Ми стоїмо в зимовому саду Чехова, в Ялті, зачаровані пролісками. Останні дні лютого, але вони цвітуть на зло часом холодним вітрам і негоді. У червоному кольорі японська айва, ожила жимолость. Мигдаль, тюльпани. Тут є лавка Горького. Учень Чехова Бунін (так, учень!) написав вірші, коли вже Чехова не було:
“Хрустя по серой гальке он прошел
Покатый сад, взглянув по водоемам,
Сел на скамью... За новым белым домом
Хребет Яйлы и близок и тяжел.
Томясь от зноя грифельный журавль
Стоит в кусте”...

І Ялта, і Севастополь — весь Крим — відзначають і донині 100-річчя з дня смерті великого Чехова. Він інтернаціональний. Він скрізь і завжди потрібний людям. І українцям, і росіянам, і татарам, і угорцям... Усім-усім. Цими днями в Севастополі по радіо читають п’єсу місцевого автора Валентини Фролової “Твій Антуан... чи Остання любов Чехова”. Драма у двох діях. Провідні актори драматичного театру імені Луначарського Юлія Нестранська (Ольга Леонардівна Кніппер-Чехова), Ніна Білослудцева (Марія Павлівна Чехова) і Євген Журавкін (Антон Павлович Чехов, він і режисер) беруть участь у радіоспектаклі.
Це про кохання Чехова і Кніппер. Кохання зрілих людей. Кохання вже наприкінці життя одного з двох. Кохання акторки і письменника, що харкає кров’ю, по суті, помирає. Неначе хапається за опору, якої немає. Опора — листи? Чехова, що живе на самоті? І акторки, котра живе надіями на новий спектакль, що напише Антон Павлович для її театру?
— Здається, маленьке містечко, мала аудиторія. Але Чехов, Чехов, Чехов! І його доля. Тема велика, вічна, це, по-перше, по-друге — Чехов, — каже Євген Журавкін, — по-третє — це радіоспектакль, незвичайний жанр, у якому ніколи не працював. Іноді не хочеться розставатися з матеріалом. Це так цікаво, що досадуєш на нестачу того само часу, щоб розтягнути задоволення перебування у світі Чехова. Юлія Нестранська: “Я давно цікавлюся чеховською темою. Мене приваблює Чехов — особистість. Уявлення, отримане у школі, у вузі, надто й надто загальне. Творчість такої людини не може виходити від особистості ординарної, несуперечливої, пригладженої. Чехов — найінтелігентніший, Чехов —найтихіший, Чехов — найдобріший, Чехов —найчесніший... Я розумію: для того, щоб літературний твір було заряджено пристрастями великого загострення, їх щонайменше треба містити в собі”...
Додамо: містити в собі, а тому, хто пише про Чехова думати і думати, перш ніж “перевернути” щось у ньому, зробити по-своєму, “цікаво” для самого себе і якоїсь групки, що проповідує насамперед “ізми”. Чехов був такий, який був. І чи вважати радіоспектакль про Чехова в Севастополі тільки спектаклем про “земляка”?
Напевно, все було інакше. Що робить Чехов, переїжджаючи до Ялти, знав тільки він. У ніч на 22 березня 1897 року, перед від’їздом з Мелехова до Москви, у нього сталося кровохаркання. Він усе-таки поїхав. У ресторані, де обідав із Сувориним (видавець), у Чехова горлом пішла кров. Його привезли в клініку професора Остроумова. Пізніше, виписавшись з клініки, нарікав: “... Придется жить где-нибудь на юге. Крым скучен до безобразия, а на Кавказе лихорадка. За границей меня всякий раз донимает тоска по родине...” Після смерті батька життя в Мелехові для матері і сестри втратило будь-яку принадність. Ця садиба втратила привабливість і для нього.
Цитую лист із Мелехова: “Если бы не бациллы, то я поселился бы в Таганроге года на два, на три и занялся бы районом Таганрог—Краматоровка—Бахмут—Зверево. Это фантастический край. Донецкую степь я люблю и когда-то чувствовал себя в ней, как дома, и знал там каждую балочку. Когда я вспоминаю про эти балочки, шахты, Саур-могилу, рассказы про Зуя, Харцыза, генерала Иловайского, вспоминаю, как ездил на волах в Криничку и Крепкую графа Платова, то мне становится грустно и жаль, что в Таганроге нет беллетристов и что это материал, очень милый и ценный, никому не нужен...”
У 1888 році Чехов із родиною уперше наймає дачу в Україні, поруч з містом Суми, біля річки Псел. Ось звідси, напевно, і проліг його шлях на Крим. Спочатку — у Феодосію. А потім, мабуть, Суворин умовив його на Ялту. Він бачив, у якому стані Антон Павлович, йому вкрай необхідно було перемінити клімат.
“Вчера и сегодня я сажал на участке деревья и буквально блаженствовал, так хорошо, так тепло и поэтично. Просто один восторг. Я посадил 12 черешен, 4 пирамидальных шелковицы, два миндаля и еще кое-что”. Це лист із Ялти.
Але головне... Тут він написав багато чого з того, що і донині — класика. Як з’явилася на світ “Дама з собачкою”? Цілком — “заслуга” Ялти. Відомо, що 1899 року письменник був у дружніх стосунках із двадцятирічною Надією Терновською. Вона — дочка ялтинского священика. “... Катаюсь с поповной чаще, чем с другими, — и по сему случаю разговоров много, и поп наводит справки, что я за человек”. Це в листі до сестри 10 березня згаданого року. “Дама із собачкою” написана в Ялті восени того само року. Прогулянки з Надією Терновською і поїздки в Ореанду, Масандру описані в “Дамі”: “Нашли извозчика и поехали в Ореанду... В Ореанде сидели на скамье, недалеко от церкви, смотрели вниз на море и молчали. Ялта была видна сквозь утренний туман, на вершинах гор неподвижно стояли белые облака... Гуров думал о том, как, в сущности, если вдуматься, все прекрасно на этом свете, все, кроме того, что мы сами мыслим и делаем, когда забываем о высших целях бытия, о своем человеческом достоинстве”...
Оповідання вже жило, жила після смерті письменника Надія Терновська. А в архіві Головного управління Служби безпеки України в Криму, коли прийшли совєти, строчили “справи” на знайомих і друзів Чехова. Може, і дотепер зберігається “справа” за своїм номером про батька і дочку Терновських. За доповідною запискою 28 осіб (у тому числі Терновський) були арештовані. Заарештували пізніше і дочку священика.
Це вже були роки без Чехова. Арешти, розстріли. Терор. Багато хто зі знайомих письменника прийняв з гідністю смерть чи то за співчуття Врангелю, чи то за набожність, чи то просто нізащо.
Про те, що “щось” попереду буде — жахливе і непоправне, говорив на “Літературному ранку” 17 січня 1910 року Іван Олексійович Бунін. 16 січня того року Чехову виповнилося б п’ятдесят років. Художній театр улаштував у день його ангела цей ранок. Станіславський і просив Буніна взяти участь у торжестві. Бунін погодився. І насамперед тому, що йому дуже не подобалося те, що він написав про Антона Павловича після його смерті. А тут виступ був удалим. Щось додав “своє”, “що очікує в майбутньому” і на обіді в Ольги Леонардівни Кніппер у її затишній московській квартирі.
Відомо, що свого часу Бунін звертався по допомогу і до Чехова, і до Толстого. Пізніше не надто приємно було, коли критики вишукували у творчості молодого письменника чеховські і толстовські мотиви. Бунін любив Чехова, обожнював Толстого, але багато років потому стверджував: “... я, сколько себя помню, никогда никому не подражал”...
Друкуватися Бунін почав на сім років пізніше Чехова. У січні 1891 р. він справді звернувся до Чехова з проханням прочитати його оповідання. Найімовірніше, у майбутнього класика створилося враження про громадянську позицію Чехова: той недавно повернувся з поїздки на Сахалін. Пізні слова Буніна: “Удивительный был человек! Удивительный писатель!”
Зблизилися вони в останні роки життя Чехова. Ялта була притулком, де можна було і говорити, і навчатися. Робота в малій пресі: “извольте не переступить ста строк!” Чехов розповідав про себе. Бунін говорив про те, які чеховські вимоги йому подобалися: “И короче, как можно короче надо говорить”! Це виділено в нього курсивом. Ярлики, приліплені Чехову критиками (песиміст, скиглій, оспівувач “насуплених людей”, байдужий художник) перейшли і до Буніна. Співець осені й суму, холодна його майстерність жолобить, байдужість до Росії дратує...
Сьогоднішня наша критична літературна культура немовби розділена на вогневі рубежі: насамперед —ювілейна, де й у небесах ангели заплачуть від розчулення, як видано на-гора черговому (до 50-річчя, 60-річчя тощо), на “наших”, не “наших” і взагалі тих, що існують і пишуть. “Своїх” опікують, зводять у генії, “чужих” рідко помічають, зрідка, від ліні, відкривають по них вогонь. Знайшлося б у наш час слово про Чехова, що раптом з’явився? Були такі спроби. Але чи після смерті молодого, чи, останнім часом, — “грошового тузика”. Чехов, зображуючи переважно повсякденне, звичайне життя, йшов до читача (у більшості випадків неграмотного) нелегко. Скільки глузувань, дошкульних епіграм! Але він шукав тему, близьку нормальній людині. Все просто, начебто і вимислу немає. “Виняткові випадки”, коли віриш чи не віриш, —у нього вони теж були. Трагічна смерть Черв’якова, старий Фірс, якого “забули” у порожньому, вже забитому будинку... Та вдосталь такого. Але Чехов і в цих випадках переконує: це може бути. У вульгарності і трагедії побуту Росії, що прямує до громадянської різанини, — країни без кінця і краю наповненої і надстатком, і нестатком, і злістю, і пияцтвом, і нудотною релігійністю, — він знаходив цікаве, потрібне багатьом. Для роздумів, для серця.
Буденщина, звичайні люди, що живуть, — ось тема. “Не страшне! “. Це російська тема, за визначенням Короленка. Куприн, Бунін, Серафимович, сам Чехов зображають це “не страшне” як повсякденний “тягар життя”. (Наш сьогоднішній день, здається, триває під девізом: “Найстрашніше — не так і страшно!” Ну вбили у книжці з десяток-другий, півсотні — фе-е! В американців — так тисячами!”)
Чехов у нашому сьогоднішньому дні знайшов би свою нішу. До нього, як до Буніна, прислухалися б. Їх наслідували б. Це була б література!
... У радіоспектаклі про Чехова, що згадано на початку, відкритий монолог Антона Павловича про себе, про начебто безцільно прожите. Примушує здригнутися суєта цього бідного життя.
“Я — Чехов... Сегодня 2 августа 1900 года. До моей смерти — 3 года 11 месяцев. Но я этого пока не знаю. Зато знаю вот что: профуфукал я все свое прошлое, все нажитое. Продал издателю Адольфу Федоровичу Марксу право на издание всех своих книг. Он отвалил мне за это кучу денег — 75 000 рублей... Душа моя, душенька! Продана безвозвратно. Двадцать лет труда, беготни по редакциям, по типографиям... сотни рассказов, статей, очерков... Все уже не мое... Сколько бы Маркс ни издавал, я не получу больше ни гроша... На плиту надмогильную и на ту не получу... Но — 75 000! Такой уймищи у меня не бывало!.. Решил строить дом в Ялте... Начал строить. Тороплюсь...”
Ми всі стоїмо біля письмового столу, у кабінеті цього будинку в Ялті. І раптом начебто тихо долітає чеховський голос: “Милая моя Оля, радость моя, здравствуй! Сегодня получил от тебя письмо, первое письмо после твоего отъезда, прочел, потом еще раз прочел и вот пишу к тебе, моя актриса. В Севастополе, проводив тебя, поехал я в гостиницу Киста, там ночевал; на другой день, от скуки и от нечего делать, поехал в Балаклаву. Там все прятался от барынь, узнавших меня и желавших устроить мне овацию, там ночевал и утром выехал в Ялту на пароходе. Качало чертовски. Теперь сижу в Ялте, скучаю, злюсь, томлюсь... Мне все кажется, что отворится сейчас дверь и войдешь ты. Но ты не войдешь. Ты теперь в Москве, далеко от Ялты и от меня. Прощай, да хранят тебя силы небесные, ангелы-хранители. Прощай, девочка хорошая.
Твой Антуан”.
І диво! Голос у відповідь: “”Антон! Я все вспоминаю, как мы с тобой отлично ехали до Севастополя, как мягко и нежно прощались. Ты был сильно взволнован. Я, когда поезд тронулся, заревела, глядя в ночную тьму. Знал бы ты, как жутко было остаться одной после всего пережитого за этот месяц... А дальше как все страшно... неизвестно...
Немирович-Данченко ждет твою пьесу. Так и говорит: “Будет пьеса, будет сезон; не будет пьесы — театр потеряет свой аромат”. Ты все-таки помни, Художественный театр — молодой. Не дай захиреть во младенчестве.
Как поживает твой кабинет? Пыль вытирают? Сюртуки тебе чистят и желтые туфли или нет? А самый главный вопрос приберегаю на конец: когда ты приедешь в Москву? Ведь ты приедешь? Антон, было бы слишком жестоко расстаться и забыть все, что у нас было.
Мне тоскливо... Так хочется посидеть у тебя в кабинете, в нише, чтобы было тихо, тихо, — отдохнуть около тебя. А потом растормошить тебя, наговорить глупостей, подурачиться. Помнишь, как ты меня на лестницу провожал, а лестница так предательски скрипела? Я это ужасно любила. Боже, пишу, как институтка!.. Я все думаю, думаю, думаю о тебе, себе, о будущем. А ты думаешь? Мы так мало с тобой говорили. Все так неясно. Тебя это не тяготит?”
... Помер він у неї на руках у маленькому німецькому містечку Баденвейлере, у клініці. Як дивно, що їх весілля, їхнє маленьке щастя іноді холодно коментують. Зле століття. Не чеховське...

Київ, березень.