Ситуація в житлово-комунальному господарстві (ЖКГ) непокоїть дедалі більше. Якщо на початку 90-х років середня українська родина витрачала на житлово-комунальні послуги приблизно 4 відсотки свого доходу, то нині — майже 20.

Послуги можна не надати або приписати

Для багатьох громадян це стало непосильним тягарем. Водночас якість послуг не витримує критики: в помешканнях холодно, вода часто-густо не відповідає санітарним нормам, дахи протікають, ліфти не працюють. Висока ступінь зносу мереж, фізично та морально застаріле устаткування спричиняють аварійність, колосальні втрати води і тепла. Звідси — справедливе невдоволення громадян. Антимонопольний комітет України (АКУ) отримує кілька тисяч скарг на рік з приводу завищення цін, низької якості чи відмови від надання послуг підприємствами ЖКГ. Як наслідок, торік виявлено та усунено 725 порушень законодавства про захист економічної конкуренції. З одного боку, це дало змогу захистити права мільйонів людей, а з другого — відшкодувати близько 25,9 мільйона гривень завданих збитків.
За умов державного регулювання цінові зловживання в цій сфері мають прихований характер. Так, при наданні послуг з постачання гарячої води передбачена стала температура теплоносія. Однак плата за ці послуги нерідко не враховує цього. Наприклад, у невеликому місті Коломия Івано-Франківської області через «недогрів» і «недолив» споживачі впродовж 2003—2004 років переплатили більш як 2,5 мільйона гривень, у Ковелі Волинської області за фактично напівпослуги нараховано 3,4 мільйона гривень компенсацій. У деяких регіонах завищення тарифів приховала зменшена тривалість опалювального сезону. Так, Харківські теплові мережі за два останні роки за фактично приписані послуги одержали більш як 5 мільйонів гривень!
АКУ ініціював перерахунки за ненадані послуги з тепло- та водопостачання. Їхня загальна сума за 2001—2004 роки сягнула понад 1,5 мільярда гривень. У Дніпропетровській області споживачам компенсовано 247,8 мільйона гривень, в Автономній Республіці Крим — 95,8 мільйона, у Донецькій області — 69,4 мільйона гривень. Однак через відсутність єдиного порядку проведення таких перерахунків вони не скрізь здійснюються належним чином.

Багатоголовий змій

Боротьба з порушеннями в житлово-комунальній сфері часом нагадує бій з казковим драконом: на місці відрубаної голови одразу виростають дві нові. Кількість порушень не скорочується, а зростає.
Основна причина — збереження монополізованої системи експлуатації житла і надання житлово-комунальних послуг. Позбавлений можливості вибору споживач є об’єктом експлуатації та маніпуляцій, а комунальники не мають реальних стимулів поліпшувати якість і знижувати вартість послуг.
Реформування галузі вже розпочалося. Дедалі частіше відбуваються тендерні процедури і конкурсний добір підприємств для обслуговування багатоквартирних будинків. Сьогодні на цьому ринку діють 404 приватних підприємства, що обслуговують майже 10 відсотків багатоквартирного житлового фонду. У Дніпродзержинську Дніпропетровської, Комсомольську Полтавської, Краматорську Донецької, Олександрії Кіровоградської, Рені Одеської областей, Тернополі і в деяких інших містах управлінням та обслуговуванням житлового фонду опікуються переважно приватні структури. Тому тут і ліпша якість послуг, а їхня вартість — знижується. Так, у Комсомольську тарифи на квартплату і комунальні послуги найнижчі в області, а кількість аварій на інженерних мережах зменшилася у 10 разів. Однак ці позитивні приклади не міняють загальної картини.
Розвитку конкурентних відносин донедавна перешкоджала законодавча неврегульованість багатьох важливих питань. Тому дуже важливе значення має прийняття Верховною Радою улітку 2004 року Закону «Про житлово-комунальні послуги». Нарешті чітко визначено права й обов’язки виробників, виконавців і споживачів, їхню обопільну відповідальність, порядок укладення договорів, ціно- і тарифоутворення на житлово-комунальні послуги. Закон передбачає конкурсний відбір суб’єктів господарювання на ринку, встановлює чітку процедуру проведення конкурсу.
За пропозицією АКУ уряд має затвердити єдиний Порядок перерахування розміру плати за житлово-комунальні послуги, якщо їх надають не вповні або їхня якість не відповідає загальноприйнятим нормам.
Головне — запровадити новий механізм формування цін і тарифів на житлово-комунальні послуги, який відповідав би ефективному господарюванню. Підприємства галузі як правило майже не відчувають тиску конкуренції, а отже, не мають вагомих стимулів знижувати витрати, прагнуть перекласти їх на плечі споживачів. Так, за даними КРУ, підприємства ЖКГ упродовж 2000—2002 років віднесли на собівартість 353,9 мільйона гривень безнадійних боргів, 280 мільйонів гривень наднормативних втрат, 32 мільйони гривень, узагалі не пов’язаних з основною діяльністю (витрати на утримання соціальної сфери, штрафи і навіть спонсорську допомогу). А це — третина річних збитків галузі. До того ж на окремих підприємствах такі витрати досягали 15 відсотків від собівартості послуг. І не дивно. Дотепер чинна нормативна база не ділить підприємства на такі, що діють в умовах ринку, і монополістів. Для останніх (насамперед суб’єктів природних монополій) має бути спеціальна методика з чітким переліком і науково обгрунтованими нормативами витрат, що входять до тарифів.

...А вода все-таки мокра

Позаторік Одеська міськрада передала ТОВ «Інфокс» в оренду терміном на 49 років майновий комплекс комунального підприємства «Одесаводоканал». Пізніше ТОВ «Водне господарство» орендувало майновий комплекс обласного комунального виробничого підприємства «Дніпро-Кіровоград» терміном на 25 років і майновий комплекс комунального підприємства «Кіровоградводоканал» на 49 років. Очікується, що інвестори здійснять реконструкцію водопровідних і каналізаційних мереж, поліпшать якість води і зменшать її втрати, забезпечивши більш надійне водопостачання населених пунктів.
Те, що Одеса залучила приватний капітал до сфери водопостачання перша, цілком зрозуміло. Одеський водопровід побудували у XІX столітті, і тривалий час його експлуатувала компанія «Одеське водопровідне товариство», що належала англійцям. Порівняємо два договори: підписаний Одеською думою 1870 року та підписаний Одеською міськрадою 2003-го. Об’єднує їх те, що обидва укладені терміном на 49 років. Але відмінностей значно більше.
Так, договір 1870 року зобов’язував Одеське водопровідне товариство усувати всі аварії і несправності протягом 48 годин, а якщо ні — воно сплачувало великі штрафи. Ще й за кожну «безводну» добу товариство мало три доби напувати одеситів безкоштовно. Нічого схожого в договорі 2003 року немає.
За договором, підписаним думою, водопровід із усіма спорудами й устаткуванням після закінчення терміну концесії безкоштовно переходив у власність міста. Щоправда, дума мала право викупити майно достроково і зробила це 1896 року. Договір міськради передбачає повернення майна. Однак власник зобов’язаний компенсувати вартість усіх поліпшень, здійснених орендарем. З огляду на те, що для проведення реконструкції і для розвитку водопостачання та водовідведення Одеси необхідно в найближчі роки вкласти 500 мільйонів гривень, малоймовірно, що в міста знайдуться гроші для відшкодування витрат «Інфоксу». Отже, якщо за договором 1870 року водопровід, цілком побудований приватною фірмою, безкоштовно переходив у власність міста, то договір 2003 року означає його приховану приватизацію. Хіба тоді вода не була мокрою, як нині? Більш вигідні для міста умови договору 1870 року — багато в чому наслідок того, що він був підписаний за результатами конкурсу, в якому брали участь 17 претендентів. А в XXІ столітті публічний конкурс не проводили...
У XІX столітті приватний капітал активно діяв і в інших галузях міського господарства Одеси. Зокрема, Бельгійське акціонерне товариство створило й експлуатувало трамвайну мережу, підприємець з Німеччини Ридингер організував газове освітлення (газ вироблявся з вугілля). І контракти укладали жорсткі. Якщо газові ліхтарі не світили достатньо яскраво або не горіли зовсім, підрядчик був зобов’язаний сплатити чималий штраф. А якщо аварії швидко не усували чи траплялися вони часто, договір могли розірвати за рішенням суду, а газовий завод, ліхтарі та інше майно переходили в розпорядження міста. Однак до цього справа не дійшла: свої зобов’язання концесіонери виконували бездоганно. 1905 року, після закінчення терміну контракту, газове господарство стало власністю міста. Втім, на той час газові ліхтарі замінили електричними, а газ використовували переважно для опалення, приготування їжі. Газовий завод справно пропрацював аж до 1964 року, допоки в Одесу не прийшов природний газ із Шебелинського родовища. І Одеса тоді не була винятком. Таку само практику застосовували в Києві, Харкові та в інших великих містах. Тож нам є чому повчитися у предків.
Отже, реформування житлово-комунального господарства зовсім не означає впровадження нових схем, як вважає дехто, а може бути поверненням до моделей, котрі успішно використовували в минулому. Залучення приватних інвестицій — життєва потреба. У цьому разі ринки житлово-комунальних послуг залишаються привабливі для підприємців, бо робота дає змогу одержувати стабільні доходи. Однак найчастіше для конкурентоспроможних приватних підприємств створюють нестерпні умови, а переваги одержують ті, хто може домовитися з чиновниками.
Чіткі та прозорі умови конкурсів, рівні умови діяльності для підприємств усіх форм власності дадуть можливість передати виконання послуг тим, хто вміє працювати більш ефективно і сумлінно. Особливо неприпустимою є передача у приватні руки об’єктів водо- і теплопостачання без проведення конкурсів. Вхід на ринки, що перебувають у стані природної монополії, має відбуватися винятково на конкурсній основі.
Одна з найважливіших причин, що обумовлюють сприятливі для споживачів умови договорів, які укладали органи місцевого самоврядування з приватними фірмами у XІX столітті, є те, що вони публікувалися. Така була вимога тодішнього законодавства, що сприяло дієвому контролю виборців за діяльністю місцевої влади. На жаль, сьогодні ситуація інша. Парадоксально, але одержати інформацію про зміст договорів, укладених органами місцевого самоврядування в позаминулому столітті, було простіше, ніж про підписані нещодавно!
Цього року набрав чинності Закон «Про житлово-комунальні послуги», згідно з яким у разі затвердження цін, тарифів на зазначені послуги нижче рівня економічно обгрунтованих витрат на їхнє виробництво орган, що їх затвердив, зобов’язаний відшкодувати виробникам різницю з відповідного місцевого бюджету. Суперечки з таких питань вирішуються у судовому порядку.
І найшла коса на камінь. Низка органів місцевого самоврядування під тиском виробників істотно підвищили тарифи. Судові суперечки щодо цих питань неминучі, і місцевій владі за чинної нормативної бази дуже складно довести необґрунтованість вимог стосовно збільшення тарифів на життєво важливі послуги. Ці проблеми можна істотно пом’якшити, прийнявши підготовлену Антимонопольним комітетом постанову Кабінету Міністрів «Про вдосконалення механізму контролю за регулюванням цін і тарифів на товари (послуги), вироблені (реалізовані) суб’єктами природних монополій, телекомунікаційні і поштові послуги». Проект цієї постанови був розроблений Антимонопольним комітетом ще в травні минулого року, погоджений з багатьма відомствами, але, незважаючи на наші неодноразові звернення, досі не розглянутий Міжвідомчою комісією з реформування житлово-комунального господарства.

Олексій КОСТУСЄВ, Голова  Антимонопольного комітету України.