Нова влада не зрадила сподівань видавців, залишила їм відвойовані у старого режиму пільги, додавши ще дещо з бюджету на розвиток галузі. Ура!? В Україні почнеться видавничий бум?
Понарікаємо востаннє — раптом більше не доведеться? Вже скільки сказано про боротьбу видавців за виживання! Песимісти говорили про неймовірні втрати бюджету через надання пільг видавцям. А оптимісти прогнозували зростання обсягів виробництва в галузі в кілька разів за умови надання пільг (не справдилося — попри “безпрецедентну” суму, виділену з бюджету на т. зв. Програму соціально значущих видань, українських книжок на прилавках не побільшало, як і знань в українських головах).

Пільги — і не тільки

Новий наш уряд, дай їм, Боже, здоров’я і довгих літ, навіть не довелося переконувати, що пільги видавцям треба залишити, а галузь — підтримати. Я щиро вірю, що уряд Юлії Тимошенко хоче і може змінити життя на краще. Я також хочу витрачати свої знання і сили не на боротьбу з владою, а на те, що я вмію і люблю робити: видавати книжки, проводити ярмарки. Але я переконана, що українській книжці не допоможуть ні такі пільги, ні такі дотації, якщо тільки цим і обмежаться, щоб поставити “галочку” за підтримку українського книговидання.
Отож, приймаючи задекларовані в бюджеті заходи як тимчасові, хотіла б нагадати про деякі інші способи держпідтримки, окрім пільг та прямих дотацій, тим більше, що взагалі незрозуміло, кому, як та через кого вони будуть скеровані.
На підтримку книговидання виділено 20 млн. грн. Десь на таку само суму недофінасовано сумнозвісна Програма соціально значущих видань 2004 року за вже укладеними з видавництвами угодами. Чи означає це, що їм просто автоматично буде продовжено фінансування? Люди, хтось із вас бачив ту програму? На сайті (www. comіn. gov. ua) Держкомтелерадіомовлення, який цю програму вигадав, вона є, там її можна побачити та визначити, чи справді існують такі соціальні групи, які визнали б подібну програму не те що значущою, а просто доцільною. У тому плані є не тільки певна хаотичність та очевидна відсутність будь-якої стратегії при його формуванні, а й очевидне ігнорування справжніх потреб наших читачів. А де висновки експертів щодо кошторисів? На сайті жодної інформації про вартість видань нема.

Новенький рядок

з’явився в бюджеті-2005 — 10 млн. грн. на видання літературно-художніх журналів. У нас є “Березіль”, “Всесвіт”, “Дзвін”, “Київ”, “Кур’єр Кривбасу”, “Сучасність” (якщо когось пропустила — вибачте). Ставлюся до цих видань із любов’ю й шаную добру пам’ять про них. Але цікаво — чому така дивна сума, хто складав бізнес-плани, хто визначив тиражі і яка, власне, роль цих видань в тому, щоб урядовці могли пишатися тим, що вони справді підтримали сучасний український літпроцес? Хто читав товсті журнали в 70-80-х роках, пам’ятає: часто найкращі романи тільки там і друкувалися — перед тим як їх заріже цензура. Тоді видавничі технології ще не були такі розвинуті, щоб задовольнити величезний читацький попит отими сенсаційними публікаціями, що не мали жодних шансів інакше як у журналі дійти до свого читача. Тоді тиражі літературних журналів сягали кількасот тисяч! Яка роль тих журналів зараз? Тиражі їх ледь сягають 1-2 тисяч, а той, хто полює за новими романами, шукає їх у книгарнях, а не в журналах.
Здавалось би, там мають друкуватися не добре всім знайомі й улюблені Шевчук, Шкляр, Ульяненко або розкручені Дереш з Карпою — а перші романи нікому не відомих авторів, у яких досвідчений видавець розпізнає творців майбутніх бестселерів. А молодих талановитих один-два — й нема, їх же треба шукати, заохочувати, вчити. Ні, їх на таку кількість журналів не вистачить. Правда, якщо головні редактори склали реалістичні бізнес-плани і показали ефективність своїх видань (ефективність не фінансову, а для літератури і для людей), тоді, звісно, варто. Але простий підрахунок показує, що за 10 мільйонів можна скромно видати близько 500 книжок накладом по 2-3 тисячі примірників. Чи зможуть стільки надрукувати літературні журнали? Сумніваюся. Та й бібліотечне життя журналів значно коротше, ніж у книжок...

Прийдешні загрози

Втім, пора думати не про 2005-й, а про роки прийдешні.
Адже, незважаючи на пільги, загальна ситуація якщо й змінюється, то лише на гірше. Ось приклади. Невідомо чому, але подорожчав папір. Так само невідомо чому підняли ціни закляті вороги видавців — друкарі, які, до речі, якнайбільше скористалися вистражданими пільгами, і хоча би з вдячності могли ціни знизити. Ні, адже друкарський бізнес — на етикетках! Утім, багато хто з “читачів” етикеточної продукції теж погодяться, що книжки їм ні до чого, адже туалетний папір тепер доступніший ніж будь-коли... Та вкотре почувши, що треба захистити вітчизняного друкаря, я собі думаю, ні, це видавців треба захистити від високих цін, поганої якості, несанкціонованих видавцями додруків. Звісно, є винятки, але як їх мало!
В Україну потяглися зі своїми представництвами та філіями великі російські видавництва — адже в Росії їм уже тісно, а в Україні поки що цілина! Одне лиш видавництво ЭКСМО видає за рік більше книжок, ніж всі українські видавництва разом! Що ми будемо робити, якщо воно раптом видасть всі ці книжки тут, при чому частину (відповідно до вивченого попиту) українською мовою? Що буде, коли концерн Бертельсман раптом вирішить заплатити українським авторам більш-менш пристойний гонорар? Звісно, і автори, і читачі від цього виграють, але українських видавництв після цього трохи поменшає. З одного боку, яка різниця, хто стоїть за станком? А з другого — мимоволі задумаєшся, переглянувши “їхні” книжки з “нашої” історії: один дописався до того, що Київська Русь — це міф, насправді її не було, а наше місто Київ знаходиться в Угорщині.
Так і тягнеться рука за помаранчею...

Держава може і повинна

захистити свій інформаційний простір від іноземної та іншомовної експансії. Механізми — економічні або політичні — відомі та апробовані у різних країнах.
Але при цьому ми все одно залишимося з нашими трьома китами, на яких стоїть теперішній український видавничий процес: млявий попит на українські книжки; недостатність їх пропозиції на ринку; відсутність системи розповсюдження. Я завжди скептично ставилася до намагань переконати нас в тому, що всі проблеми вирішаться самі собою, якщо видавці матимуть пільги та отримають дотації на окремі видання. Але щодо цих трьох чинників я переконана: держава може і повинна втрутитися, причому для розв’язання цих проблем навіть не треба виділяти додаткового фінансування, досить просто перерозподілити закладене в бюджеті, але краще, все-таки, насамперед, залучивши до цього процесу експертів, створити Державну програму виведення видавничої галузі з кризового стану. Для цього треба передовсім вивчити справжній стан справ у галузі та створити механізм отримання достовірних статистичних даних (на жаль, це проблема не тільки галузева), адже зараз жоден чиновник, жоден депутат, видавець чи аналітик не знає, скільки книжок видається в Україні, скільки завозиться з Росії, скільки грошей витрачають українці на книжки та чи готові вони витрачати більше. Адже саме від цього й залежатиме стратегія: одна справа, якщо книжок на ринку замало, тоді просто варто стимулювати виробництво, але якщо платоспроможний попит задоволений імпортом, змагання переходять в політичну площину і, одночасно зі стимулюванням власного виробництва, необхідно цей імпорт поступово обмежувати.

Як це робиться

Одночасно можна вивчити досвід країн, перед якими поставали подібні проблеми: від Австрії до країн Латинської Америки, навіть Росії, яка досягла вагомих результатів, підтримуючи власне книговидання. Наступний крок — проведення парламентських слухань, присвячених виключно проблемам книговидання, в тісному взаємозв’язку з проблемами освіти, науки і культури в їх соціальному, економічному та політичному аспектах і визначення стратегії та відповідальних інституцій. Я певна, що деякі з них поки що навіть не задумуються про те, що якось можуть посприяти розв’язанню книжкових проблем, наприклад, Міністерство у справах сім’ї та молоді або Міністерство транспорту та зв’язку.
Візьмімо, приміром, проблему низького попиту на українські книжки. Це викликано і недостатнім функціонуванням української мови в різних сферах, зокрема в університетській освіті, і низькою соціальною роллю книжок і читання в суспільстві, але водночас недостатньою ринковою, споживчою якістю української літератури. На жаль, саме ці причини усунути найскладніше, це справа не одного року. Та можна принаймні почати запроваджувати програму підтримки та пропаганди читання, особливо дитячого, котрі діють в усіх розвинутих країнах світу. Рухаючись в Європу, нам належить усвідомити, що найпростіший шлях туди — через хорошу освіту (а отже — через книжки), а не через куплений на базарі диплом.
Якщо ж ідеться про те, що українська література не така цікава для загалу, як, скажімо, російська, то мається на увазі, скоріш за все, не якісна художня література, тут якраз навпаки — знавці твердять, що вона краща за російську, а про літературу так званого масового попиту, яка не пишеться, а виробляється і технології цього виробництва можна навчитися на спеціальних курсах. Крім того, попит на книжки можна стимулювати, активно залучаючи до цього ЗМІ, поки їх власники самі ще не зрозуміли, наскільки важливо і престижно писати про книжки, чому б не зробити це узаконеною вимогою? Трохи пахне соціалізмом? То, може, хто знає кращий спосіб?
Проблему недостатньої пропозиції українських книжок на ринку теж можна розв’язати кількома шляхами. Українські видавці хронічно потерпають від браку обігових коштів, що й не дає їм нарощувати обсяги виробництва. Якби була прийнята державна програма пільгового кредитування (подібно до виробників сільгосппродукції) з погашенням за кошти бюджету комерційних банківських ставок, це, на відміну від простих дотацій (які швидко з’їдаються і хочеться ще) спонукало б українських видавців вивчати попит, розвивати мережі збуту і просувати свої книжки на ринку. Скажімо, якби пільгове кредитування запровадити вже зараз і закладені в бюджеті 20 млн. гривень скерувати на виплату різниці відсотків, це дозволило б залучити 150-200 млн. кредитних коштів, що, у свою чергу, дало б змогу збільшити випуск книжок не менш ніж на 50-70%, банки заробили б, а гроші лишилися б в обігу. Інший шлях — стимулювання інвестицій, до речі, запровадження податкових пільг на книжки в Росії й стимулювало приплив капіталу з інших галузей до книговидання, завдяки чому і вдалося так швидко збільшити випуск книжок.
Проблему мереж збуту, крім відкриття нових книгарень (що потребує немалих інвестицій) теж можна розв’язати нетрадиційно — створивши системи розповсюдження книжок за поштовими каталогами. Укрпошта має добре налагоджену систему збирання замовлень і доставки періодики, чому б не розповсюджувати так само книжки — їх асортимент поки що набагато менший, ніж періодики.
Звичайно, здійснити це нелегко. Бо, по-перше, потрібна координація роботи багатьох інституцій. По-друге, ця програма може бути некомфортна і для держчиновників, звичних до ручного управління, і для частини видавців, які тепер самі відповідатимуть за свій бізнес. Але завдяки цьому наша книжка стане конкурентною, а наші видавці — менш вразливими до змін законодавства чи кон’юнктури. Урядовці ж, позбувшись клопоту з розподілом коштів та контролю за зарплатою менеджерів, зможуть зосередитися на тому, щоб відстежувати ситуацію, розробляти стратегії та створювати сприятливі умови для всіх, хто працює в галузі. З часом вона навіть почне давати прибутки.
Видавці покликані змінити цей світ на краще. Зараз доля справді дає нам шанс. Якщо ми будемо наполегливими в цьому намаганні, ми переконаємо сильних цього світу в правильності наших намірів. Стукаймо, нам відчинять!

Олександра КОВАЛЬ, президент Форуму видавців.