Після смерті Богдана Хмельницького настала Руїна, поділ Лівобережжя та Правобережжя між сусідніми державами. Українці обох боків Дніпра пролили багато крові, ставши заручниками й реалізаторами інтересів Польщі, Московії, Оттоманської імперії. В історіографії, присвяченій цій темі, переважає опис збройних виступів, заколотів, зміщень козацьких лідерів, зміна їхніх політичних устремлінь. При цьому часом важко збагнути логіку та мету учасників подій.
Нова книжка Тараса Чухліба “Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Cхідної Європи (1663—1713)”
(К., Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2004. 288 с.) фактично є першою працею, яка систематизує діяльність правобережних українських ватажків, аргументовано розповідає про їхні політичні орієнтири, плани. Монографія заповнює маловідомі сторінки історії України добротними нарисами про тих, хто шукав кращої долі своїй Батьківщині. А що це саме так, доводить життєвий шлях більшості змальованих автором володарів булави, зокрема П. Тетері, П. Дорошенка, П. Суховієнка, М. Ханенка, Є. Гоголя, Ю. Хмельницького, С. Куницького, А. Могили, Г. Івановича, С. Самуся, П. Орлика.
У їхніх біографіях є чимало спільного: практично кожен сподівався за допомогою вигідного протекторату (Польщі, Криму чи Туреччини) над українським Правобережжям відродити державницько-козацькі інституції. Доба породила ватажків-“хитрунів”, які вели активну дипломатію, змінювали протекторів. На перший погляд, це були авантюристи, які переслідували лише власний зиск, прагнули вивищитися за будь-яку ціну в своєму середовищі. Звичайно, таке теж було. Але, як переконує робота Т. Чухліба, переважала все-таки енергія розбудови елементів самостійництва козацтва Правобережної України.
Ця книга дає важливі орієнтири для розуміння повстання 1708 року проти Москви. З часів Тетері лівобережний гетьманат поповнився десятками тисяч правобережців, які пройшли горнило боротьби за волю України, не один рік шукали кращої політичної комбінації для здобуття вигіднішого статусу Батьківщині. Невдача на Правобережжі не приглушила їхніх прагнень домогтися свого на більш-менш стабільному Лівобережжі. Кістяк оборони Батурина у жовтні—листопаді 1708 р. складався в основному з правобережців. Отже, гетьманати Правобережжя дали відповідний гарт старшинській еліті, козакам. Їхній досвід політичної боротьби за українські “вольності” став на Лівобережжі важливим чинником протистояння агресивному російському абсолютизму.
Добре також, що Т. Чухліб подає діяльність правобережних гетьманів у контексті загальноєвропейської історії. Цікавий сюжет автора про володаря Молдавії Ю. Дуку, який з ласки султана у 1681—1683 рр. “гетьманував” на Правобережжі України. Дослідник вперше ввів у науковий обіг маловідомі архівні матеріали. Усе це робить книгу досить актуальною та значимою.
