Нещодавно у Верховній Раді зареєстровано законопроект «Про розвиток та застосування мов в Україні». Його автори — народні депутати Микола Баграєв, Лев Миримський і Василь Хмельницький (група «Союз») — аргументують свою законодавчу ініціативу тим, що чинний Закон «Про мови в Українській РСР» від 1989 року не враховує змін, які відбулися в українському суспільстві з часу його прийняття, та не забезпечує сповна реалізацію прав людини у мовній сфері.
Згідно із законопроектом, державною мовою в Україні є українська. Водночас російська мова визнається офіційною мовою на всій території України, що передбачає її використання поряд із державною мовою в роботі органів державної влади та місцевого самоврядування, у документації та діловодстві, під час проведення офіційних засідань тощо. На територіях, де більшість населення традиційно використовує інші мови (приміром, на Закарпатті — угорську, на Буковині — румунську), вони можуть бути визнані офіційними рішенням відповідної обласної, районної, міської ради народних депутатів на підставі результатів місцевих референдумів. Посадові та службові особи зобов’язані володіти державною мовою, тобто українською, російською та офіційними мовами відповідної території в обсязі, необхідному для виконання ними службових обов’язків. Незнання особою державної або офіційної мови не є підставою для відмови у прийнятті на роботу. Англійська та російська мови визнаються мовами міжнародного спілкування в Україні.
Утім, нескладно припустити, що розгляд цього законопроекту викличе неоднозначну реакцію сесійної зали. До того ж на розгляді у ВР нині перебуває аж вісім законопроектів на мовну тематику, зареєстрованих у 2003—2005 роках під різними назвами: «Про мови в Україні» (в авторстві депутатів П. Мовчана—К. Ситника, В. Горбачова—С. Матвієнкова—С. Іванова, Я. Сухого—Г. Дашутіна—Ю. Іоффе, Л. Черновецького), «Про внесення змін до закону про мови в Українській РСР» (в авторстві Н. Шуфрича—М. Шульги—І. Гайдоша, О. Царьова, О. Мороза), «Про застосування російської мови в Україні» (В. Мироненко, О. Колоніарі, А. Раханський). Усі вони фактично є новими редакціями закону про мови в Україні, але ще не пройшли у парламенті навіть процедуру першого читання. Майже всі проекти (окрім ініціативи П. Мовчана—К. Ситника, за якою володіння державною українською мовою є обов’язковим для всіх громадян України, а для держслужбовців — ще й умовою під час прийому на роботу) передбачають істотно посилити статус російської мови та інших мов національних меншин — від надання російській мові статусу офіційної (законопроект О. Мороза) до визнання російської мови другою державною мовою (проект Л. Черновецького). Політики зазвичай апелюють до багатотисячної «армії» російськомовного населення, особливо на сході та півдні України. І за дивним збігом обставин із новою гостротою порушують мовне питання перед наближенням чергових виборів. Водночас Голова Верховної Ради України Володимир Литвин переконаний, що в Україні немає потреби надання російські мові статусу державної на офіційному рівні. Мало того, перебуваючи минулого тижня в Латвії, В. Литвин заявив: якщо Україна матиме дві державні мови, можемо втратити не лише українську мову, а й навіть державу.
Українська Конституція чітко передбачає, що держава сприяє розвитку російської та інших мов і зобов’язана захищати право людини користуватися рідною мовою. Однак якщо простежити стан української мови в її рідній державі, важко не погодитися з думкою, що особливого захисту, навпаки, потребує саме ця мова.