Селяни Нікопольського району провели мітинг-засторогу: якщо їм не виділять майнові паї, змушені будуть перетнути людським ланцюгом автотрасу
Того дня біля автошляху Дніпропетровськ—Одеса зібралося більше сотні мешканців Південного та інших сіл Нікопольського району. Попри метушню міліціонерів козаки тутешнього громадського об’єднання викотили до підніжжя високого хреста при дорозі гармату запорожців, що мало, певне, засвідчити як про серйозність намірів учасників акції, так і про те, що все це діється на святій землі волелюбних пращурів.
Що ж сколихнуло спокійних і врівноважених, мудрих хліборобів? Вийшли, щоб висловити свій протест місцевій і обласній владі, з вини яких, на думку селян, вони і досі не мають майнових паїв, навіть державних актів на володіння ними. Тож, щоб захистити своє добро, що, за їхнім переконанням, розкрадають буквально на очах, люди вирішили перетнути живим ланцюгом гомінкий автошлях. Може, мовляв, хоч тоді у Дніпропетровську і Києві звернуть увагу на їхнє бідування та безправ’я. З точки зору закону, намір більш аніж сумнівний, навіть для тих, хто одержав у спадок бунтівні гени чубатих запорожців. А з другого боку, селян довели до цього відчайдушного кроку.
— У колишньому колгоспі «Аврора», на землі котрого ми зараз стоїмо і де тепер править якась агрофірма, я працювала дояркою понад тридцять років, — з образою в голосі каже пенсіонерка Т. Пікалова. — Та син Микола трактористом — 27 літ. Мені сказали в господарстві, що нам виділено майна на 35 тисяч гривень. А де те добро? Я його в очі не бачила.
— Наш колгосп «Аврора» був мільйонером, — згадує Ганна Павлюченко. — А тепер що маю на свій земельний пай? Менш як півтонни зерна зі сміттям та 10 літрів олії. Їж, бабо, по самісіньку пельку! Про майно й не питайте — його прибрали до рук нові глитаї.
А ось думка людини порівняно сторонньої й освіченішої — вчителя із села Кірове Юрія Кедровського: «У нашому селі страшне безробіття, різко зросла злочинність, хоч зросла і кількість церков на душу населення. Люди, які раніше сіяли хліб, себто займалися святою і, либонь, найважливішою на цьому світі справою, сьогодні нишпорять по чужих городах і погребах. Громадське майно згорнули собі все гамузом керівники одного товариства з обмеженою відповідальністю. Немає в тих керівників ні честі, ні совісті. Бо сказати людям: беріть собі як майно оту халабуду, що на зупинці автобуса, чи довбайте цеглу розтрощеної ферми — все одно, що в душу плюнути. Якщо не припиниться наруга, знущання над селянами, вони, як на мене, вхоплять вила і влаштують свою «реформу».
Та послухаймо задля об’єктивності й іншу сторону.
— Майнові паї всім виділені — нехай забирають, — заявляє заступник директора дочірнього підприємства «Агро-«Аврора» (колишній колгосп «Аврора») А. Виноходов. — Та люди хочуть одержати свою частку майна грішми, тому й здіймають веремію. Між іншим, 69 відсотків майна — різні споруди. Як їх ділити — погонними метрами чи кубометрами? Навіть техніку й ту не можемо продати, бо вона зносилася й ніхто її не купить. Тож і виходить, як у тім анекдоті. Купили дядьки на базарі порося, йдуть додому і один з них мріє: «Ось, мовляв, виросте наш кабанчик, то буде і ковбаса, й сало, і смалець...» — «Е, куме, — каже другий, — ти собі як знаєш, а мою долю зараз віддай». Он розлучаються люди і то майно не поділять, а тут — велике господарство.
Зовсім інакше бачать ситуацію не лише учасники мітингу, а й голова правління Кременчуцького міського відділення Міжнародного товариства прав людини (українська секція) Сергій Лазарєв та координатор проекту «Чиста Україна» Валерій Черній. Вони на прохання селян розбиралися, до якого там бермудського трикутника втрапило колективне громадське майно.
— Уважно вивчивши реформування аграрного сектору, а саме отримання майна в натурі, згідно з державними свідоцтвами, ми дійшли висновку: місцеве начальство водить за ніс громадян, — каже Валерій Черній. — До цього часу жоден із 1300 пайовиків не одержав державного свідоцтва на володіння майном. Виходить, його у селян позичили «на невизначений час». Тож люди вирішили власними силами наводити лад у своєму домі. Чаша терпіння переповнилася.
Розділити майно теж можна розумно. Ту само ферму чи інше приміщення необов’язково розбирати по цеглині, а ліпше господарювати тут сім’єю чи групою. Зрештою, приміщення можна здати в оренду чи навіть продати. То вже власникові вирішувати. І трактор чи комбайн немає потреби розбирати на частини. Це добро можна продати фермерові чи самим, як є здоров’я і вміння, господарювати на землі. Та біда в тому, що в керівників новоспечених агрофірм, на мою думку, немає бажання ділитися з селянами, на плечах яких трималися колгоспи, за справедливістю і законом. Своя сорочка ближча до тіла.
Слухаючи людей, що мітингували, зважуючи факти, мимоволі доходиш думки: а чи відбулися на селі реформи? Чи з’явився на землі господар, який повів громаду шляхом розвитку? Так, дещо відбулося — на кучмівський кшталт. У промисловості за приватизовані підприємства державі сплачували гроші. Чи достатньою мірою — то інше питання. А в аграрному секторі колишнім керівникам КСП все дісталося, мабуть, задарма. Вони хутко стали скоробагатьками, вчорашні колгоспники — безробітними пролетарями. Обіцяний середній клас на селі — заможний фермер, так і не з’явився. Колишній тракторист наводив мені власну «мужицьку арифметику». У нього пай — 10 гектарів. Якщо пшениця вродить навіть по 30 центнерів — це як-не-як 30 тонн зерна. Йому орендар паю виділяє лише... один відсоток від прибутку.
— Порахуйте, скільки грошви загрібають наші крутії. Ген, за селом, то не озимі зеленіють — то земля вкрита на два пальці доларами, з яких ми не маємо ані копійки.
Це не зазирання до чужої кишені. Ймовірніше, біль за кривду, що завдали селянам горе-реформи, закамуфльовані гаслами переходу до ринкової економіки. Замість нього на селі утворилася прірва між купкою багатіїв і масою бідних. А розтрощений аграрний сектор ледь животіє. Є регіони, де виробляють продукції менше, ніж споживають. Так що дарма чекати, принаймні найближчим часом, здешевлення м’ясної продукції на ринку, коли навіть ціни на овочі полізли вгору.
Гроші — справа хороша. Та навіть якби сьогодні на село рушив потяг вщерть набитий валютою, то й такі казкові кошти не вирішили б проблеми, що гостро різонула серце кожного хлібороба. Потрібен серйозний аналіз на урядовому рівні того, що сталося на селі за останні десять років. І треба людям сказати правду в очі: вас водили за ніс. Село ніколи не стане резервацією для агробагатіїв. Ми, нова влада, допоможемо подолати кривду. І головне, як на мене, — всі процеси, що відбуваються в аграрному секторі, слід повернути у правове русло з утвердженням принципів соціальної справедливості. Адже кошти у сільських скоробагатьків є, не виключено, що й в офшорах. Питання в тому, як повернути цей каламутний фінансовий потік на користь сільській громаді. Ще є час врятувати село, якщо цим зайнятися прямо сьогодні.
Так, на жаль, невеселі думи навіяв селянський мітинг, що відбувся край автошляху, який так і не перетнули. Добрі люди зібралися, з сивими чубами і косами. Ні їхні діди-прадіди, ні вони самі ніколи не порушували закону. Закон порушили проти них. Побачив в жіночих очах блиск гіркої сльози, а в рокотанні чоловічих басів крізь дим дешевих цигарок відчулося відлуння грому в передгроззя.
