У маленькому селі Пасічна, що в Ярмолинецькому районі, в родині Рябих того дня народилася четверта дитина — син Володя. Діти не питають, коли їм приходити на світ, і новонароджений не здогадувався, що йде війна, що лише за кілька десятків кілометрів від їхньої хати проходить один із найзапекліших її боїв. Пізніше у своїх спогадах Георгій Жуков напише: «З 7 березня зав’язалась така запекла битва, якої я не бачив з часів Курської дуги». Вона триватиме до 25 березня, дня, коли Проскурів нарешті буде визволений від багаторічної фашистської окупації. У цьому вирі подій ніхто, крім родини, і не помітить, що на світ з’явилася ще одна душа.

Нічого цього не знають ні Володя, ні його дванадцятирічна сестричка Оля. Вона тільки налякається, коли старший брат скаже, що нападало стільки снігу, що з хати їм не вийти. Невже тепер вони так і сидітимуть усі в оцій єдиній кімнатці? І не побачать, як прийдуть наші, як тікатимуть німці, як настане якесь зовсім нове, невоєнне життя, про яке за ці майже чотири роки вона вже зовсім забула? Ні, брат вибереться через солом’яний дах на вулицю, відгорне від дверей сніг. А вже наступного дня всі вони, почувши стрілянину, побіжать ховатися до сусідського погреба. Здалеку Оля ще встигне побачити, як біжать наші солдати. А потім почує голос із незвичною говіркою: «Кто єсть в подвалє?» Вони всі вийдуть, і дорослі почнуть обніматись. А наступного дня батька, як і решту односельців-чоловіків, що через швидкий наступ німців опинилися в окупації, заберуть на фронт.
Усе було хоч і незвично, але дуже буденно і просто, і Оля ніяк не могла пов’язати ті події, що розгортались у неї на очах, із тим, що ось тут, зовсім недалеко, у своїй останній битві зійшлися два найвидатніші полководці тієї війни: радянський — маршал Георгій Жуков і німецький — фельдмаршал Еріх фон Манштейн.
Це було давнє протистояння. До цього Манштейн зумів вирвати у Жукова Крим, але пізніше потерпів повну поразку під Курськом. У великій Сталінградській битві той-таки Манштейн міг якщо не перемогти, то принаймні врятувати значну частину своїх військ. Але цього йому не дозволили зробити ні Гітлер, який наказав не відступати ні на крок, ні Жуков.
А тут, під Проскуровом, операцією з боку радянських військ мав керувати командувач 1-го Українського фронту генерал армії Ватутін. Та перед самим її початком під Славутою він був смертельно поранений. Керівником проскурівсько-чернівецької операції був призначений Жуков. Так доля знову звела двох давніх супротивників.
Фашисти вперто тримали місто з однією метою: дати своїм військам відійти на південь і далі в Румунію. Два тижні вісімсот тисяч червоноармійців, майже дванадцять тисяч гармат і мінометів, близько півтори тисячі танків і півтисячі літаків рвалися вперед, а півмільйона німців, понад п’ять з половиною тисяч гармат, більш як тисяча танків і майже півтисячі літаків зі свастикою стримували цей прорив. Та коли фашисти зуміли відвести свої основні сили далеко на південь, протистояння розв’язалося дуже швидко. Проскурів зустрів червоноармійців майже порожніми вулицями. Практично за день радянські війська встигли подолати відстань майже у сотню кілометрів і дістатись до Кам’янця-Подільського.
Тому і через маленьку Пасічну вони йшли практично не зупиняючись, швидко набираючи поповнення, яке ще так потрібно буде до кінця війни. Все промайнуло так стрімко, що Оля навіть не зрозуміла, що змінилось і що принесла і ще принесе їй, маленькому братику, всій родині і селу це визволення, а потім і перемога. Вона ще не знає, що їм доведеться віддати до колгоспу сірого коня, котрий усю війну був в їхньому дворі. І того, що єдина їхня надія, годувальниця й улюблениця корова Тероля захворіє, а її все одно будуть вести на колгоспне поле, впрягати в плуг і орати. А навесні 47-го уже з маленьким Володею вони шукатимуть перші паростки лободи, з якої на воді мама готуватиме зелене гидке вариво і яке вони їстимуть, бо в домі більше нічого не буде. Як їх рятуватиме гнила картопля, котру німці закопали в кагати ще чотири роки тому. Вона давно згнила, і під тонесенькою крихкою шкірочкою залишилась тільки нестерпно смердюча рідина. Але мама ходитиме за цим скарбом за кілька кілометрів, пробираючись уночі, щоб ніхто не знав, що вона йде до німецьких кагатів, і ці гниляки рятуватимуть життя її дітям.
Оля ще не взула два надзвичайно великі до того ж різні черевики, один з яких, можливо, носив німецький, а другий — радянський солдат, і в яких вона піде до школи. Мама ще не встигла перешити на неї якусь обдерту солдатську шинель і закрутити замість хустки у скатертину, яка невідомо де і як з’явилася в них у хаті. Вони ще не зустрічали, щасливі, батька з фронту, і не проводжали в армію старшого брата Михайла. Разом із багатьма своїми ровесниками він тягнутиме лямку строкової служби удвічі довше, ніж тривала сама війна. А повернеться додому тільки через те, що смертельно захворіє туберкульозом. Батьки продадуть корову, щоб купити кілька дорогоцінних уколів пеніциліну для сина, але вони так і не врятують його...
Це все буде потім. Але й тепер ніхто з цієї родини не знає, що зовсім недалеко від їхньої хати Манштейн востаннє перехитрував Жукова, коли той в районі Дунаєвець оточив 1-шу німецьку танкову армію під командуванням Хубе. Затискаючи ворога з півдня, Жуков гадав, що перемеле німецьку техніку вщент. Але Манштейн несподівано вдарив із заходу, від Збруча, і вивів сотні танків із бою.
За цю операцію Манштейн отримає з рук Гітлера хрест, а Жуков із рук Сталіна — свій перший орден Перемоги. Правда, Гітлер так і не пробачив своєму підлеглому тієї поразки під Проскуровом. Услід за наказом про нагороду він видав другий — про те, щоб зняти Манштейна з усіх постів і не допускати до бойових операцій до кінця війни. Натомість Жуков по достоїнству оцінив свого супротивника. Після Нюрнберзького процесу він серед інших переможців напише прохання, щоб Манштейну як талановитому полководцю зменшили строк ув’язнення. І німецький стратег проживе ще довге життя, і можна не сумніватися, що через усі роки пронесе згадку про бій на проскурівський землі. Останній для нього на війні.
Пізніше історики підрахують, що понад триста тисяч подолян брали участь у війні, кожен другий із них — загинув. Ще близько двохсот двадцяти тисяч були знищені фашистами під час окупації. Хмельниччині знадобилося шістдесят років, щоб відновити довоєнний рівень населення. Одним із перших у тому списку новонароджених стане маленький хлопчик Володя, що народився у день звільнення Проскурова. Кожна із цих подій потягне ланцюжок інших. Протягом березня 44-го Хмельниччина практично буде звільнена від ворога. Бої відступлять далеко на захід. А у визволених містах і селах з’являтимуться все нові і нові малюки. Уже не воєнні. Хоча війна все одно встигне поставити тавро на їхні долі.

Хмельницький.