Історія знає чимало конфліктів на мовному ґрунті. Вогнища напруги, породжені мовною дискримінацією, можна зустріти і сьогодні. Навіть у Європі, не кажучи вже про Азію або Африку.
Оскільки процеси активізації використання мов титульних націй   як державних часто супроводжуються нехтуванням специфіки тих або тих мовних спільнот, регіонів, це завжди може спричинити конфлікти. Недавній спалах регіонального патріотизму — реакція невідповідності поліетнічного характеру багатовікового існування у нашому суспільстві тій моноетнічній моделі державного будівництва, яку намагаються нав’язати Україні в пострадянські роки.

Нові спроби уникнути проблеми, прикрившись «небувалим цивільним підйомом» під час президентських виборів у західній частині України, і відповідний протест проти такого підходу не тільки половини населення країни, а й частини старої номенклатури південного і східного напряму тільки поляризують давно назрілі, але дотепер латентні форми її існування. Мені вже не раз доводилося вказувати на ознаки «албанізації» України: свого часу Косово від виборів до виборів дедалі більше розділялося за мовною ознакою, доки в албанських селищах не стало сербських будинків, а в сербських селах — албанських. Безконфліктне суспільство в Україні може бути побудовано тільки на основі загальнонаціонального консенсусу, що невіддільний від факту її культурного білінгвізму (двомовності). «Україномовній» і «російськомовній» її частинам небезпечно спиратися на примус одних другими.

Щоб Україна не розділилася на європейську і євразійську частини!

Як тільки визначеною умовою стає завдання максимального поширення якоїсь мови у всіх сферах життєдіяльності суспільства, мовні права нації ставлять вище прав особистості на використання мови.
Розрізнення цього процесу не випадково пов’язано, з одного боку, з неправомірним ототожненням термінів «нація» і «етнос», на що давно вказує наукова лексика різних мов. У західноєвропейській традиції нація є не що інше, як сукупність громадян однієї держави. У російській мові й інших мовах Центральної і Східної Європи поняття «нація» має етнічний сенс.
Розходження процесу організованого поширення мови, з другого боку, завжди встановлює загальний принцип мовної політики, і чи буде він виходити в Україні з пріоритету прав людини в мовній сфері або ґрунтуватися на протилежному підході, — від цього залежить ступінь її реальної сумісності з європейською і російською цивілізаціями.
Ми насамперед повинні істотно зміцнити положення статей 3, 10, 21 і 22 Конституції України, щоб будь-який громадянин в Україні, незалежно від походження і місця проживання, культурного, національного або релігійного самовизначення міг вільно обирати, користуватися і підтримувати будь-яку мову, обирати і змінювати свою мовну належність — аж до визнання себе двомовним або багатомовним. Тобто, згідно з міжнародним правовим досвідом ми зобов’язані діючий принцип національної належності замінити принципом вільного мовного самовизначення, тим паче, що в Україні національна належність не завжди збігається з мовною.
Світовий досвід ці права проголошує природними і невід’ємними, і ми зобов’язані надати їх громадянам України, якщо хочемо миру у своєму домі. Такий підхід закріплено у міжнародно-правових документах: Декларації ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншостей; статті 27 Міжнародному пакті про цивільні і політичні права; Європейській хартії регіональних мов, Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин, Рекомендації 1201 Парламентської асамблеї Ради Європи й інших документах, які Україна зобов’язалася підтримувати під час вступу в цю організацію.
Безсумнівно для передової практики те, що найбільш безконфліктний мовний розвиток у країнах, які спираються на територіальний і загальнопріоритетний принцип мовної політики (США і Швейцарія, Китай і В’єтнам та ін.). Країни з національно-адміністративним розподілом зазвичай потерпають від мовних конфліктів, що являють собою компонент національних конфліктів. Раніше в СРСР, нині у Росії є й автономні національно-державні утворення (республіки, області, округи), і територіальні утворення (краї, області). Комплексний підхід розвиває типи національних мов і культур, хоча в національно-державних утвореннях, що мають статус республік, завжди є проблема прапора, герба і державної мови.
Безперечно, «помаранчева хвиля» виявила і поляризувала загнані всередину політичні, соціальні, культурні, і навіть міжцивілізаційні конфлікти, що давно назрівали: між Європою і Росією, між Росією й Америкою, між Америкою і Європою, і навіть усередині самої Європи. Вони пройшлися по тілу України і позначилися конфронтаційним розламом, на який не можна заплющувати очі, якщо думати про те, щоб Україна сама не розділилася на європейську і євразійську частини!

Етнічно «чиста» культура — шлях до деградації

Людська думка завжди шукала вихід з мовних колізій. Нині у прогресивному науковому середовищі і передовій суспільній практиці утвердився підхід, заснований на принципі цілковитої самоцінності кожної людини і кожного народу. Інша річ, що втілення його в життя нерідко стикається з купою великих і малих проблем, зіштовхується з протидією реакційних сил.
Такого роду проблеми є і в сучасній Україні, де дві найбільші мовні групи — російська й українська —приблизно рівні за кількістю носіїв цих мов. Україномовні «інтелектуали», спираючись на «свої» кола у владі, заперечують право російськомовних громадян представляти культуру країни й інтереси нашого суспільства рідною мовою. Вони стверджують, що в Україні повинна панувати етнічно «чиста» культура.
Утім, свого часу Росія й Америка стали більш могутніми суб’єктами світового співтовариства здебільшого з тієї причини, що споконвічно їх політика в галузі культури будувалася як надетнічний феномен. Ця обставина давала їм можливість максимально використовувати таланти і нестандартність мислення громадян усіх своїх величезних територій в інтересах держави і суспільства. Вигравала від цього і світова культура, отримуючи до своєї скарбниці кращі зразки національних досягнень Росії й Америки.
В Україні, послідовно викорінюючи російську мову, забувають, що такий шлях веде не до національного відродження, а до деградації суспільства. Найяскравішим тому підтвердженням є недавня більш ніж дивна «перемога» на відбірному конкурсі «Євробачення» групи «Гринджоли», «за душею» в якої немає нічого, крім примітивної політичної агітки. Після перекладу цієї «пісні» іноземними мовами у інтелектуальної частини Європи був шок. З’явилася навіть точка зору, що Україна ще не досягла тієї стадії, коли можна її представників допускати на «Євробачення».

Конституційний варіант

Ще в 2003 році я запропонував вельми реальний для всіх варіант виходу з цього ненормального становища — доповнити ст. 38 Конституції України, в якій йдеться про участь громадян в управлінні і референдумах, про право бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування, частиною третьою: «Громадяни України мають право в процесі управління державними справами й в органах місцевого самоврядування використовувати українську мову як державну і російську мову як офіційну».
Я виходив з того, що в країні є об’єктивна необхідність розширення сфери застосування російської мови і посилення її статусу. Адже для більшості громадян України російська мова є не тільки рідною мовою або мовою міжнаціонального спілкування, а й важливим засобом одержання міжнародної інформації, наукових знань і культурних багатств, участі у всіх сферах життєдіяльності суспільства і держави.
Крім того, доводилося враховувати і тотальний пресинг поборників вигнання російської мови з українського обрію, і недолік власних «багнетів» у Верховній Раді України для повномасштабного розв’язання завдання, і нерішучість союзників у цьому питанні.
І все-таки, нам вперше вдалося пройти всю юридичну процедуру, і у стінах Верховної Ради, і в Конституційному суді. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України «у сфері вживання української мови терміни «державна мова» і «офіційна мова» позначають (фіксують) те саме поняття». Конституційний Суд у своєму рішенні визначив: «Під державною (офіційною) мовою треба розуміти мову, якій державою дано правовий статус обов’язкового способу спілкування в публічних сферах громадського життя. Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10)».
Тож, витративши на процес законного утвердження для російської мови належного їй в нашому суспільстві статусу два роки, ми зіштовхнулися з відвертим небажанням влади це зробити. Відтоді проблема, як і колись, не тільки далека від розв’язання, а й ще більше загострилася.
Останнє можна було наочно побачити під час президентських виборів. Саме побоювання населення Півдня і Сходу України, що у випадку перемоги Віктора Ющенка розгорнеться наступ на найбільші бастіони російської мови і культури, призвели до того, що країна фактично розкололася на дві частини, а ідея федералізації України одержала надзвичайно могутню підтримку.
Треба визнати, що побоювання були далеко не безпідставні. Після виборів один з ідеологів «помаранчевого руху», а нині — перший заступник міністра закордонних справ Антон Бутейко, виступаючи на VІ з’їзді Української народної партії, заявив, що Україна, мовляв, «не Росія, але і не Швейцарія». Відомо, що у Швейцарії відразу чотири мови мають рівні права, а оскільки в цій державі є культурно-історична розмаїтість, то вона має конфедеративний устрій. Тому заяву Бутейка можна сприймати цілком однозначно: незважаючи на всі запевняння вищого керівництва «оранжистів» про будівництво в Україні політичної нації, курс взято на зовсім інше — етнічну націю і тотальний унітаризм.
До якої міри така практика може узгоджуватися з європейськими устремліннями нової влади, там воліють не згадувати. Вочевидь, розраховують, що допоможе реприватизація, що її, як тепер з’ясовується, проводять у тому числі і для того, щоб в Україну прийшли транснаціональні корпорації. Мовляв, після цього Європа, як чесний наречений, просто змушена буде одружитися з нареченою Україною, нехай остання до заміжжя і не відрізнялась особливою цнотливістю.
На жаль, подальший розгляд необхідного законопроекту, у тім, числі і з використанням Конституційного Суду, усіляко гальмується. Потрібно 300 підписів народних депутатів, щоб знову відправити внесений мною новий законопроект на висновок до КС, — зараз зібрано майже 200 підписів. До того ж серед тих, хто раніше підписав законопроект, є відмовники. Серед них багато імен тих, хто минулої виборчої кампанії обіцяв боротися за статус російської мови, а тепер — обманює виборця і, вочевидь, через рік, на майбутніх парламентських виборах, спробує зробити це ще раз. Ми опублікуємо імена тих, хто відмовився підтримати підписний лист для направлення законопроекту до Конституційного Суду.
Крім усіх зазначених лих, після минулих президентських виборів з’явилося ще одне — «несправжні опеньки»: почалися образливі інсинуації навколо мовної проблеми в Україні, замість її розв’язання.

Ігри в «піжмурки»

Нещодавно довелося почути, як Іван Драч, один з ідеологів нової влади, заявив, що немає нічого важливіше зараз, ніж утвердження української мови (наче вона не утверджувалася з часів Котляревського і Шевченка, а знавці знаходять присутність деяких її елементів навіть у «Слові о полку Ігоревім»! — Авт.). Він також різко критикував Олександра Мороза, котрий, мовляв, вніс законопроект, який передбачає надання російській мові статусу офіційної.
У цьому зв’язку цікаво подивитися, що насправді пропонує лідер соціалістів, однієї з партій нової «помаранчевої» влади. З’ясовується, нічого такого особливого, крім законодавчого закріплення другорядної і принизливої ролі російської мови.
Звернімося до його законопроекту № 3410-8 від 12.01.2005 р., де йдеться про визначення офіційних мов і порядку їх використання (ст. 6): «Офіційними мовами в Україні є мови, що визначаються робочими мовами органів державної влади й органів місцевого самоврядування, використовуються в службовому спілкуванні, освіті і культурі, веденні документації і діловодстві, при проведенні офіційних засідань, в інформаційному просторі, а також у відносинах із громадянами». До числа таких мов у цій статті автор законопроекту, Олександр Мороз, спочатку відніс українську і російську мови. Але вже за десять днів ним було внесено інший законопроект під тим же номером, від 21.01.2005 р., де «офіційною на всій території України є українська мова».
Отже, російська мова для соціалістів — це всього лише одна з національних мов і як офіційна може бути використана, як і болгарська або гагаузька, приміром, у межах винятково тієї або іншої територіально-адміністративної одиниці, а не в Україні загалом. Виходить, даремно ідеологи галицького покрою хвилювалися?! Їм би на кожнім перехресті кричати: «Оце так Мороз! Оце — молодець!»
Останнім часом з’явилася спокуса шляхом внесення змін до Закону України «Про мови в Українській РСР» надати необхідного статусу російській мові, на чому наполягає фракція СДПУ(о) і що може мати трагічні наслідки. Якщо, скажімо, Верховна Рада України прийме простий закон про російську мову, то його в обов’язковому порядку буде піддано вердиктові Конституційного Суду, а в результаті — навіть теоретично буде закрито дорогу до спроб надати російській мові державного статусу. Адже відразу знайдуться 50 депутатів, відомих своїм «мовним зачищенням», щоб укотре направити його на відповідність до Конституційного Суду, який, як ми вже переконалися, є досить заангажованим у цьому питанні.
Як бачимо, інші мови також не одержують статус офіційних і залишаються мовами національної меншості, як це і передбачено Європейською хартією регіональних мов, яку два роки тому було ратифіковано Верховною Радою України повторно, але досі так і не введено в дію. І «стара», і «нова влада» звикла до грищ на мовному фронті і просто спекулює на цій проблемі! Не розуміючи, що ігри в піжмурки з народом до добра не доведуть!

Референдум виявить справжню волю народу

Як показала практика, тільки зміни в Конституцію і тільки в 10-ту статтю дадуть необхідні правові гарантії для повноцінного функціонування російської мови в Україні. Тільки зміна в ст. 10 зніме проблему блокування закону, прийнятого 226-ма голосами в стінах Верховної Ради України.
У прихильників закріплення конституційного статусу російської мови є, хоча і небагатий, але твердий вибір: тільки тоді стане неможливим нехтування правового факту волевиявлення народу. Для чого необхідно провести не простий плебісцит, а юридично обов’язкове рішення народу.
Потрібно на загальний розгляд винести відповідне питання або проект закону, що визначає державний статус російської мови. Референдум виявить справжню волю народу, а Верховна Рада надасть їй конституційного статусу.
На численні вимоги підвищити правовий статус російської мови українська (і стара, і нова) влада незмінно відповідає посиланнями на кількість книжок, театрів, навчальних закладів, що нібито забезпечує «задовільне становище російської мови». Однак ці фарисейські «аргументи і факти» уже не справляють жодного враження на носіїв російської мови. Влада намагається загнати проблему усередину, але вона потім неминуче прорветься назовні. До того ж у новій, гострішій, формі. Набагато гострішій, ніж це було під час минулих президентських виборів.
Чи не простіше вирішити проблему тепер — толерантними засобами, закріпивши державний статус російської мови в Конституції України? Хоча б для того, щоб не ставити під удар долю держави вже в найближчій перспективі.
Є варіант призначення референдуму — з ініціативи народних депутатів. Для цього потрібні підписи не менш як 300 народних депутатів України, що за наявного розкладу в парламенті досить проблематично. Проте не варто відкидати можливості, за певних обставин, використання цього варіанта — скажімо, у випадку досягнення складної системи домовленостей між парламентськими силами.
Однак цілком очевидно, що потрібно приступати до організації референдуму з ініціативи громадян, навіть з урахуванням особливостей нашого законодавства. Зібрати 3 млн. підписів могутньої, розгалуженої і, головне, переконаної в цьому організації — цілком під силу. Хоча цей захід і вимагає значних організаційних і матеріальних ресурсів, однак, з огляду на його важливість, значущість і всенародну очікуваність —він, безперечно, стане результативним.
Необхідно ініціювати не консультативний, а повноцінний референдум прямої юридичної дії з внесення змін до статті 10 Конституції України. Це передбачено ст. 3 Закону про всеукраїнський і місцевий референдуми (від 1992 р., чинна редакція від 2001 р.). Інші форми цієї акції за необхідних масштабних зусиль і витрат не мають сенсу.
Питання референдуму пропонується сформулювати так: чи згодні ви з внесенням змін у статтю 10 Конституції, виклавши її першу частину так: «Державними мовами в Україні є українська і російська мови»?
Обсяги і терміни. Для того, щоб Верховна Рада (ст. 12 закону) призначила референдум, потрібно протягом не більш як 3 місяців зібрати не менш як 3 мільйони підписів громадян (ст. 13 закону). Після закінчення збирання підписів парламент призначає день голосування не раніше, ніж через три, але не пізніше, ніж через чотири місяці. У такий спосіб весь термін кампанії, не враховуючи організаційної підготовки, але враховуючи юридичні процедури, може тривати 8—10 місяців.
Відповідно до Статті 72 Конституції України потрібно збирати підписи у 2/3 областей України і не менш ніж по 100 тисяч у кожній. Для гарантованого успіху необхідно зібрати не менш як 4 мільйони підписів, з них 3,5 мільйона — у регіонах, де обстановка цьому сприяє.
Організаційні зусилля. З огляду на тверді вимоги (у випадку, якщо подача передплатних аркушів у Центвиборчком затримається хоч на один день, або після забракування частини аркушів, якщо підписів виявиться менш ніж 3 000 000, уся робота піде нанівець), для успішного здійснення акції необхідні:
обласні штаби; команда спеціально підготовлених відповідальних виконавців і контролерів на місцях; широка мережа ініціативних груп (щодня по всій Україні необхідно буде збирати мінімум 40 тисяч підписів); масштабна інформаційна підтримка акції; зусилля з нейтралізації контрзаходів супротивників.
Вочевидь, є сенс залучати до акції всі зацікавлені партії і громадські організації. Ініціативні групи створюються на зборах не менш ніж 200 громадян, про місце, час і тему зборів повідомляють голову місцевої ради. Складають список учасників і формалізований протокол. Обирають ініціативну групу у складі не менш як 20 осіб. Усі документи подають голові місцевої ради, що подає представлення до Центрвиборчкому, на підставі якого групу реєструють.
Після подання всіх необхідних документів про створення ініціативної групи голова місцевої ради в 10-денний термін має подати їх до ЦВК для реєстрації (ст. 17). ЦВК у 15-денний термін реєструє і потім — у 3-денний термін — видає свідоцтво про реєстрацію і свідоцтво членів ініціативної групи. З дати реєстрації групи і починається відлік тримісячного терміну збирання підписів. Тому досить бажано, щоб основна частина ініціативних груп була зареєстрована одночасно — саме на них ляже вантаж із збирання основного масиву підписів.
З моменту видачі свідоцтва про реєстрацію ініціативні групи можуть починати збирання підписів. Формально закон не містить обмежень, що збирання підписів можуть здійснювати тільки члени ініціативної групи. Тобто це може робити будь-який громадянин. Однак потім підписний лист скріплюється підписами не менш ніж двох членів ініціативної групи.
Форму підписного листа затверджує ЦВК. На ньому повинні бути зазначені найменування, порядковий номер ініціативної групи, номер підписного листа і формулювання питання референдуму. Протягом 10 днів після останнього підпису на листі цей підписний лист має бути завірений співробітником місцевої ради, спеціально призначеним головою місцевої ради.
Голова місцевої ради організує перевірку підписів. Як він це робить — закон не уточнює. Однак у результаті голова ради може направити представлення до ЦВК, яка протягом 10 днів у випадку порушення може припинити повноваження членів ініціативної групи, визнати недійсними аркуші або підписи окремих громадян. Тут закон залишає широке поле для сваволі і місцевих рад, і членів ЦВК.
Після закінчення збирання (ст.20) підписів ініціативна група повинна скласти підсумковий протокол із вказівкою їх загальної кількості. Підписні аркуші за актом передають голові місцевої ради. Ініціативна група в тижневий термін після підписання акта передає його копію разом із протоколом до ЦВК.
ЦВК протягом місяця може проводити вибіркову перевірку підписів, а потім у триденний термін передає документи до Верховної Ради України, що розглядає їх у двотижневий термін. Керівництво парламенту може також доручити перевірку підписів. Протягом місяця після одержання належним чином оформлених документів Верховна Рада України зобов’язана прийняти рішення про призначення референдуму. Дата проведення референдуму призначається не менш як через три, але не більш як через чотири місяці з дня ухвалення рішення.
Хочу підкреслити, що йдеться не тільки про збереження важливого історичного чинника, заснованого на тисячолітніх духовних і культурних досягненнях нашого народу, що само по собі теж дуже важливо. А ще важливіше те, чи піде Україна шляхом побудови демократичної правової держави, де кожен громадянин є її надбанням і вона просто зобов’язана цілком забезпечити його невід’ємні мовні права.

Леонід ГРАЧ, народний депутат України.