Вадим Крищенко — поет, автор багатьох відомих пісень. Завтра у нього 70-річний ювілей і творчий вечір «Благословенна будь» у палаці «Україна».
— Вадиме Дмитровичу, як народжується пісня?
— Це щасливий випадок. Пісня має свої закони: за кілька хвилин треба викласти цілу історію, а це ж не поема, не роман! Я зазвичай пишу «від слова», але буває, що пропонують написати вірш на музику, і це найвища майстерність поета-пісняра — потрапити в тон, оживити пісню своїм словом.
— Хто кого обирає: поет композитора чи навпаки?
— Я пишу для людей, котрих добре знаю. А якщо ні, то мені повинна дуже сподобатися музика. Переважно я кажу: давай напишемо пісню на ці слова.
— Як ви ставитеся до своєї літературної популярності?
— Мабуть, тут головна причина в тім, що багато читачів знають мене як поета-пісняра. Тішуся тим, що недавно мої книги і касети потрапили до Ватикану. Я отримав листа з теплими відгуками і медаль від Папи Івана Павла ІІ. Гадаю, освячена Папою медаль — найвища світова нагорода.
— Чому, маючи освіту журналіста, ви поринули у світ поезії?
— Тоді літературної освіти в Україні не було, і хвиля творчої молоді йшла на факультет журналістики, а потім уже в науку чи в мистецтво. Саме на моєму курсі зароджувалися шістдесятники. Вони протистояли системі, яка вимагала писати те, що нав’яжуть.
— Отже, поети народжуються з протистояння?
— З любові! Я народився в гуртожитку Житомирського педінституту: тоді батьки були студентами, потім багато років учителювали, мама викладала біологію, тато історію... Я дякую Господу Богу, що дав мені талант творити і любити.
