я всього цього позбавлений, слухаю твою дурницю і мені добре». Любов здатна збороти все, вершити чудеса, перед нею всі рівні. Це — головний акцент вистави. Паралельно наполегливо звучить думка: «Амбіції, боротьба за владу, жадоба до наживи — все це від недоліку любові, від почуття неповноцінності».
Жозефіна у виконанні Назарової — втілення нестримної волі народного характеру, живого природного розуму і дивної жіночності. Жодна жінка не могла звільнити Наполеона від комплексів, що тепер називають «комплекс Наполеона», а їй це вдалося. Акторка переконливо розкриває, як Жозефіна теж перероджується під впливом неординарної особистості імператора: ніжність, жертовність і великодушність цієї жінки поступово заповнюють сцену.
Життя, звичайно, змінює зовнішні прикмети, але залишається на рідкість постійним в прояві людських емоцій і вчинків. На тлі яскравого видовища постійно звучить текст, що викликає сучасні асоціації: «Я хотів об’єднати всі європейські країни і надати їм волю і справедливість». «Щоб порахувати друзів, потрібно пережити нещастя». «Якщо імператор обманює, то що робити простому народові?» Режисер не робить різких акцентів, він повчає, розважаючи, наче між іншим. Саме тому вистава має величезний успіх у глядача. «Наполеон і корсиканка» у Театрі ім. Лесі Українки — переконливе підтвердження того, що щирий театр, головним завданням якого є відображення життя людського духу, не може проґавити процеси, які відбуваються у суспільстві. Він їх діагностує і діє на глядача, сіючи в людській свідомості «розумне, добре, вічне». Такі поняття, як честь, совість, не мають кольору — вони або є в людині, або їх немає. І вища місія мистецтва — утвердження цих моральних законів і загальнолюдської моралі.