Родинам загиблих в Іраку пообіцяли компенсації та квартири. Але досі держава не виконала свій обов’язок
Дзвінок від Оксани Заграй був несподіваний і тривожний: у нас виникли проблеми, і квартирне питання, і грошова компенсація — усе зависло в повітрі. Складається враження, що все було лише обіцянками.
Оксана — вдова капітана, що загинув в Іраку. Разом із Наталією Матіжевою, вдовою комбата, вони ховали своїх чоловіків у Хмельницькому. Повертатись назад у Болград, звідки вони проводжали їх в Ірак, не було ніякого сенсу. Раніше там їх тримала тільки служба чоловіків. Ні квартири, ні роботи для офіцерських удів, ні перспективи для дітей у містечку, де військова частина підпала під скорочення, не було. Тому обидві й вирішили переїхати до Хмельницького, оскільки тут залишилися родичі. Після вибуху в Іраку, де загинули вісім наших співвітчизників, всім родинам пообіцяли грошову компенсацію і вирішення житлових проблем.
— Під час похорону якось не думали про все це і не обговорювали деталі, — розповідає Наталя. — Тим більше що міська влада поставилася до нас з увагою і розумінням і з перших днів в усьому йшла назустріч.
Усім швидко і без проблем оформили належні посвідчення, призначили пенсії. Наталю, оскільки вона і раніше була військовослужбовцем, перевели із Болграда до Хмельницького. А для Оксани теж знайшли роботу у військовій комендатурі. Обом родинам з ініціативи міського голови Хмельницького Миколи Приступи виплатили по десять тисяч гривень.
Усе це, без сумніву, кроки людської чуйності і співпереживання. І за великим рахунком ніхто не зобов’язував багатьох, із ким спілкувались обидві родини, бути благодійниками. Проте залишився прямий обов’язок держави і, зокрема, Міністерства оборони. Але якраз він досі не виконаний.
Спочатку родини спробували отримати компенсацію, яка належить рідним за загибель офіцерів у «гарячих» точках. Відправили всі необхідні документи і відкрили банківські рахунки, куди мали надійти гроші, однак за ось уже майже три місяці жодної офіційної відповіді ні з МО, ні з Пенсійного фонду так і не надійшло. Тоді Наталя Матіжева почала самотужки пробивати справу. Відповіді на телефонні дзвінки до МО були не надто оптимістичні, а на останній їй просто повідомили, що грошей ще немає, тому треба чекати.
Майже одночасно з цими ж запитаннями до МО зателефонувала й Оксана Заграй і у відповідь почула, що проблем із грошима немає, а виплата затримується через те, що в неї неправильно оформлені деякі документи. Оскільки на одне і те саме запитання жінки одержали різні відповіді, в обох закрався сумнів: чи не водять їх за носа? Наталя обдзвонила інші родини загиблих, що опинились у такій же ситуації: ніхто з них не отримав із страхової суми ані гривні.
До того ж вона зіткнулась з іще однією проблемою — законодавчою. З’ясувалося, що старший син Матіжевих, котрий зараз навчається у військовому училищі, не має права на свою частку компенсації. Ситуація парадоксальна: сума повинна бути розділена між батьками загиблого, його вдовою і... лише одним сином. Ще один син втрачає таке право, оскільки він як курсант перебуває на державному забезпеченні. Якби був студентом — усі права за ним збереглися б. Тож, виходить, курсантська форма і пайка повинні замінити йому всі грошові компенсації?
— Із квартирами в нас виникає ще більше проблем, — доповнює Оксана. — Їх начебто і підшукали, але гроші за них ніхто не проплачує.
Коли обох хмельничанок запросили до МО на тендерну комісію, вибирати врешті-решт довелося дві квартири із запропонованих трьох. Інші пропозиції були відхилені, оскільки, за умовами тендера, новозбудоване житло повинно було здаватися в експлуатацію не пізніше нинішнього року. Звичайно, жінки погодилися на запропоновані варіанти, оскільки самі були зацікавлені в найшвидшому вирішенні проблеми.
Але все знову вперлось у фінансування. Фірми, котрі будують житло, вимагають оплати вже тепер. Якщо її не буде проведено в найближчі строки, ніхто не гарантує, що притримає ці квартири, — покупці на них завжди знайдуться. «А коли ці квартири вислизнуть, невідомо, як швидко знайдуться інші, — переконана Наталя. — Боюсь, що ми можемо опинитись у загальній черзі, а це практично означає, що можна залишитись без своїх стін назавжди».
З подібною ситуацією зіткнулась і решта родин загиблих. Наталя навіть розповіла, як їй поскаржилась одна з удів. Хтось із чиновників кинув їй таке: якщо Матіжевій, вдові комбата, ще не дали квартиру, то вдові прапорщика треба знати своє місце... Багато чого й іншого кажуть.
Майже за три місяці з часу загибелі чоловіків ні Наталя, ні Оксана не отримали ніяких офіційних документів чи повідомлень, де було б чітко вказано, коли і на що вони можуть розраховувати. А у відповідях на телефонні дзвінки звучить одне: будуть гроші — тоді все й вирішиться. Коли будуть ці гроші?
Напевно, варто нагадати, що на початку січня країна бучно ховала своїх героїв. Загибель одразу вісьмох стала не просто воєнною трагедією, а тим каталізатором, котрий змусив політиків пильніше придивитися до іракської проблеми і прийняти відповідні рішення.
Що повинно статись іще, щоб тепер можновладці знову згадали про цю проблему? Не просто згадали, а зробили те, що пообіцяли?
Хмельницький.
