А шахтарі не хочуть розлучатися із великими, хоч і нелегальними грошима
Закон — під землю
На “дірку” Микола прийшов працювати шість років тому. Коли ми зустрілися вперше, мій співрозмовник одночасно відбував повинність і на легальній роботі — в одній із шахт у Сніжному, — і на нелегальній “копанці”. Перша давала стаж і можливість вивезти щозміни відро вугілля на-гора, друга — гроші. За кілька років гірник заробив пільгову пенсію, кинув рідну шахту і повністю переключився на “дірку”. Його син уже не стояв поруч, просіваючи вугілля, а вчився на платному відділенні у вузі в обласному центрі. Грошей, які отримував глава сім’ї, вистачало, щоб, наприклад, стягнутися на операцію дружині чи одягнути-взути дітей. Микола отримував шалені, як за масштабами маленького міста, гроші, — спочатку 70, потім 100, потім 120 гривень на день. Старенька хата поруч із будинком, де ми розмовляємо, коштує 300 гривень. Купуй — не хочу.
От уже місяць, як Миколі не треба ходити на роботу. Хвиля відновлення законності на донецькій землі докотилася, даруйте за каламбур, під землю. Правоохоронні органи і місцева влада взялися за ліквідацію “дірок” — так у шахтарському краї називають нелегальні точки з видобутку вугілля, викопані просто у посадках і на городах. Досі в області налічувалося близько 300 таких “копанок”. Тепер, як запевняє влада, не залишилося жодної.
Ще рік тому обласні чиновники розводили руками і стверджували, що недосконалість законів не дозволяє ліквідувати грабіжницьке використання надр, вивести людей із небезпечних умов праці та порушити кримінальні справи проти власників такого бізнесу. Той факт, що кожна “дірка” має свого власника і свій “дах”, ні для кого не було секретом. Два роки тому я спілкувалася із робітниками на одній із “дірок” у Торезі. Міні-підприємство було оснащене будівельною технікою, електроенергією, та й розташоване не десь у посадці, а на перехресті доріг. “Збут” продукції теж було налагоджено чітко: у певні дні приїздив вантажний автомобіль, який і забирав видобуте вугілля.
Перші копанки були способом виживання беззарплатних шахтарів. За кілька років ці “точки” перетворилися на доходну, але нелегальну галузь. Про рівень рентабельності можна лише здогадуватися, якщо чорнороби отримували по 2—2,5 тисячі гривень на місяць. Звичайно, без відпусток, лікарняних і страхування на випадок виробничої травми.
Відповідатимуть організатори, а не трудяги
Лише за лютий цього року за фактами нелегального видобутку вугілля у “копанках” було порушено 19 кримінальних справ, зібрано матеріали стосовно ще десяти таких “артелей”. Як повідомив центр громадських зв’язків УМВС України в Донецькій області, за три дні березня співробітники міліції вилучили понад 30 тонн вугілля, а також гірничо-шахтне обладнання на суму майже 50 тисяч гривень. Також встановлено факт видобутку вугілля у межах поля однієї із закритих шахт Сніжного комерційною структурою, яка не мала на це відповідного дозволу.
— Справи, порушені по кожній “копанці”, буде в подальшому об’єднано, — сказав у коментарі для “Голосу України” начальник УМВС України в Донецькій області Михайло Клюєв. — І відповідатиме той, хто це допустив, а не організував працю людей законно. Така позиція і міністерства, і керівництва країни, і я її поділяю. А прості шахтарі — чим вони винні? Це благородний труд.
Реакція “дірочників”, точніше, їхніх господарів, на силовий варіант розв’язання проблеми була бурхливою: нелегальні шахтарі вийшли на площу. “Ми хочемо і вміємо працювати! Не заважайте нам!” — такі гасла тримали учасники пікету у Сніжному. Акцію було приурочено до приїзду нового голови обласної держадміністрації Вадима Чупруна. За словами гірників, у “копанках” зайнято близько трьох тисяч робітників — усі вони в один момент залишилися без роботи. Якщо додати обслуговуючі підрозділи (вантажників, перевізників) і членів родин, виходить, що від закриття “дірок” потерпіли майже 15 тисяч осіб. Знайти роботу за фахом у місті, де із одинадцяти шахт залишилося дві, нереально, казали шахтарі.
Думку про дефіцит роботи у Сніжному спростував директор шахти “Ударник”: підприємство готове одразу прийняти 400 підземних робітників, а після виділення 1,2 мільйона гривень для реконструкції лави — ще 120. Однак проблема не стільки у робочих місцях, скільки в заробітках: шахта може платити зараз 500 гривень на місяць. За умови збільшення видобутку зарплата може зрости, але все одно не наблизиться до рівня “діркової”. Тому й не поспішають гірники із “копанок” на державне підприємство.
Вартість реєстрації — 70 тисяч гривень хабарів
Одним із варіантів розв’язання проблеми могло б стати узаконення “народної ініціативи”: у регіоні діють майже чотири десятки невеликих приватних шахт. Фактично це ті само великі “копанки”, але офіційно зареєстровані. Робітники тут отримують усі передбачені законом соціальні гарантії, існує контроль безпеки праці, шахти сплачують податки до бюджету. Звичайно, за обсягами видобутку, глибиною та іншими показниками із державними шахтами приватні змагатися не можуть. Однак для невеликих гірницьких міст, які повністю залежать від вугілля, такий варіант дуже і дуже прийнятний. Єдине “але” — реєстрація приватної шахти триває не один місяць і навіть рік. Наприклад, директор шахти “Юніон” у Сніжному Олег Цегельний зізнався в розмові з головою обласної держадміністрації, що на оформлення всіх дозволів витратив 100 тисяч гривень, із них лише 30 тисяч —офіційно.
— Проблемами “копанок” та їхніх “дахів” уже займаються відповідні органи, — заявив журналістам голова облдержадміністрації Вадим Чупрун. — Але питання: чим замінити, які робочі місця створити для цих людей? На шахті платять 500—600 гривень, а там він отримував дві — дві з половиною тисячі.
Про готовність прийняти підземних робітників “хоч завтра” заявили майже всі вугільні підприємства Тореза, Сніжного і Шахтарська. Однак за перші чотири дні ярмарку вакансій, терміново організованого у Сніжному, жоден “дірочник” на нову роботу не влаштувався. Вичікують? Тим часом днями в Торезі із погашеної виробки закритої шахти №7 гірничорятувальники витягли тіло загиблого чоловіка “із ознаками розкладу”. Покинуті виробки, без провітрювання і надійного кріплення, ваблять місцевих безробітних мешканців дармовим вугіллям і металом. Кажуть, це вигідніше, ніж легальна робота. Про наслідки такі відчайдухи не замислюються.
“Ми з хлопцями вже завербувалися у бригаду до Москви, — поділився новинами Микола. — 700 доларів без харчів, зате із житлом. Та й з реєстрацією в Росії тепер легше. За два тижні вирушаємо. А восени, може, на шахту піду. Вугілля для опалення треба десь брати”.