Протягом останніх років по всій Україні йде невпинне скорочення Збройних Сил України. У зв’язку з цим численні об’єкти нерухомості військових містечок безкоштовно передаються в комунальну власність територіальних громад. Зокрема, у Хмельницькій області так передано низку військових містечок у Кам’янці-Подільському, Славуті, Шепетівці та Ізяславі, в тому числі гарнізонні будинки офіцерів.

Далі мова піде про 36-й Гарнізонний будинок офіцерів, розташований у місті Хмельницькому за адресою вул. Проскурівська, 58, навколо якого останнім часом розгорнулась суцільна інтрига.

У Хмельницькому є два будинки офіцерів. Один діючий в мікрорайоні Раково та 36-й Гарнізонний будинок офіцерів, щодо якого були неодноразові звернення місцевої влади до Міністерства оборони України про передачу його в комунальну власність області. Міністерство постійно відмовляло, аргументуючи це необхідністю збереження Будинку офіцерів для власних потреб.

Споруда Будинку офіцерів збудована вже більш як 65 років тому і поступово починає дихати на ладан, перетворюючись на непривабливу зовні і просто-таки аварійну всередині руїну. Через надзвичайно вигідне місце розташування (в центрі міста) в ній знайшли собі притулок понад 20 комерційних структур, що торгують одягом, який уже був у вжитку, такою само побутовою технікою, а ще спиртними напоями та іншим.

Минулого, 2004 року було ухвалено рішення Міністерства оборони України про передачу об’єкта у комунальну власність області, але до виконання справа, після втручання деяких політичних сил, так і не дійшла. Результат — занепад державного об’єкта тривав: у підвалі з’явилася вода, грибок почав роз’їдати стіни, вийшла з ладу система каналізації, стіни будинку дали тріщину.

Контролюючі органи, пожежники та санстанція взагалі наполягають на закритті будівлі через техногенно небезпечний стан.

Виникають прості, логічні запитання: хто винен в тому, що державний об’єкт у такому стані і хто за це відповідатиме? Ми, платники податків, повинні отримати відповіді.

Завдяки об’єднанню зусиль громади області, народних депутатів Міністерство оборони прийняло рішення про реалізацію даного об’єкта. 7 грудня 2004 року Міністерство оборони України на шпальтах «Біржового вісника» оголосило про проведення тендера на продаж 36-го Гарнізонного будинку офіцерів.

Згідно з чинним законодавством державний Хмельницький університет управління та права (заснований на комунальній власності області) подав заявку на участь у конкурсі. 10 січня цього року конкурс було проведено, і університет отримав право на купівлю будівлі.

Ринкова ціна виявилася майже у 6 разів вища за залишкову вартість будівлі, подану Міністерством оборони України. Університет виплатив реальну вартість Будинку офіцерів і, крім того, взяв на себе зобов’язання залишити певну площу для проведення військово-патріотичної та культурно-просвітницької діяльності військових громадських організацій. Працівники Будинку офіцерів працевлаштовані університетом.

Але... Вочевидь, хтось зацікавлений в тому, аби сценарій подій розвивався по-іншому. Навіть після завершення всіх законних процедур отримання освітянським державним закладом навчального корпусу продовжуються закиди щодо їх легітимності.

Звичайно, сьогодні просто необхідні всебічні ретельні перевірки приватизації військового майна і відновлення, у разі виявлення порушень, законності. Адже, як відомо, часто доступ до таких приватизаційних процедур мало обмежене коло суб’єктів; плата, сплачена за майно, часто становила копійки (до прикладу, якщо керуватись не ринковою, а залишковою вартістю об’єкта); відповідно, юридичні документи оформлювалися з порушенням законодавства України.

Але у випадку з 36-м Гарнізонним будинком офіцерів, що у місті Хмельницькому, маємо унікальний прецедент. Об’єкт державної власності став комунальною власністю (з правом використання в навчальних цілях Хмельницьким університетом управління та права), тобто в процесі відчуження майно, по-перше, залишилось у власності територіальної громади. По-друге, вдалося зберегти його функціональну спрямованість: у центрі міста ми отримали не офіс приватної фірми або черговий елітний житловий комплекс, а саме освітній і науковий центр, від чого місто тільки виграло.

Узагалі, спрямовуючи свої погляди на Європу, ми маємо в першу чергу досягати європейських стандартів життя та відносин між державою і суспільством. Відповідно до світової практики, якщо під час продажу будь-якого об’єкта, розташованого на території міста або села, місцева громада виявляє бажання придбати його, то навіть у разі, коли сума, яку вона пропонує на нього, нижча за інші пропозиції, такий об’єкт передається їй у власність. У цьому проявляється первинність безпосередніх інтересів територіальної громади.

Університет не має інших важелів впливу на процес, що відбувається навколо його нового корпусу, окрім привертання громадської уваги до зазначеного питання. Адже з протилежного боку стоїть зацікавлена сила, здатна після завершення всіх юридичних процедур з передачі будинку університету зініціювати перевірку Генеральної прокуратури України та поставити під сумнів доцільність передачі будинку вищому навчальному закладу...

У нормальній державі з реальною, а не декларованою демократією ініціативи вищих навчальних закладів лише вітаються, їм надається всебічна підтримка, адже високо цінується освіченість молодого покоління завтрашніх професіоналів. У нас же, як бачимо, навіть торгівля секонд-хендом важливіша, бо вигідна комусь конкретно, а не громаді міста. Здобувши всі законні права на придбання об’єкта, оплативши державі реальну його ціну, чи має університет хвилюватися та бути невпевненим у подальшій долі одного зі своїх корпусів? Якщо і провести чергові перевірки, то вони покажуть одне: в процесі придбання об’єкта немає жодних порушень, а отже, і жодних причин для перегляду справи. Втім, знову запитання. Може, є хтось, кому плювати на законність процедури і хто руками державних посадовців знайде інші шляхи забрати все собі? Це запитання, яке не стояло б у демократичній країні, але про всяк випадок дамо собі на нього відповідь. І не будемо більше казати «ми сподіваємося», бо ми ВПЕВНЕНІ, що сьогодні інтереси людей, громади є першочерговими перед інтересами приватної бізнес-структури. Ми впевнені, що освіта наших дітей важлива як для них самих, так і для держави в цілому. А ще, що сьогодні вже настав час, коли верховенство в країні має не тіньова діяльність «ділків» і чиновників, а Закон.