З Головою Верховної Ради України, лідером Народної партії Володимиром Михайловичем Литвином ми зустрілися у «важкий» понеділок. Зранку під куполом парламенту схрестили «шаблі» на погоджувальній раді керівники фракцій і голови комітетів. Нова опозиція войовничо вимагала від керівника ВР негайно притягти депутатів-сумісників до суду. «Рідна» аграрна фракція била на сполох щодо намірів уряду відкрити «продовольчі» кордони.
«Соборівці» закликали невідкладно почати реформування місцевого самоврядування, інакше — переконували — й реанімація йому не допоможе...
День набирав своїх «гарячих» звичних обертів. Під кабінетом голови вишикувались народні депутати, спраглі до спілкування з Володимиром Михайловичем. За ними — новоспечені урядовці. На понеділкову прес-конференцію зібралися журналісти. Під’їжджали учасники парламентсько-кабмінівських консультацій. Готувалась нарада з проведення всеукраїнських «самоврядних» зборів.
Близько дев’ятнадцятої години, при м’якому світлі, за чашкою чаю, розпочалася наша бесіда з главою парламенту...
«Я дуже шкодую, що у мене тільки двоє дітей...»
— Володимире Михайловичу, вчора, збираючи матеріал для газети, побувала у селі Орловець Городищенського району. Говорили з людьми про їх життя-буття. І, як завжди, зайшла мова про політику та політиків. Пенсіонерка Катерина Андріївна Калита, зокрема, дала й вам оцінку: «Коли ото, борони і заступи, —перехрестилася — у нас заледве війна не почалася, Литвин усіх замирив. Чому, як ви міркуєте? — запитала і сама відповіла: — Бо коліна він, роду такого, мудрого і терплячого».
...То ж, якого ви «коліна», Володимире Михайловичу?
— Такого, як і Катерина Андріївна (посміхається), — селянського. З діда-прадіда. Народився я у селі Слобода-Романівська Новоград-Волинського району на Житомирщині. Пишаюся, що в дитинстві ходив стежками Лесі Українки. Діди мої, по батьківській лінії і по материній, були господарями-одноосібниками. Мали по кілька десятин, як тоді казали, грунту, худобу, реманент. До колгоспу вступати не хотіли. Та коли силою «усуспільнили» нажите тяжкою працею їх добро — довелося йти на спільний двір. Бо там стояли охлялі від голоду коні, які ще вчора були їхніми... До речі, любов до цих тварин передалася від діда моєму батькові. Він завжди тримав у господарстві пару коней. Навіть зараз, коли й здоров’я вже підводить, доглядає одного коня. А де були колись «дідівські десятини», ставок, показали мені лише у нинішні дні.
— Родини у дідів, очевидно, були великими?
— Як у більшості селян часів колективізації. У сім’ї діда Андрія та баби Люби, маминих батьків, у невеликій хаті росло восьмеро дітей. У діда Клима Литвина та баби Ганни — четверо. Чималі родини, причому дуже дружні, були й у моїх рідних дядьків та тіток. Я шкодую, що у мене тільки двоє дітей. Надзвичайно шкодую... З плином років, оглядаючись у минуле, з теплотою пригадую своє дитинство. І все більше розумію: тільки у сім’ї, разом з роботящими батьками, братами, з сестрами, дитина виростає також працьовитою, доброю, совісною.
— Що найчастіше доводилося робити вам удома у дитячі роки?
— Все. Мати вранці йшла у поле полоти радгоспні овочі, батько — на тваринницьку ферму, бо був він їздовим. На нас з сестрою і двома братами залишалося домашнє господарство. Після уроків у школі ми розподіляли між собою обов’язки. До того ж без будь-якого примусу. Ми знали, що ніхто за нас цього не зробить. Сестра рвала траву для качок, один брат гнав корову на пасовище, другий йшов на ферму допомагати батькові, я — до матері, на «норми». Тоді у радгоспі почали вирощувати перець, патисони, баклажани, кабачки. Полоти їх — одна морока, швидко не «поженеш» рядок. Особливо допікала морква — і на проривці, й на копанні. Бо все вручну робилося. Часто ходив на ферму до батька. Знаю, що таке мозолі від вил.
— А довгими зимовими вечорами чим займалася ваша сім’я?
— У той час Слободу-Романівську ще не під’єднали до електромережі. Користувалися у радгоспі дизелем. Однак найчастіше горіла у хаті не електрична, а гасова лампа. Коли її забирали, щоб присвітити у другій кімнаті чи сінях, — я дивився на язики полум’я у грубці. Вони вимальовували мені на стінах різні химери — дитяча уява працювала без упину... Топили у хаті ломаччям — сухими гілками дерев, зв’язаними перевеслами. Або заносили у кошелях торф. Це паливо залишало після себе сміття, яке потрібно було постійно прибирати. Тому найбільше я радів, коли у грубку клали вугілля чи хоча б брикет. Тоді весело потріскував вогонь, ми разом з матір’ю слухали радіо, дерли пір’я, розпускали, чистили овечу вовну, навіть вишивали на клаптиках полотна хрестиком. І це не було якоюсь дивиною. На той час у школі викладали домоводство. Всі учні, і дівчата й хлопці, мережили на уроках узори.
«Вони болю сільських людей не відчувають»
— З ностальгією пригадується мені й сільська школа. Скільки в ній було світла, учительського тепла, дитячих радощів... Це минуло. Тепер, на жаль, все по-іншому. Торік, коли ви приїздили у черкаське село Бровахи, учителі скаржилися на убогу зарплату, колишні колгоспники — на безробіття, пенсіонери — на занедбане село і горе-господарників... Що вас, Володимире Михайловичу, найбільше хвилює, що болить після цих спілкувань?
— Серце болить. За немічних людей, котрі, по суті, є для мене батьками, дідами, бабусями. Не можу без душевного болю дивитися на згорблені, похилені до землі їх постаті, покручені роботою руки. Вони нагадують мені коріння старого дерева, яке чіпко тримається за життя. І водночас ці руки, за зовнішньої грубості, лагідні й ніжні. Мені здається, вони випромінюють тепло і... оптимізм — на противагу політикам, котрі весь час плачуть. Щастя, коли в цих людей є матеріально забезпечені і дбайливі діти. А якщо ні — це ціла трагедія. Я уявляю, як у довгі, нічні години кричать їх душі про гірку несправедливість...
— А чи всі високопоставлені урядовці та й народні обранці бачили зблизька селянську хату? Обмазану глиною, де й досі баба Ганна чи баба Настя топить курну грубку кукурудзинням чи, у кращому разі, брикетом? Кабмінівці, до речі, ходять гуртом у столичні «культпоходи». А чому б «екскурсантам» не навідатись у сільську глибинку? Може, Народна партія допоможе?
— Так, для декого б не завадило хоч раз у житті переступити поріг старої хати. Хоча їм складно буде відповісти у ній на багато запитань. Вони болю сільських людей не відчувають і не знають, бо керують галузями, напрямами і країною за статистикою. І не стоїть у них перед очима ота баба Ганна. Думаю, це — наша найбільша проблема. Набагато простіше, відома істина, намагатися ощасливити все суспільство, всю націю, замість того, щоб вирішити проблеми однієї конкретної людини. Це, з’ясовується, набагато складніше, ніж проголошувати загалом правильні слова... Тому не хотів би ініціювати таку «екскурсію». Коли мені особисто вдається виїхати на село, намагаюся зробити це без ескорту начальства. Тому що люди завжди у таких ситуаціях стараються свої думки тримати при собі. Хоча у принципі ті думки не становлять великого секрету. Селяни хочуть, щоб потурбувалися про них. Про їх здоров’я. Щоб забезпечили їх паливом. Щоб освітлення у них було без перебою. А ще краще, щоб у селі був газ — для того, щоб вони відчули себе людьми, врешті-решт... І, звичайно ж, щоб свіжий хліб, недорогі і якісні продукти завозили своєчасно у сільську крамницю. Бо більшості жителів села є проблемою навіть пройти в центр села, до магазину. Я вже не кажу про те, щоб добратися до району для того, щоб обстежитися, отримати якісь ліки чи дістати якусь довідку...
«Не можна примушувати людей весь час жити в умовах тривоги»
— А як же тоді бути з намірами провести адмінреформу і укрупнити райони? Як ви, Володимире Михайловичу, до цього ставитеся? Люди бояться тих змін.
— Ви знаєте, є відомий анекдот, чим ми відрізняємося від інших цивілізованих країн. Ті спочатку експеримент на тваринах поставлять, а потім людям щось пропонують. Ми завжди експерименти ставимо на людях. І головне, що мене вражає, це така собі непереборна віра у свою правоту. Бо я для себе уявляю, якщо територія сільської ради повинна об’єднувати не менше п’яти тисяч чоловік, то Житомирщина, наприклад, буде четвертою частиною району. А якщо при цьому не сказати селянам, що всі послуги: ФАПи, пошта та інше будуть наближені до вас — то цілком очевидним є те, що, крім відчуття страху, це нічого не викликає... Я вже не кажу про те, що район повинен починатися за кількістю населення від 70 тисяч. Переконаний: кількісний показник дуже важливий. Але ще треба брати економічний чинник, географічний, екологічний — і все це враховувати.
— ... на мою думку, й психологічний.
— Так. Не можна весь час примушувати людей жити в умовах тривоги. Повірте, це знесилює людину. Не можна постійно жити у рамках невизначеності. Це озлоблює людину. Не можна експериментувати над людьми. Це відштовхує їх від держави. Тому я виходжу з того, що згадана проблема є назрілою. Але, на мій погляд, не можна її так неоковирно вирішувати. Хоча треба вже зараз наводити порядок. Елементарно організовувати життя і водночас працювати на перспективу. Треба визначити і мати об’ємне бачення того, що це дасть країні, а насамперед, що це дасть людям. І не просто людям, а конкретній людині. Тому тут, як ніде, важливе значення має медичний термін «не зашкодь». Цей термін повинен бути завжди на першому місці — для того, щоб це зупиняло бажання пропонувати оригінальні думки, які оригінальними є лише для певної групи людей або для однієї людини... І знову-таки, підходи до політичних процесів, до людських проблем з позиції статистики — це страшно.
— Зараз найголовніша тема дня — підвищення цін. Моя сусідка-пенсіонерка, колишня вчителька, зізналась, що три тижні вже не ходить на базар, бо боїться «цінового шоку». Що думають з цього приводу урядовці, парламентарії?
— Аби думали, то, можливо б, не видавали нездійсненних обіцянок. Коли у минулому році було прийнято рішення про підвищення пенсії у вигляді доплати на 70 відсотків, а заробітної плати у межах 27 відсотків, то ми отримали перевернуту піраміду. Отримали велику дірку у Пенсійному фонді. А тепер потрібно за рахунок бюджету намагатися залатати цю дірку. Крім того, під час передвиборчої кампанії було пообіцяно хоч трішки поліпшити соціальні умови життя людей. Стверджувалося, що у бюджеті є величезні приховані резерви. Але потім побачили й переконались, що це далеко не відповідає дійсності. І тому, вносячи зміни до бюджету для того, щоб реалізувати соціальні обіцянки, ми фактично зробили це за рахунок позбавлення можливості економіки розвиватися. Ми отримали, по суті, бюджет споживання, який складається — більш як на 80 відсотків — із соціальних виплат. А що ж тоді залишається на розвиток? У нас зараз у ряді районів, особливо у невеликих містах, бюджет спрямовується лише на заробітну плату. А що буде з охороною здоров’я, з освітою, з комунальною сферою? Тому сьогодні потрібно думати, як стимулювати розвиток нашої економіки. Як збалансувати пропозицію і попит, тоді ми не матимемо зростання цін.
«Коли ми перестанемо поборювати один одного»
— Зараз Кабмін розгорнув бурхливу діяльність, стверджуючи, що він нагодує народ.
— Уряд намагається вирішити проблему за рахунок того, що ми відкриваємо Україну для імпортних товарів, знімаючи мито за ввезення продуктів харчування. Це несе у собі загрозу остаточного руйнування сільськогосподарського виробництва. Скажіть, будь ласка, яка може бути нульова митна ставка на картоплю, яку в Україні не знаємо куди дівати? Завтра неможливо буде продати український цукор, який значно дорожчий від зарубіжного. Тому селяни нині вже не хочуть сіяти буряків. Бо їм це невигідно. Тоді потрібно буде засіяти поля чортополохом — за такого підходу. Проте ми сподобаємося західним та іншим державам. Бо Україна стане величезним ринком збуту товарів. Але у мене виникають питання: що робитимемо з власним виробництвом і якої якості будуть ввезені продукти харчування? Сьогодні на Україну дивляться як на країну голодних людей, котрі зможуть спожити все, що їм подадуть. Головне, що це буде дешево. А які будуть наслідки для здоров’я завтра ? Я не можу цього ні сприйняти, ні зрозуміти. При цьому йде тиск. Якщо Верховна Рада не прийме ці рішення, вона буде ворогом українського народу. То краще зараз не сподобатися українському народові, бо не лише завтра, а вже сьогодні він розуміє, що краще організувати тут, на наших багатющих чорноземах, виробництво продукції, а не завозити його бозна-звідки... Я думаю, що за належних умов одна Черкащина зможе пів-України годувати.
— Авжеж. Черкащина має орних земель рівно стільки, скільки вся Австрія... Та повернімося до духовних засад. Народна партія, яку ви, Володимире Михайловичу, очолюєте, ухвалила на з’їзді «Маніфест національного єднання». Черкащани пропонують зробити у цьому напрямі перший реальний крок: з участю делегацій всіх областей закласти у першій історичній столиці держави, гетьманському Чигирині, підмурівок майбутнього Монумента національного примирення і єднання, а також сад Соборності України. Ви вже обіцяли разом з Президентом взяти участь у цій акції...
— Це дуже гарна ідея. І ми постараємося прилучитися до неї. Головним завданням Народної партії я бачу консолідацію нації. Ми повинні всі зрозуміти, що ми приречені жити в одній країні. Якою вона буде у майбутньому — залежить тільки від нас. Чи скнітиме, заявляючи про свою європейськість, чи врешті-решт стане державою, котру будуть поважати і шанувати. Повірте мені, інколи соромно чути під час зустрічей з іноземними делегаціями запитання про те, коли ми, нарешті, перестанемо поборювати один одного і станемо жити для України, для своєї землі, для своїх родин. Й саме у цьому вододілі я бачу головне призначення нашої партії. Хочу на перше місце ставити те, що нас об’єднує, а не роз’єднує. Здатність до компромісу, до пошуку того, що між людьми є спільного, до злагоди притаманні людям від землі. А ми у більшості, за великим рахунком, є інтелігенти у першому поколінні. Наші батьки і ми народилися, виросли, працювали на землі й оцей код ми повинні перенести у політику. Код великої рідні.
«Хотів би, щоб політики не платили страшної ціни»
— Наприкінці, Володимире Михайловичу, якщо не заперечуєте — про особисте. Чим ви займаєтесь у вільний час, як підтримуєте фізичну форму? Що читаєте?..
— Я чекаю другої половини суботи і неділі, як батька з паскою. Знаєте, як його чекають?.. Двічі на тиждень я граю у футбол. Коли дуже тяжко — парюсь у сауні до безтями, плаваю потім у крижаній воді. Це освіжає, відновлює сили, але від думок не рятує. Мені дружина радить: «Розслабся, подивись у небо, на сонце, на трави»... Я люблю читати. Періодично буваю на книжковому базарі на Петрівці. Читаю водночас по кілька книжок, залежно від того, де перебуваю, на квартирі чи на дачі, у якій кімнаті. Цікавими виявилися двотомник відомого політичного оглядача Льва Вознесенського, невідоме про Грушевського пера Ігоря Мельниченка. Прочитав недавно «Як я став шевальє» Віктора Некрасова, біографію через щоденники Буніна з серії ЖЗЛ. У мене багатюща бібліотека з історії. Й найбільша для мене радість, коли син бере з мого зібрання потрібну йому книжку...
— Володимире Михайловичу, аби ви брали інтерв’ю, про щоб ще ви запитали Володимира Литвина? Щоб йому побажали?
— Щоб врешті-решт почав він жити. (Сумно посміхається). Життя наскільки швидкоплинне і мені здається, що я просто не жив. У мене діти виросли, а я й не бачив, як вони виросли. І донька з сином не бачили батька. Я хотів би, щоб політики не платили страшної ціни, яку вони, як правило, платять. А ця ціна — втрата контактів і розуміння з дітьми. Бо вони ними не займаються...
— Не раз доводилося бачити, як ви приїздили з сином на Тарасову гору до Канева...
— То було кілька років тому. Тепер ви його не впізнаєте. Іванові 16 років, він має 190 сантиметрів зросту, 46-й розмір взуття, багато займається спортом, навчанням, дуже зайнятий...
— Бажаю, Володимире Михайловичу, вам і вашій родині більше радощів бути разом. Дякую за щиру розмову.
— І я вам вдячний.
Інтерв’ю провела Лідія ТИТАРЕНКО.
