На 12 квітня призначені парламентські слухання із створення суспільного (громадського) мовлення в Україні. На цей час уже висунуто кілька концепцій (щоправда, деякі з них такими не можна назвати навіть із великою натяжкою — настільки вони профанують саме поняття громадського мовлення), точиться дискусія про фінансові та управлінські підвалини... Але парадокс: досі чітко не визначено, а, власне, задля ЧОГО і для КОГО має функціонувати цей суспільно значущий інститут. Напередодні слухань в українському парламенті слушним здається згадати про слухання в Конгресі США у 1967 році, які започаткували громадське мовлення в США.
На сьогодні найприйнятнішою моделлю в царині електронних ЗМІ для демократичного суспільства визнано так звану двоїсту (дуальну) систему, за якої функціонують громадське (суспільне) теле- і радіомовлення, покликане забезпечувати універсальний доступ усіх членів суспільства до оперативної, неупередженої та суспільно значущої інформації, освітніх та пізнавальних програм для дітей та дорослих, кращих зразків культури, з одного боку, та приватні засоби масової інформації, з другого. Водночас заперечується саме право існування державних мас-медіа, тобто засобів масової інформації, фінансованих органами влади, а потому контрольованих ними і підзвітних їм.
У світі вже є чималий досвід функціонування громадського (суспільного) мовлення — у Британії воно діє із 1920-х років, у США — з 1960-х, який дає можливість визначити універсальні засади, що зовсім не суперечать специфічним завданням, які виконує таке мовлення в конкретній країні.
Поняття «громадське» у цьому випадку не означає форму власності, оскільки громадське мовлення не є ні державною, ні приватною інституцією. Громадське визначають як «некомерційне, таке, що не ставить за мету своєї діяльності отримання прибутку». Тобто, така структура не веде підприємницької діяльності, зокрема, не продає ефірний час під рекламу. Чому, питається, воно свідомо відмовляється від таких вигод? Тому що комерційна діяльність суперечить засадничому завданню громадського мовлення — служінню громадським інтересам, у цьому разі — у сфері інформування, освіти та культури. Іншими словами, громадське мовлення дбає про якісний зміст своїх програм (недаремно громадське мовлення у США часто називають якісним мовленням), а не про те, як із максимальною вигодою продати свій ефірний час рекламодавцю, для якого найперша умова оборудки — високий показник аудиторії. Вочевидь, що рекламодавець віддасть перевагу популярному «мильному серіалові», а не телевиставі із класики.
Сьогодні три інституції в США є громадськими: громадські школи, громадські бібліотеки та громадське мовлення. Всі три діють для задоволення інформаційних, освітніх і культурних потреб суспільства, і тому всі три є безплатними для користувачів. Отримуючи державне фінансування, громадське мовлення водночас заохочує спонсорство, благодійні внески та інші види меценатства, надаючи можливість великому бізнесу в такий спосіб засвідчити свою небайдужість до інтересів суспільства.
Здається, саме американська концепція громадського мовлення є придатною для українських реалій. Вона забезпечує універсальний та безплатний доступ громадських телеканалів.
Чи є громадське та комерційне мовлення антиподами чи бодай конкурентами? Ні, бо кожне виконує свої специфічні функції. Завдання мовлення комерційного — це передусім розважати аудиторію. Завдання громадського мовлення — інформувати та освічувати.
Чи є ці завдання злободенними для українського суспільства? Навряд чи знайдеться хтось, хто зможе це заперечити. Суспільство конче потребує змістовної інформації та глибокого аналізу поточних подій, вільної трибуни для обговорення суспільних процесів. До того ж саме громадське мовлення становить альтернативу «жовтим новинам», воно не керується в інформаційній політиці горезвісними принципами «трьох С»: сенсації, скандали, секс.
Чи потребує Україна громадського мовлення для вирішення освітніх проблем? Світовий досвід довів, що телебачення і радіо можуть служити засобом освіти: пізнавальні і освітні програми для малюків, навчальні програми для школярів і студентів, які транслюють у класах і аудиторіях.
Українська аудиторія вже засвідчила щонайменше втому від телемотлоху комерційних каналів, які змагаються між собою, показуючи одноманітні «бандитські» чи «мильні» серіали та «смітникові» (за визначенням науковців) сороміцькі шоу...
Єдине питання — чи вистачить у законодавців, науковців, освітян, журналістів волі і послідовності дати адекватну відповідь на ці суспільні потреби?
Ігор СЛІСАРЕНКО, кандидат філологічних наук, доцент.
