“Найстрашніший звук війни — це свист падаючої бомби, — каже колишня малолітня ув’язнена Лідія Петрівна Логинова (Скибіда). — А найстрашніше слово — фашизм”. У дні знаменних дат пам’ять повертає людину в далеке минуле, до найяскравіших подій його життя. У колишніх в’язнів фашистської Німеччини спогади сумні, але навіть у тому пеклі були світлі миттєвостї. Про це й розповідає Лідія Петрівна.
Добре пам’ятаю 5 травня 1944 року. Уже було чутно залпи наших гармат і могутнє “ура” доносилося на підступах до Мекензієвих гір; у вогні й диму була Сапун-гора, літаки із зірками на крилах бомбили останні фашистські укріплення в Севастополі, а німці спішно зганяли жінок і дітей на баржі. Я не дуже розуміла, чому плаче мама — мені було лише 6 років. Але було дуже страшно, коли німці стріляли з автоматів коло самих ніг тих, хто дорогою до пристані зупинявся. А коли ми вийшли в море із Севастопольської бухти, серце завмирало від кожної атаки згори вже наших літаків. Німці примушували нас махати білими хустинками, крім того, розтягнули на баржі простирадло з червоним хрестом. Проте одна бомба все-таки влучила в нашу баржу, що розкололася навпіл. Одна її половина одразу затонула, а наша повільно занурювалася у воду. Ми кричали і відчайдушно махали білими хустинками. Багато хто загинув того дня, а тих, що уціліли, підібрала інша баржа, на палубі котрої теж сиділи жінки з дітьми. Нас ще не раз бомбили, однак до румунської Констанци перелякані, поранені ми все-таки дісталися. А фашисти, прикриваючися жінками, старими та дітьми, як живим щитом, вивезли із Севастополя машини, дорогі прилади, техніку та живу силу.
Із Констанци нас перекидали з одного табору-розподільника до іншого, усі вони були переповнені. В одному з таборів у Відні (Австрія) весь наш ешелон направили на санобробку, де ми випадково зустрілися з батьком, якого німці взяли в полон у боях за Севастополь. Мама зуміла провезти кілька зашитих у білизну старих золотих монет, за які й викупила батька у вартового. В ешелон мама повернулася вже з батьком, і ми поїхали далі, поки не опинилися в Хатенгені. Тут, у таборі, огороженому колючим дротом, було три зони: в одній утримували молодих хлопців і дівчат, у другій — військовополонених, а в третій — нас, остарбайтерів із дітьми. Щодня ми бачили, як когось вели на розстріл. Мій батько працював на фабриці, і ми з мамою ходили на роботу, на перебирання овочів. Це, напевно, і врятувало нас від голодної смерті — все-таки крали і їли овочі додатково до убогого раціону. Життя було таке жахливе, що по війні я не могла дивитися фільмів про війну, про страшні німецькі табори. Однак був і промінь світла в цьому темному царстві фашизму.
Іноді у вихідні до дротяної огорожі табору приходили німкені з дітьми. Вони, якщо дозволяли вартові, кидали нам через дріт іграшки, бутерброди, цукерки, одяг, взуття. Я познайомилася з хлопчиком, котрий був трохи старший за мене. Пауль був добрий, називав мене Лілею і весь час підбадьорював усмішкою. Я завжди з нетерпінням чекала його приходу. Одного дня розпочалося бомбардування сусіднього Бохума, після розривів бомб і снарядів з неба почав сипатися фосфор — усе горіло навколо, здавалося, що ми в пеклі. Коли, відбомбившись, літаки полетіли геть, у табір прийшов Пауль, він упросив вартового покликати мене й відпустити ненадовго з ним погуляти. Я не знала, куди він мене веде, з’ясувалося, до себе додому. Пам’ять не зберегла назви вулиці, де мешкав Пауль, але це було неподалік від вулиці Бланкер-штрасе, на якій розміщався наш табір. Ми пройшли через маленький скверик і опинилися в його будинку. Мама та дві сестри Пауля (чи сестра та її подружка — не пам’ятаю точно) пригощали мене манною кашею і киселем. Нічого смачнішого за це у своєму житті я не їла. Тоді вже й самим німцям бракувало продуктів. Мати Пауля казала, що війна невдовзі закінчиться, нас, звісно ж, відпустять додому й кожна дитина їстиме каші стільки, скільки захоче. (Нам легко було спілкуватися, адже для дітей у таборі проводили спеціальні заняття, на яких ми вивчали німецьку мову).
А потім Пауль повів мене назад у табір і дорогою купив мені чудове на смак морозиво. Трохи підтале, я донесла його до табору і дала скуштувати Васильку Сизову, слабенькому севастопольському хлопчиську, якому я приносила з кухні крадені моркву та брукву, щоб не вмер.
За два чи три дні після цієї зустрічі почалося страшне бомбардування Хатенгена. Наш зруйнований табір горів, було дуже страшно. А потім прийшли американці, які визволили нас. Більше Пауля я не бачила. Чи живий він і його родина, чи зумів уціліти під час того тотального бомбардування, я не знаю. Проте знаю, яка різниця між поняттями “фашист” і “німець”. Мій юний друг Пауль був просто добрим німецьким хлопчиком, який допоміг мені витримати тяжке життя за колючим дротом. З ім’ям Пауля в мене пов’язані дуже світлі, теплі спогади. Дякую тобі, Паулю!
Спогади колишньої малолітньої ув’язненої записала
Севастополь.
