2003 року вирішив Михайло податися до Німеччини на заробітки. За півтора року поклав майже 40 тисяч квадратних метрів плитки. А заплатили йому за це аж... 5 доларів. Точніше, не заплатили, а кинули під ноги, вигнавши вночі на вулицю.
Чому ж так трапилося? Господар з тижня на тиждень, з місяця в місяць запевняв, що ось-ось звідкілясь йому надійдуть гроші й він розрахується із зарубіжними робітниками. Вірили й працювали. З’ясувалося, марно.
Куди звертатися нелегалу по захист, підтримку? Кілька місяців з напарником-поляком добиралися до польського кордону. В дорозі підробляли трохи, ледь вистачало на їжу. А вже в Польщі звернувся до українського консульства і там допомогли дістатися додому.
Отакі в нього зарубіжні заробітки. У Трускавці зрадів, коли дізнався, що на будівництві санаторію «Прикарпаття» потрібні робітники. Взяли на роботу... турки. Там всі їхні фахівці, а наших беруть підсобниками.
— Смішно й сумно, — каже Михайло. — Отим «турецьким майстрам», які, мабуть, у себе вдома працювали підсобниками, бо бачимо їхнє «вміння», платять по 800 доларів на місяць, а нам — по 600 гривень. Соромно за себе, за державу. Нас удома зробили підсобниками. Оце йду найматися до одного приватника, обіцяє платити ті само гроші за тиждень. Спробую щось заробити...
Я пригадав розповідь директора міжнародної клініки відновного лікування, що розташована тут, у Трускавці, Володимира Козявкіна. Його чудову приватну клініку, до якої привозять тепер на лікування хворих з усього світу, з тієї ж Німеччини, США, будували лише українські майстри. Якість — відмінна, це відзначають усі зарубіжні гості.
— Я працював у нього, — запалюється Михайло. — Ми там справді вкладали всю душу в роботу, а Володимир Ілліч справно й непогано платив нам.
Чи поталанить Михайлові у нового власника? Хтозна. І хто скаже: коли ми врешті-решт належно цінуватимемо своє й своїх, не змушуватимемо співвітчизників розповзатися по світах у принизливих пошуках часом таких гірких заробітків?

Київ—Трускавець—Київ.