Президентські вибори 2004 року в Україні закінчилися призначенням переможцями політичних сил, що вважалися «опозиційними». Українські та російські олігархи, зацікавлені сили Заходу надали їм допомогу потужним фінансуванням виборчої кампанії і послугами політтехнологів. Тільки США виділили на підтримку виборчої кампанії Ющенка кілька десятків (за деякими джерелами — сотень) мільйонів доларів.
Ця так звана опозиція була спеціально створена президентом Л. Кучмою для видимості боротьби з правлячим режимом і використана ним на виборах 2004 року для проведення в президенти своєї людини, представника нинішньої політичної системи. Удаване протистояння двох «основних» кандидатів — Януковича (ставленика Кучми) та Ющенка («опозиціонера») — спеціальна технологія, за допомогою якої народу нав’язали псевдовибори.
Режим Кучми, персоніфікований в особі «революційно скинутого» президента, насправді залишився правлячим. Змінивши людину, котра займає президентське крісло, колір та інший політичний антураж, «кучмізм» пожертвував Кучмою, але завдяки цьому обманному ходу вижив і одержав друге життя.
На головну роль у серіалі «Кучма» просто взято іншого виконавця — «свого хлопця» Ющенка. Недорікуватого, простуватого Кучму-1, який на другому терміні свого президентства трансформувався в ситого і лощеного Кучму-2, змінив підставний Кучма-3 — зовні контрастний оригіналу, рафінований демагог із західним лиском.
Відходять у минуле викривальні заяви лідерів Майдану; одержавши урядові портфелі, «революційні матроси» «багнети застромили в землю» і послідовно продовжують справу свого вчителя і наставника Кучми, у відданості якому свого часу клялися на крові.
Помаранчеві ватажки відправили революційний народ по домівках, а самі сіли в керівні крісла і, прикриваючися демагогією про боротьбу з корупцією, зайнялися улюбленою справою (як відомий герой фільму «Весілля в Малинівці» Попандопуло) — переділом власності з метою примножити свої багатства.
Як і раніше, кадри комплектуються не за професійною, а за партійною ознакою, найважливіші посади доручають не найкомпетентнішим, найздібнішим і найдосвідченішим людям, а найзручнішим, особисто відданим, родичам, кумам і двічі кумам, які ніколи, ніким і нічим не керували, не мають відповідної освіти, а в декого навіть кримінальне минуле.
А один міністерський портфель дістався одному молодому чоловіку, який умудрявся чи, точніше, ухитрився, стати кумом старого президента і дружини нового президента. Це вже найвищий кадровий пілотаж: «Мовляв, знай наших!». Як вони відверто й цинічно говорять у своєму колі: «все в нашій владі, бо у владі всі наші». А гострослови вже розшифровують «політикум» як «політика і кум». Це було б смішно, якби не було так сумно, однак.
«Опозиційні» ігри «опозиціонерів»
Тепер стара влада з новими виконавцями знову конструює вигідну собі «опозицію», пробуючи на роль так званих опозиціонерів то одне, то інше політичне угруповання.
Щоб допомогти народу України відстояти свої інтереси, потрібно, насамперед, допомогти йому розібратися, хто є хто в Україні: хто представляє справді соціальну, ідейну, політичну і світоглядну опозицію як основу для об’єднання народу проти гноблення, а хто, називаючи себе «конструктивною», «кваліфікованою, «технічною», «демократичною» та іншими опозиціями, лише імітує протистояння владі.
Ми, комуністи, не вважаємо опозицією кланово-бюрократичні структури на кшталт Партії регіонів, СДПУ(о), «Трудової України» та ін., що створені різними кланами фінансово-промислової олігархії і по суті є «зовнішньою», портфельною «опозицію». Ця опозиція «зовнішня» лише стосовно окремих кланів, які стоять сьогодні при владі, насправді всі вони ведуть боротьбу за доступ до державних ресурсів, за повернення урядових портфелів. Їхня мета — повернення політико-економічного панування, втраченого на останніх президентських виборах. Інтереси і сподівання мільйонів людей для представників цих опозицій — порожній звук.
Ми, комуністи, не вважаємо опозиціонерами лідерів деяких суспільно-політичних сил, котрі підтримували Ющенка і розраховували на оплату своїх послуг урядовими портфелями та керівними посадами, але обдурені у своїх сподіваннях. Це така собі «внутрішня» портфельна опозиція, що з’явилася в результаті розброду і хитань, загострення фінансово-економічних інтересів та зіткнення амбіцій у стані «помаранчевих» і «морозівців». Їхні образи і ущемлене самолюбство не простираються далі дріб’язкового прагнення відхопити якщо не міністерство, то бодай який-нибудь департамент, районну адміністрацію, вибити те чи те дохідне місце, якийсь ласий шматок від пирога влади.
Ми, комуністи, не вважаємо опозицією дрібнобуржуазні й маргінальні партії, громадські організації, партії-обманки, спеціально створені різними клановими угрупованнями. Це керована «опозиція». Окремі одіозні фігуранти українського політикуму (такі, приміром, як КПУ(о), КПРС, ПСПУ Вітренко, «Братство» Корчинського), що небезкорисливо хворіють на «дитячі хвороби» і правизни, і лівизни, використовуються клановою олігархією для обдурювання суспільства і розколу лівого партійного флангу.
Це яскраво виражені опортуністичні партії, тому що безпринципно готові на зручне і вигідне угодовство з олігархами, аби собі на користь. Прикриваючися крикливою «лівою фразеологією», гаслами «ультрареволюційного авангардизму», вони своїми «реаліті-шоу» і політичними тусовками намагаються спрямувати протестну активність народу в потрібне для режиму русло. Електоральна підтримка кожної з цих партій-обманок і їх «вождів» — сучасних попів гапонів дуже низька, але все-таки сумарно вони завдають певної шкоди лівому руху, принаймні дискредитують його в очах виборців.
Отже, якщо відкинути популістську тріскотню, проаналізувати реальні дії тих чи тих політичних сил за майже чотирнадцять останніх років, то стає очевидним, що справді соціальною, політичною і світоглядною опозицією режиму Кравчука—Кучми—Ющенка є тільки Компартія. Опозицією системною і конструктивною, що обстоює державні інтереси України, захищає права і свободи людей.
В ідеалі політична опозиція — це масовий, добре організований соціально-політичний рух, який контролює дії влади, створює їй політичну конкуренцію, пропонує альтернативну програму розвитку країни.
Наявність опозиції вважається ознакою демократичного суспільства. Але в Україні нинішня політична система і створений нею режим самі визначають собі опозицію, формують її «під себе», допускають у неї тільки тих, хто їм вигідний, з ким вони можуть домовитися, кого можна використовувати як союзника в обдурюванні народу.
Дії псевдоопозиції є своєрідною нанайською боротьбою, видовищем, тоді як на ділі служать удосконаленню і зміцненню пануючого режиму. Навіть прийняття закону про парламентську опозицію в умовах диктатури кримінального капіталу було б не що інше, як створення політичної резервації, протидія організації масового протестного руху.
У справі створення псевдоопозиції так звана нова (насправді — все та само, «кучминська») українська влада має великий досвід. Уся історія цієї партії влади — безупинна боротьба кланів і поперемінна їх «опозиційність» один одному.
Коли в результаті державного перевороту 1991 року до влади в Україні прийшли так звані демократичні сили, об’єднані під прапорами «РУХу», вони розпорошилися по різних партіях і рухах одного ідеологічного спрямування, приховуваного за різними назвами і гаслами. Ідейно-політичну основу всіх цих «демократичних» і «народних» рухів становив антикомунізм у різних іпостасях під маркою лібералізму.
А за політичною тріскотнею про «демократію» і політичними баталіями початку 90-х у країні відбувалося розграбування багатств, створених у роки радянської влади, формувалися фінансово-економічні групи, одна з яких на початок 1994 року сконцентрувала у своїх руках кошти, достатні для фактичного захоплення державної влади в країні.
З різних політичних сил було зліплено штучний конгломерат — так звану партію влади, а президентське крісло зайняв Л. Кучма. Всю повноту реальних державних, практично необмежених повноважень йому надала «нічна» Конституція України, «продавлена» у 1996 році тодішнім Головою Верховної Ради, лідером Соціалістичної партії О. Морозом.
Влада стала олігархічною, перейшла до рук вузької групи осіб, пов’язаних між собою приватними інтересами і величезним капіталом.
Кучма забезпечив «дах» найближчим соратникам у пограбуванні країни, звільнив «верхи» від зобов’язань і обмежень; проголошений ним «курс радикальних ринкових реформ» був відверто спрямований на безкарний грабунок країни і народу.
Найважливіший інструмент формування громадської думки — засоби масової інформації — почали виконувати функції пропагандиста політики режиму, а їх фінансування забезпечили вітчизняні олігархи (по суті — економічні мародери) і держструктури, відповідальні за бюджетні кошти країни.
Боротьба за близькість до президента і джерела одержання надприбутку ставила то одні, то інші угруповання партії влади (клани) у роль «опозиціонерів». Саме в процесі цього протиборства група «реформаторів», яких конкуренти відтерли від важелів влади, створила так звану праву опозицію в особі блоків «Наша Україна» і «БЮТ».
У підсумку в Україні був реалізований підготовлений адміністрацією США сценарій приведення до влади ставлеників міжнародного капіталу. Українські «помаранчеві» політики потрапили в букет різнобарвних «революцій», що охопили Євразію, у квіткових тонах яких ґрунтовно проглядається зелень американського долара. Для своїх ставлеників в Україні «сценаристи» з адміністрації США вибрали символом апельсин. Вони не знають, що українські діти бачать апельсини більше в мріях, аніж на обідньому столі.
Як і попереджали комуністи, Кучма на вимогу адміністрації США «здав» владу потрібній їм людині в обмін на певні гарантії для себе і своєї родини. «Потрібною людиною» цього разу виявився Ющенко, лідер колись створеної Кучмою «опозиції».
Революційна риторика як облудний маневр спрацювала. Люди віддали свої голоси за того, хто насправді був спадкоємцем Кучми. «Ющенко!» — було криком обурення знедолених і обдурених проти клану Кучми; але результатом став допуск клану Ющенка до мародерства в країні.
Щоб надати обуренню, яке прорвалося на Майдані Незалежності в Києві, видимості революційності, а також використати його на підтримку Ющенка, політтехнологи назвали київські заворушення проти режиму Кучми революцією. Події на Майдані дали «право» Ющенкові виступати від імені народу, в тому числі будь-яке обурення проти свого курсу і членів його команди на цілковитий розвал країни оголошувати ім’ям Майдану антинародним.
Таке безпрецедентно зухвале обдурювання людей є основою політики вчорашньої влади, хоч би як вона змінювала політичне вбрання. Цілковита розбіжність декларацій і практичних кроків старої—нової влади, протистояння в боротьбі за сфери економічного і політичного впливу, брудний розподіл портфелів і крісел поглиблюють кризу в країні. Остання не стає менш гострою через те, що її намагаються завуалювати гучними промовами про торжество «помаранчевої» демократії. Коли апельсин гниє, він стає коричневим; обіцяний Україні помаранчевий рай загрожує обернутися коричневою чумою.
Україна щодень дедалі більше грузне в протиріччях геополітики, що паралізує її внутрішньополітичне життя і блокує економічний розвиток. Практично сформовано передумови до втрати країною економічної й політичної самостійності, остаточного руйнування культури. Влада дедалі більше й відвертіше нехтує інтереси і гідність українського народу.
У країні зріє масовий політичний протест. Побоюючись його наслідків для себе, влада форсує створення липових «опозицій». «Виконробами» цього будівництва стали всі, кому вигідне збереження нинішнього режиму: кланово-бюрократичні структури, дрібнобуржуазні, маргінальні партії та партії-клони, які розмножуються.
Мета всього цього шабашу — не допустити того, щоб люди знали правду: Комуністична партія України — єдина реальна опозиція режиму.
Для видимості того, що інтереси лівого електорату все-таки буде враховано «новою» владою, вона взялася насамперед створювати віртуальну політичну опозицію на основі так званих лівих партій — СПУ, яка, проте, дуже швидко й органічно вмонтувалася у владні структури антинародного режиму.
Злиття соціалістів з націоналістами і «демократами», активні дії соціалістів у рамках «Соцінтерну», сумнівна (м’яко кажучи) позиція їхньої фракції у Верховній Раді України під час голосування з головних питань свідчать про те, що їхні інтереси збігаються з інтересами правих, тобто олігархів і націоналістів.
Про яку опозиційність нинішньому режиму з боку українських соціалістичних партій може йти мова? Ставши провладною партією, СПУ несе повну відповідальність за діяльність уряду, за всю діяльність правлячого режиму. А неспроможність і небажання як влади, так і липової «опозиції» в особі колишніх «лівих» враховувати інтереси своїх виборців, означає їхню політичну безвільність, своєкорисливість і продажність.
Другим напрямом у створенні кишенькової опозиції стало визнання як такої Партії регіонів — своєрідне запрошення до столу «весільного генерала», який отримав відставку, — Януковича. При цьому вже геть безсоромно так звана опозиція з липовим «тіньовим урядом» виникла у відповідь на турботи замовників із США і за підтримки запропонованого Штатами цільового фінансування.
Не тільки помаранчевий президент, а й опозиція, оплачена з-за Атлантики, — ось реалії «прозорої» і «народної» політики правлячого режиму.
Внутрішні чвари в коридорах української влади посилюються. Найближчим часом слід чекати розколу «помаранчевих» сил і протистояння Ющенко — БЮТ. Однак це протистояння якщо і виллється в опозицію, то лише внутрішню, «коридорну», кланову, але аж ніяк не таку, що представляє інтереси народу.
Як бачимо, не тільки «помаранчеві» президент і правлячий режим, а й «напівпомаранчева опозиція», ведуть між собою ігри на перетягання ковдри на себе, представляють дикі політичні танці. І ці «ігрища» особливо посиляться в період майбутніх парламентських виборів, коли ті політичні сили, які перемогли на президентських виборах, намагатимуться закріпити перемогу, домогтися конституційної більшості, а ті, що програли, намагатимуться взяти реванш. Але і ті, й ті ніяк не можуть і не хочуть зрозуміти, що з народом треба рахуватися. А народ як був жертвою політичних ігор за Кравчука й Кучми, так і тепер його використовують за Ющенка. У долі народу нічого не змінилося.
Такі реалії «прозорої» і «народної» політики правлячого режиму, такі реалії аморфної «опозиційної» позиції «опозиціонерів».
Яка опозиція потрібна сьогодні Україні?
З огляду на суть правлячої в країні влади, справжню опозицію може становити лише політична сила, яка представляє достеменні інтереси трудящих, — Комуністична партія України.
Необоротний характер кризи влади і різке зниження рівня життя трудящих потребує від нас ще твердішої і динамічнішої опозиційної діяльності, постійного пошуку альтернативних шляхів відродження і розвитку країни. Будучи діалектиками, комуністи перебудовують і вдосконалюють імідж партії, модернізують стиль своєї діяльності. Ми пропонуємо суспільству свою повноцінну й адекватну часу програму повернення України на шлях національного відродження і соціалістичного розвитку, розроблену з урахуванням реальних можливостей і потенціалу країни, сподівань народу, з опорою на здоровий глузд і наявний досвід.
Масовими протестними акціями «Повстань, Україно!», «Захистимо ветеранів!», «Кучму — геть!» комуністи вивели широкі маси зі стану соціальної апатії і політичної індиферентності.
Звісно, опозиція нинішньому режиму не є кінцевою метою комуністів. Наша кінцева мета — повернути народу вкрадену в нього власність, змінити політичний режим в Україні, повернути владу трудящим. Однак у важкий період реакції і диктатури кримінального капіталу політична опозиція є необхідною формою боротьби комуністів проти розграбування країни, а сьогодні — фактично за її незалежність і право людей на життя.
Треба визнати, що комуністичний рух в Україні переживає складний період. Переходячи від однієї брудної політичної технології до іншої, влада цілеспрямовано руйнує життєві орієнтири трудящих, виховує в них пасивних пристосуванців.
Відкинуті на межу і за межу фізичного виживання, навіть найзагартованіші в ідеологічних, і не тільки ідеологічних, війнах люди — ветерани Великої Вітчизняної війни, пенсіонери, потрапили в сіті соціальної демагогії, піддалися на хитрощі влади у формі добавок до пенсії, нібито «дарованих» їм владою напередодні 60-річчя Перемоги над німецьким фашизмом.
В умовах зростання цін ці добавки-заманки принесли пенсіонерам лише тимчасове полегшення, тоді як вдала політична махінація режиму «Кучма—Янукович—Ющенко» привела до збереження згубного для країни і народу політичного режиму, за якого й без того надто тяжке матеріальне становище переважної більшості людей неминуче погіршуватиметься.
Тим часом тільки чітка класова позиція, непіддатливість до політичних маніпуляцій і афер може забезпечити рішучу відсіч правлячому режиму.
КПУ завжди боролася проти невиправданих підвищень цін на основні харчові продукти та інші товари першої потреби, ліки, проти підвищення тарифів на житлово-комунальні і транспортні послуги, проти скасування пільг для незахищених верств населення, інших кроків влади, спрямованих на зниження рівня життя народу. Проте сьогодні ситуація така критична, що на перше місце виходять стратегічні питання у сфері економіки, внутрішньої і зовнішньої політики.
Здійснюючи постійний народний контроль за діями режиму, ми заявляємо про те, що нинішнє керівництво країни веде народ до неминучої катастрофи. Водночас ми беремо на себе цілковиту відповідальність за пропоновані нами рішення, спрямовані на соціальний захист трудящих.
У зв’язку з курсом, який проводить Президент Ющенко на самознищення України як суб’єкта міжнародної і внутрішньої політики, вимоги КПУ із зовнішньополітичних питань принципові: збереження нейтрального статусу України, категорична відмова від вступу до НАТО й участі у воєнних діях цього блоку, необхідність більш ретельної і продуманої підготовки до вступу в СОТ, щоб захистити вітчизняного товаровиробника. Ми рішуче виступаємо за розвиток дружніх і взаємовигідних відносин з усіма країнами світу, насамперед з нашими сусідніми братерськими слов’янськими народами, у тому числі в рамках Єдиного економічного простору України, Росії, Білорусі та Казахстану.
За нашою наполегливою ініціативою вже розпочато виведення українського військового контингенту з Іраку. Незважаючи на недоліки плану виведення військ (зокрема, довгостроковість), його прийняття — надихаючий успіх опозиційної роботи комуністів у парламенті.
У внутрішньополітичній сфері пріоритетними напрямами в роботі КПУ є послідовне проведення політичної і судової реформ, недопущення сваволі в кадровій політиці на місцях і в центрі, у тому числі так званої люстрації, усунення будь-яких форм контролю над діяльністю ЗМІ.
В економічній сфері — націоналізація базових галузей виробництва, підвищення ролі регіонів у формуванні та розподілі бюджетних коштів, сприятливі для зростання вітчизняного виробництва податкова й інвестиційна політика, всебічна підтримка малого і середнього бізнесу, створення нових робочих місць, підвищення мінімального прожиткового рівня, мінімальних зарплат і пенсій, забезпечення безплатної освіти та медичного обслуговування, збереження соціальних пільг, захист прав і свобод людини.
«Нашоукраїнці» та їх політичні союзники, які прийшли до влади, вже цілком виразно висловлюються за скасування політичної реформи. Справа опозиції, передусім депутатського корпусу всіх рівнів, — наполягти на безумовному проведенні політичної реформи, не допустити перегляду виборчого закону і скасування пропорційної системи виборів до рад. Наш принцип: «влада для народу, а не народ для влади».
Що стосується судів, у яких і за Кучми не було, і за Ющенка нема сенсу пересічному громадянинові шукати правди, то народний контроль над судовою владою абсолютно необхідний. Треба позбавити нову-стару владу можливості неподобств, що чинить вона на всіх рівнях — від районного до загальнодержавного, — прикривати верховенством закону, який по-своєму тлумачать упереджені та продажні судді.
Найзапекліша боротьба, однак, має бути за землю. Земля, кожна її ділянка, є нині епіцентром оголошеної олігархами народу України економічної війни. Ця війна вже ведеться, на ній росте і жиріє «нова» група олігархів.
Міжнародні, насамперед американські, громадські організації, під виглядом надання різноманітної допомоги селянам (оформлення документів тощо), насправді мають на меті формувати бази даних на власників землі. Заодно вони вивчають психологію людей, їхні настрої, «болючі точки», збирають різну конфіденційну інформацію, що стане в нагоді у вирішальний для захоплення землі момент.
Втримати землю в загальнонаціональній власності, не допустити перетворення України на світову резервацію — найважливіше завдання справжньої політичної опозиції. Доки земля в руках народу, право власності олігархів на розташовану на цій землі нерухомість дуже хистке.
Оскільки основні земельні ресурси зосереджені в руках місцевих рад, саме боротьба за них стала пріоритетним напрямом діяльності кланів, що дорвалися до влади на останніх президентських виборах. Як потрібні владі «свої» органи місцевого врядування, свідчить поспішність кадрової політики Ющенка на місцях і проведеної ним адміністративної реформи.
Влада, яка так безкарно другий десяток років маніпулює народом, чує близькість повного виконання свого злочинного плану з пограбування та знищення України, тому діє дедалі наполегливіше, зухваліше, безпардонніше.
Сьогодні вона продає те останнє, що ще залишилося у країни, що навіть Кучма з його бандою не змогли винести — руки були зайняті награбованим. «Нова команда» продає Заходу волю України, попросту «здає», знищує її політичну й економічну самостійність, національні інтереси. Це наочно продемонстровано недавнім візитом Ющенка до своїх заокеанським хазяїв, під час якого він підписав декларацію про зміцнення демократії в Україні і про підтримку просування свободи і демократії у Білорусь та на Кубу, що спричинило різку реакцію в цих країнах.
Треба сказати, що правлячий режим, відчуваючи в Компартії єдину реальну і могутню опозицію, намагається представити її як партію ностальгуючого покоління, робить усе можливе для її дискредитації, для розколу наших лав. У цих злочинно-підлих цілях особлива увага акцентується на трагічних моментах минулого, насамперед на голоді, войовничому атеїзмі, терорі часів тоталітаризму.
Звичайно, ми не ідеалізуємо минуле. На жаль, були в нашій історії і чорні сторінки. Проте над негативом переважає позитив. Народ був повноправним господарем своєї долі і своєї країни. Переміг шалений німецький фашизм. Створив такий могутній виробничо-економічний потенціал, що й тепер ще годує країну, забезпечує її національну безпеку.
У цей період суворих випробувань Компартія України, розуміючи свою історичну роль і високу відповідальність, керуючись вищими інтересами країни і народу, пропонує всім здоровим і конструктивним громадсько-політичним силам суспільства, професійним спілкам, об’єднанням громадян і окремим громадянам лівої орієнтації об’єднатися в єдиний громадсько-політичний рух «Лівий фронт» на засадах соціальної справедливості та захисту інтересів людей праці.
Ми усвідомлюємо, яка важка і напружена робота чекає коаліцію «Лівий фронт». Для успіху в боротьбі за загальнонаціональні інтереси на внутрішньополітичному і міжнародному рівнях необхідна повна і швидка консолідація трудового народу, всіх прогресивних сил України.
Отже, відлік пішов на дні. Народ України, наші виборці повинні зрозуміти головне: ні прихід до влади кланів, що змінюють по черзі один одного, ні «опозиційні» ігри «опозиціонерів» не вирішують докорінно проблеми поліпшення рівня життя людей.
Істина полягає в тому, що єдина реальна можливість перетворення суспільства в інтересах народу — це зміна політичної системи влади. Справжня революція попереду.
Петро СИМОНЕНКО, перший секретар ЦК Компартії України.
