День Перемоги я зустрів у Прибалтиці. Того весняного сонячного дня мені над усе кортіло повернутися додому, в Україну. Ми виконали свій священний обов’язок перед Батьківщиною і хотіли якнайшвидше побачити рідних. Проте нашим сподіванням не судилося здійснитися.
Мій рідний фронтовий сорок другий зенітно-кулеметний полк ІІ Прибалтійського фронту розформували, а мене (тоді ще не виповнилось і 19 років) перевели в тридцять третій винищувальний авіаційний полк. І я ще довгих шість років перебував далеко від дому.
Чи важко нам було? Так. Адже лише після 25 років я зміг вступити в мирне життя. Вісім років за межами України породили надзвичайну тугу за Батьківщиною. Вона мені снилася сонячною, з розкішними краєвидами і чарівними піснями. А після короткої відпустки додому, в січневу ніч 1948 року, народилися віршовані рядки. У щоденнику я записав: “Мрії”:
Горять зірки в небесному просторі,
Туманом білим вкрилася ріка.
Пливе по небу місяць золотий поволі,
Зачарувавши ліс, сади, поля.
І раптом зникла тиша ця нічная —
Дівочий спів рознісся по селі.
О, як люблю веселі і печальні
Роздольні українськії пісні!
П’ятдесят шість років відділяють “Мрії” від сьогодення. Шістдесят років відділяють сьогоднішній день від воєнного лихоліття. А чи здійснилися оті мрії? У мене особисто — так, але ось Україна... Останнє десятиріччя зламало її. Забур’янені поля, розорені ферми, мертві заводи і фабрики. Нічим не можна виправдати економічну кризу, соціальні негаразди та духовне зубожіння.
Як же ми, ті, хто ціною величезних жертв здобули перемогу над фашистською чумою, допустили таке? Проте здається, ніби у кінці тунелю мерехтить вогник. І як хочеться вірити, що нашим дітям і внукам усміхнеться ласкаве сонце з мирного неба!
Костянтин ФІЛОНЕНКО, інвалід Великої Вітчизняної війни.
Харків.
