Здавалося б, підсумки президентських виборів мали зняти напругу в суспільстві. Хоча заряд емоцій і дещо знизився, проте, чітко видно, він набуває нової якості. Темпи процесу такі енергійні, що уряд звернувся до засобів масової інформації з проханням трохи опустити планку оцінок, з розумінням поставитися до кроків, яких уживають.
Справді, розуміння вистачає не завжди. Про це розмова письменника, журналіста Олександра МАСЛОВА з відомим українським економістом, Заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.
— Неозброєним оком видно, що нова команда діє швидко й рішуче. Настільки, що постають запитання. Але важливі не так вони, як загальна лінія. Чи є вона в принципі? Як на ваш погляд, Володимире Павловичу?
— Таких ліній кілька. І їх послідовно реалізують, у цілковитій відповідності до передвиборних обіцянок. Головна лінія в тому, що підтверджено вектор дій —європейський вибір. Нова якість поглядів сьогодні стосовно НАТО, і це природно, бо європейський вибір не може розглядатися у відриві від тієї чи іншої участі в цьому блоці. Сьогодні однозначно вибудовується нова структура взаємин України в трикутнику ЄС—Росія—США. Зрозуміло, що це саме по собі визначає Україну як вагомого партнера в глобальній політиці. Ми наочно бачимо, що США сьогодні однозначно зацікавлені в трансатлантичній інтеграції України. Але її не вирішити без розв’язання цілої низки проблем. Ідеться про вироблення прийнятних відносин з НАТО, впорядкування у нас нинішніх складностей світової торгівлі, зі вступом у СОТ, наданням статусу країни з ринковою економікою...
— ... скасуванням Веніка...
— ... зі скасуванням дискримінаційної поправки Джексона-Веніка, що ганебно зберігається від часів «холодної війни».
Щодо російського вектора, то тут уже давно потрібно від декларацій з приводу, які чуємо багато років, переходити до практичних кроків. Це вигідно обом країнам. До того ж стало очевидним — якщо не переведемо наші відносини з декларативної реальності в практичну, нам навряд чи вдасться зберегти єдність усередині власної країни. Знайдеться чимало бажаючих розширити пролом, що все-таки з’явився в державному моноліті. Адже чогось має навчити досвід Грузії, Азербайджану, Молдови? Зрештою, шукаємо співробітництва з цими країнами не для того, щоб, як і вони, розхитати власну цілісність. Чи таку мету ставимо? Але чи відповідає вона загальнодержавній стратегії?
І, нарешті, сам ЄС, який начебто нас підтримує. Але без визначеності. Можна сказати так: якщо вони говорять самі на рівні «глибокого співробітництва» або «політики добросовісних відносин». Із застереженнями, що майбутнє України з приводу ЄС залежить від «якості демократії і внутрішніх реформ, капітальної реконструкції економіки тощо. Так, є хороші жести: підписано «Новий план дій Україна — ЄС»; пропоновано відносини партнерства, аналогічно відносинам у ЄС з Норвегією, Швейцарією та Ісландією (Шенгетська угода плюс тісне співробітництво з ЄС в економічних питаннях); якщо економічні реформи будуть успішні, то ЄС може запропонувати Україні угоду про зону вільної торгівлі. Але реально все це дуже далеко від того, чого прагне Україна. Насамперед тому, що в позиції самого ЄС немає стратегічної визначеності і про цю стратегію — бути чи не бути Україні в ЄС — обіцяють подумати через десять років.
— Її не визначено, передусім на геополітичному рівні, не тільки Європою, а й самою Україною. Погляньте, є геополітичне поняття Атлантизму, тобто Моря, як і Океану. І є геополітичне поняття Суші. Класичний приклад цього фактора — Україна, низка європейських країн. Зістикувати Сушу й Море Україна у своїй політиці не спроможна через суто природне своє положення. Незначний вихід на Тепле море проблеми майже не вирішує, оскільки геополітична вісь не замкнена на Холодне море. В територіальному і, що важливіше, — в господарському — планах вона розірвана. З цього випливає, що в полі Атлантизму Україна за визначенням не зможе відігравати скільки-небудь значущу роль. А держава, що пройшла власну стадію імперії, навряд чи погодиться з роллю другого плану. Згадаймо власну позицію щодо подій в Іраку. В цьому відношенні навіть у прибалтійських територіальних карликів ситуація набагато краща. Але там вона протилежна нашій. Море є, Атлантика є. Суші практично немає. Ми можемо до атлантизму «підстебнутися» — на хвилі змін, завищених політичних очікувань чи фінансових складнощів, але доля незалежної України в такому союзі навряд чи виявиться завидною. Вийде чергова європейська країна напіввасального типу, з чим наш общинний менталітет навряд чи погодиться. Знову проблеми. Згодні ми з цим? Гадаю, ні.
Сьогодні не можна не бачити і тієї очевидної обставини, що лінія Атлантизму починає випробувати зростаючі економічні проблеми. Все те, за рахунок чого вона одержала свого часу величезний економічний імпульс, по суті, вичерпано. Вже немає доходів від работоргівлі, від колонізації прибережних земель, перекидання океаном чаю, бавовни, тютюну, золота, немає колишнього масштабу морського піратства, що також став основою в первісному нагромадженні капіталів. І колишня роль Суші зі здобуттям нових транспортних можливостей знову починає відновлюватися. Спрацьовує маятник історичного розвитку. Не можна не бачити, що Україна завдяки своєму розташуванню на перехресті сухопутних і річкових торгових шляхів, разом з Росією «замикає» вихід Європі в глибинні території того, що називають Великою Просторовою Чашею. А отже, позбавляє Європу перспектив серйозного економічного прориву за рахунок «подвійності» (морської і сухопутної) свого розташування. Вступає в протиріччя фактор суто геополітичний, до вироблення категорій якого доклали зусиль у началах саме кращі українські уми, починаючи з Миколи Данилевського. Тобто свою лінію в умовах загальної Атлантичної моделі Україна вибудувати не зможе.
— Не думаю, що ми сьогодні претендуємо на лідерство, ми хочемо, щоб нам дали бодай статус асоційованого члена — як Румунії, як Болгарії...
— Але імперські традиції в суспільстві дуже сильні. І їх так просто не позбутися. Суспільство, що пройшло імперську фазу, залишається зі свідомістю колишньої величі назавжди. Як з відміткою від щеплення. Не бачу в цьому нічого поганого. Ми завдяки своєму імперському минулому, від якого нікуди не подінешся, претендуємо на лідируючі позиції, якщо хочете, на свою завжди особливу лінію, хоча б на тому самому європейському континенті. Чи захочуть приймати нас такими? Звідси зволікання, про які ви кажете. Саме генетичні зміни, пов’язані з іншим суспільним статусом — общинним, чи трипільським, якщо хочете, на величезних територіях Суші стали тим фактором, який ускладнив сам недавній виборний процес. По суті, він ліг в основу тієї небезпечної розділювальної лінії, що розколола українське співтовариство на дві рівні частини. Тому, вважаю, нам потрібно впевненіше, рішучіше, з усвідомленням перспектив розвитку грати на своїй власній частині загального ігрового поля. Тобто на геополітичній категорії Суша. Тут наші позиції сильні. Це чітко усвідомлюють у Європі. Ці геополітичні протиріччя існують і їх неможливо зняти волею того чи того лідера та групи його підтримки. Чи не тому виходить нежиттєздатна система з цілою низкою хронічних захворювань суто економічного гатунку?
— Категорія Суші після великих морських відкриттів, що кардинально змінили економічне обличчя світу, сьогодні знову набуває нової якості. В кроках і діях нового уряду я бачу усвідомлення цієї ситуації. Лінія України, цитую, «як найважливішого сухопутного перехрестя», чітко позначена у виступі Прем’єр-міністра перед депутатами Верховної Ради. І цю перевагу України перед іншими європейськими країнами уряд, бачу, має намір використовувати сповна, тим більше що на суші сьогодні зосереджено основні запаси вуглеводнів, інших видів стратегічної сировини. Тут їх вилучати і запускати в дію набагато економічніше. До того ж технології облаштування дорожніх коридорів стають принципово іншими.
Та й загальна тенденція в тому, що трансатлантична лінія Моря має продовжитися розвитком і рівноцінними партнерськими контактами з лінією Суші. Тільки це зніме безліч протиріч і певною мірою унеможливить перетягування ковдри. У цьому зв’язку як дивацтво сприймається обережність Європи. Це або нерозуміння процесів, що відбуваються в сучасному суспільстві, або, навпаки, — бажання домогтися в цьому процесі особливого привілею тільки для себе. Але в будь-якому разі на фактор України, що замикає разом з Росією вихід на велику частину континенту, тобто Суші, зважати все одно доведеться. Ми, розуміючи чи не розуміючи ситуацію до кінця, взагалі, вважаю, на правильному шляху, бажаючи якнайшвидше увійти до ЄС, щоб об’єднати, скоординувати зусилля у розв’язанні зростаючих проблем перед усіма, без винятку, учасниками загальносвітового економічного процесу.
Європа повинна зрозуміти, що роль сухопутного фактора сьогодні стає набагато більшою, ніж вона була лише півстоліття тому. Можливо, таке розуміння є. Але нинішнє ставлення ЄС до України показує його неповноту. Приклад тому збитковий у всіх відношеннях проект «ТРАСЕКА», який свідчить, що Європа у своїй філософії не така вже й прогресивна, що в умовах глобалізації вона неоднозначно сприймає світові тенденції розвитку ринку. З цього випливає, що нам також у чомусь потрібно переконувати Європу. Як і Росію теж, що в Україні нехай повільно, нехай з великими протиріччями, але все-таки складається нове геополітичне розуміння. Самої себе і свого місця у світі. І це місце знакове.
Здавалося б, Європа має бути зацікавлена в Україні. І в Росії також. Але на практиці цього не видно. Без потенціалу Росії й України, без їх наукової бази, без їхнього внутрішнього ринку Європа так і залишиться замкненою по лінії Суші в порівняно невеликому просторі без очевидних перспектив розвитку. Без врахування сухопутного геополітичного фактора повноцінна Європа теж не відбудеться.
— Ілюзій щодо цього не повинно бути. Як і «прохальної» позиції з боку України...
— Європа має бути більше зацікавлена, щоб Україна стала складовою частиною загального європейського ринку. Точніше, євразійського. Бо й інші — Центрально-азіатська, Далекосхідна частини континенту впевнено заявляють про свій європейський вибір. Вони, так само як і ми, прагнуть стандартів, напрацьованих Європою. Часто небезуспішно. І тому теж оце наше сухопутне крило для неї, Європи, не менш важливо, ніж атлантичне. Ця тенденція стає дедалі очевиднішою, і вона потребує дуже серйозного осмислення. Швидко зробити це неможливо, оскільки і в структурах ЄС чимало внутрішніх протиріч і також треба оцінювати кілька варіантів. Для Америки сильна Європа теж не в радість.
Звідси висновок. Ніякого глобального прориву в Європу, який ми намічали у власних революційних поривах, не буде. Це просування не може бути швидким. Прискореним — інша річ. Але в будь-якому разі до цього процесу потрібно готувати базу і Росії, і Європи, але, насамперед, самої України. Ми бачимо, що Президент це добре розуміє, оскільки цю свою позицію проголошував не раз. Щодо цього Україна ініціює сьогодні те нове для Європи, з чим їй ще доведеться зіштовхнутися. Оцінити це Європа зможе тільки в майбутньому. А сьогодні вона, похвалюючи Україну «за досягнення», «б’є по носі» Росію — за відсутність демократії, за порушення прав особистості, за що там іще. Привід завжди можна знайти. Це фактор інерції з боку Євроспівтовариства, рецидив мислення періоду «холодної війни». Якщо Європа втратить для себе Україну, вона тільки тоді зможе усвідомити сповна ціну цієї втрати. Україна — найцінніша ланка сухопутної моделі. Рух України в ЄС буде тим швидше, що краще будуть вибудовані економічні відносини і з Росією. Це спільний коридор. Потрібно розуміти, що стратегічні устремління України в ЄС не суперечать інтересам Росії, а устремління України в Росію не суперечать інтересам Європи. Але практика відносин вочевидь відстає від їх філософського осмислення. В. Ющенко зі своєю командою намагається провести цю лінію. Але змушений діяти обережно, бо видно всю складність цих відносин. І на сухопутному, російському напрямку, і на атлантичному. Так само як і на змішаному —європейському.
Зрозуміло, що трикутник інтересів, у якому опинилася Україна, складний сам по собі. Але поки що ми виграємо. Бо до нас є інтерес і в нас з усіма сторонами «трикутника» нормальні відносини. Але вибір треба робити, і так, щоб не втратити себе, виробити власну стратегію. З урахуванням усіх геополітичних обставин.
— Ви кажете про внутрішні модернізації. У чому ви їх бачите конкретно для нашої держави?
— Ми повинні розуміти, що реалізація завдань, пов’язаних зі вступом у світову торгівлю, здобуттям статусу країни з ринковою економікою свідчать про готовність конкурувати на світовому рівні. Бути в ЄС — означає розширювати територію європейської демократії, політичної стабільності ефективного виробництва. А що таке ефективне виробництво? Це його готовність до конкуренції в умовах світової економічної інтеграції.
Конкурентоспроможність країни визначається конкурентоспроможністю її вироблюваного сектору, конкретних підприємств і конкретних організацій. Ми не можемо сьогодні розглядати цю ринкову категорію, так само, як і інші, без взаємозв’язку з економічними і соціальними процесами в загальноєвропейському масштабі. Адже прорив у Євросоюз передбачає не тільки виконання всіх політичних критеріїв, а й досягнення відповідних економічних результатів. Факт, що в країні сьогодні на підприємствах ми маємо продуктивність праці в 12—20 відсотків від загальноєвропейського рівня. Загальний обсяг валового внутрішнього продукту в 2004 році становив у Німеччині 2,2 трильйона доларів, Великобританії і Франції — по 1,7 трильйона доларів, в Україні — близько 65 мільярдів доларів. Оплата праці за годину: Німеччина — 27,3 дол., Данія — 24,2 дол., Франція — 19 дол., Великобританія —17,7 дол., Іспанія — 14,5 дол., Україна — менш як один долар. Експортний потенціал Німеччини — 731 мільярд євро на рік, Франції — 386 мільярдів, в Україні — 25 мільярдів євро на рік. Куди ми з таким показником може просунутися? В яку Європу? Наші нинішні різкі стрибки в заробітній платі, у соціальних виплатах приводять не до підвищення життєвого рівня, як передбачається і подається, а до прискорення інфляції. Все має бути взаємопов’язане, якщо ми не стримуватимемо зростання заробітної плати, то ми постійно матимемо інфляційні сплески. Сьогодні, скажімо, інфляції в Європі лише 0,1—0,2% на місяць. У нас тільки за січень—лютий 2005 р. ціни на споживчі товари виросли на 2,7% і це при тому, що обсяг промислового виробництва за два місяці 2005 р. зріс лише на 7,3%. Якщо ціни прискорено зростають, це свідчить про те, що політика, яку проводить уряд, неправильно орієнтована і ставить перед собою нереальні цілі.
Є економічні закономірності, і на них завжди потрібно оглядатися. Якщо зарплата зростає швидше, ніж продуктивність та ефективність виробництва, то, природно, диспропорції в темпах зростання погіршуються. Тоді і гасло щодо європейського вибору стає проблематичним. Якщо в нас інфляція зростає швидше, ніж заробітна плата, то навіщо нам така економіка? Така економіка веде тільки до криз. Підвищення зростання заробітної плати обов’язково має супроводжуватися структурними змінами. Простіше кажучи, треба якнайшвидше відійти від революційних ідей. Від адміністративно-командних методів керівництва.
— А як тоді оцінювати активне втручання держави в економічний процес?
— Щодо приватизації, митниці, реверсів? Чути оцінки, що уряд робить неправильні кроки, що вони суперечать ринковим відносинам і європейському вибору. Але тоді погляньмо, на якому ґрунті було виграно вибори. Не Майдан же зрештою переміг. Революція мала свою ідеологію. І головне гасло цієї ідеології — зняти в державі корупційне напруження, котре в нас зашкалює. Так, посилюється державне втручання в господарські процеси. Бо приватизаційні процеси були здійснені з порушенням законів України, вибудовувалися схеми, що допускали збагачення тільки однієї частини суспільства, близької до влади або такої, що входила до владних структур. Ситуація до виборів нового Президента — це зрощені влада і капітал, що неприйнятно для справді демократичного суспільства. Уряд намагається нині роз’єднати ці частини. І ви бачите, яка складність. Капітал опирається. Без бою ніхто ні від чого не відмовиться.
Так, протиріччя вочевидь. Якщо ми кажемо, що прагнемо в ЄС, якщо кажемо про бажання знайти статус країни з ринковою економікою, отже, ми повинні якнайшвидше відмовитися від командних методів і орієнтуватися на ліберальну модель. Але якщо ми зараз не наведемо порядок у цій сфері, ту диспропорцію, ту корупцію, ті проблеми з бюджетом, які сьогодні маємо, нам усунути не вдасться. Бо державну власність попросту розграбовано. То як тоді можна вирішувати складніші завдання?
Економічна роль держави в ринковій економіці має межі, в яких вона дає максимальний ефект. Але державне втручання не повинно придушувати самі основи ринкового механізму, конкуренцію, самостійність, товаровиробників, порушувати економічні й соціально виправдані пропорції між нагромадженням і споживанням. Питання може бути поставлено й так: яке оптимальне з точки зору інтересів економії і суспільства співвідношення між державним і приватним секторами економіки? Де проходять, з одного боку, межі приватизації та ефективного приватного сектору економіки, а держави — з другого? Це не тільки теоретичні питання, вони продовжують залишатися предметом гострих політичних дебатів.
Усе це треба бачити. На жаль, ми дуже мало про це думали. Але якщо іти за логікою цивілізованого розвитку країн європейської співдружності, то зрозуміло, що саме ці категорії на першому місці. Економічний захист власності — головний показник у ринкових відносинах. А в нас усе ще немає для цього законодавчої основи. У Прем’єра змінюється ставлення до власності та її захисту. Держава й уряд намагаються сьогодні зробити так, щоб закони України гарантували недоторканність і захист прав власності — і приватної, і державної. Для країни сьогодні важливі не загальні гасла на кшталт захисту національного товаровиробника, а формування клімату економічної свободи бізнесу, підприємництва, через захист його прав та інтересів, через зміцнення законодавчої сфери, через збалансовану податкову політику, усунення страхових ризиків, перешкод, які чинить бюрократичний апарат. Це нова концепція, до неї складно поставитися з розумінням через об’єктивну внутрішню суперечливість, і її вкрай складно здійснювати на практиці.
— Хочете сказати, що сьогодні боком виходить проблема державного регулювання економічних процесів у ринкових умовах? За всі попередні роки вона не тільки не була вирішена чи хоча б осмислена, її просто загнано в глухий кут романтичним гаслом «ринок відрегулює все», з яким як з писаною торбою носилися перші «перебудовники» на кшталт Шпека і Юхновського...
— Нову модель стратегічного зростання держави сьогодні не вибудувати без активного використання державних регулюючих механізмів. Тому Прем’єр і робить на них головний наголос. А це передусім адміністративна реформа, яка вочевидь уже перезріла. Стосовно цього уряд діє правильно. Потрібні люди нової генерації. Потрібні ефективні інструменти і методи держрегулювання. Це та ланка, про яку сьогодні взагалі забуто. Йдеться про бюджетно-фінансове та кредитно-фінансове регулювання — у нас сьогодні з величезними диспропорціями і проблемами. Геть-чисто забуто державно-економічне прогнозування. Ми нічого не замишляємо, і нічого не знаємо на найближчі п’ять—десять років, пливемо за течією. Навіть на найближчий рік немає елементарного прогнозу. Хоча б за такими показниками, як та сама корупція, як формування механізму економічної волі, як конкуренція —сукупності показників, що характеризують сторони розвитку української економіки, яку необхідно інтегрувати в ЄС. Як з усім цим впоратися без серйозного аналітичного прогнозування?
Тому можна говорити про посилення лінії державного втручання в економічну сферу. Прем’єр-міністра навіть намагаються зупиняти у її формуванні. Але при цьому ніхто чомусь не каже про те, як тоді наповнювати бюджет, якщо не за рахунок неправедно розданої державної власності? Але якщо намагаємося критикувати ці дії, то запитаймо себе — чому наша країна посідає сьогодні одне з найвищих місць у світі за рейтингом корупційності? Чому ми за показником конкурентоспроможності пліч-о-пліч з африканськими та латиноамериканськими країнами? Чому ми сюди потрапили? Адже це не чийсь злий намір стосовно незалежної і самостійної України? Кожен з нас, поклавши руку на серце, скаже, що корупція вища за будь-які рівні. Як можна тоді тихо, спокійно, без резонансних рухів просуватися на цьому напрямку? Ми повинні вискочити з цього чорного квадрата.
Тому уряд і переймає на себе жорсткі удари зусібіч. Але суспільство має розуміти і характер дій, і характер цих ударів. Бо якщо ми з усім цим не впораємося, то й далі, як у нас кажуть, плентатимемося у хвості. Всі наші мрії про Європу, про матеріальне і законодавче благополуччя так і залишаться лише деклараціями. Як і те світле майбутнє, що країна вже якось намагалася реалізувати, нехтуючи економічними законами розвитку суспільства.
У діяльності нового уряду нині проглядається багатоплановість. Потрібно вибудувати лінію в рамках геополітики — Президент вочевидь намагається визначити її концепцію. Власне, цьому підпорядковано й ідею чіткішого розмежування функцій влади. Це все важливо для старту. Звичайно, якби в нас не було такого рівня корупції, якби в нас не було такого відвертого порушення закону щодо приватизації, тоді, можливо, були б інші підходи. Але якщо країна розграбована, а ми хочемо в Європу «вже вчора», то повинні приводити все у відповідність швидко, оперативно, розподіляючи зусилля та функції. А поки що в нас усе ще різнобій, усе ще різні погляди, немає єдності. В поглядах на Європу і загальносвітовий простір, своє місце в ньому.
— Чи не змінився ваш погляд на партнерство з Росією у розв’язанні тих проблем, які окреслені в нашій розмові?
— Навпаки, лінія стратегічного партнерства стає дедалі чіткішою, як і та обставина, що лінія на співробітництво — одна з ключових у новій команді. Але яким воно має бути, ясності немає: кажемо, що в ЄЕП не підемо, але при цьому необхідний відкритий економічний простір. Який, на яких засадах? Давайте тоді й Росію переконувати, що в цьому є новизна. У підходах до мови, до громадянства? Тоді це можна тільки вітати, бо така лінія відповідатиме загальноєвропейським стандартам. І відповідатиме інтересам рядового населення, тим більше якщо говоримо про те, що з Росією разом прагнемо в цей європейський простір. Тоді давайте вирівнювати ці відносини на ділі, а не на рівні обіцянок. Згадаймо, що саме невиконані обіцянки стали основою кризи колишньої влади. Адже у Європі немає жорсткого мовного протистояння. І дві, і три, і чотири державні мови. І загальна паспортна, візова єдність. Чому ми цього боїмося? Адже все це в рамках ринкових відносин — вільного обігу капіталу, товарів, послуг робочої сили, спільного культурного і наукового просторів. Вільний обіг капіталу припускає і громадянські свободи також. І ця модель працює. То давайте сприяти й тому, щоб наше законодавство інтегрувалося і в цій частині. Давайте виробимо і приймемо практику проведення спільних засідань кабінетів міністрів Росії й України — з проблем, важливих для обох країн. Давайте запровадимо в урядову структуру не тільки посаду віце-прем’єр-міністра з європейського співробітництва, а й віце-прем’єр-міністра з україно-російської економічної інтеграції. Ми весь час лякаємо себе і населення якимись надбудовами. Але ж безнадбудовних структур не буває. Це давно пройдений людством етап розвитку. Сьогодні безліч надбудов — ООН, творцем якого виступала Україна, ЄС, НАТО, інститути торгівлі, фінансування — скрізь надбудови. Кого й навіщо обдурюємо? Главам держави потрібно чіткіше і відповідальніше дивитися на такі явища суспільного розвитку. Економічна політика багатьох європейських держав сьогодні вибудовується на новій ідеології: «Ніколи не діяти самостійно, а тільки разом з друзями». Питання, що стоїть перед економічною політикою стосовно Росії, більше не може звучати так: знову щось робити? Воно має звучати: що робити далі?
Давно настав час вибудовувати нові відносини, нові міждержавні підходи. Л. Кучма тисячу разів заявляв про стратегічне партнерство. До практики справу не довів. Необов’язковість спричинила кризу, наслідків якої доведеться позбуватися ще довго. Багато слів і мало реальної справи. Чи знову хтось вирішив, що все треба зводити до балаканини? Але саме життя змусить, уже змушує, ставати людьми справи і слова, на всіх рівнях, і насамперед владному. Стандарт є, він уже Європою вибудований, то давайте разом з Росією і прагнути цього стандарту, гармонізуючи його і розвиваючи.
Чому б нам не визначити сьогодні десять—двадцять інвестиційних точок, які допомогли б спільно посісти гідне місце в загальносвітовому економічному просторі? Чому на ці точки і не спрямувати капітал, що може вивільнитися в боротьбі з корупцією. Або наповнити бюджет. Чи вкласти в російську економіку в тих економічних напрямах, які вкрай важливі для самої України? Японія, США, Китай, інші країни це роблять, чому ми ігноруємо цей досвід? Знайти ці десять точок, які визначать сьогодні могутність держави, її силу. Наприклад, той самий розвиток флоту, який на ділі зміцнює атлантичні позиції України. Це зміцнить її реальні сили...
— ... змусить оцінювати нашу країну як рівноцінного, справді серйозного партнера в атлантичному русі, а не як пішака на шахівниці. Якщо використати образи американського політолога З. Бжезинського...
