Читаючи статті з проблем технічного забезпечення сільгоспвиробництва, дивуємось іноді, до чого тільки не вдаються журналісти, щоб їх опуси не обійшли увагою. Яскравим прикладом такої “творчості” є стаття Миколи Дивака “Лізинг: один пишемо, два за ум пішло...” (“Голос України” № 19 від 02.02.2005 р.).

М. Дивак, “не вникаючи в теоретичні хащі”, доводить, що і дотації, і лізинг сільгосптехніки “існують (принаймні в Україні) для того, щоб вирішувати власні (тобто чиновницькі. — Авт.) проблеми за рахунок казенних грошей”.
За твердженням дописувача, “вичерпною схемою реального лізингу українського зразка” є схема, коли “трактори, комбайни та іншу сільгосптехніку передають сільгосппідприємствам без грошей...”.
Без переходу від визначеної ним схеми лізингу до іноземних кредитів під гарантії уряду і “не вникаючи в теоретичні хащі” він переходить до твердження, що “під зобов’язання розплатитись колись селянам, наприклад, доставили й передали 1000 комбайнів “Джон Дір” та 650 тракторів цієї ж фірми”. У будь-якого читача, отже, складається враження, що ці трактори й комбайни теж передано у лізинг (хоч це зовсім не так) і “за американські трактори й комбайни так само, як і за українські, ніхто не збирався платити...”.
Шановні селяни, з кожних 100 тисяч гривень вартості придбаної машини вам необхідно сплатити як передоплату 15 тисяч за машину і 7 тисяч за користування коштами. Наступні платежі з відшкодування вартості машини сплачуєте рівними частинами через кожні півроку впродовж п’яти років. Платежі за користування коштами становлять ті самі 7 відсотків, але від невідшкодованої вартості. Тобто під час першого платежу — 7 відсотків уже від 85 тисяч гривень, бо 15 ви вже сплатили. І так далі. Загалом по відношенню до первісних 100 тисяч це становитиме 14 відсотків, а в перерахунку на п’ять років — 2,8 відсотка річних.
З кожних 100 тисяч гривень бюджетних видатків на лізинг у перший рік до бюджету й соціальних фондів повертаються:
15 тисяч передоплати і 8,5 тисячі першим платежем, разом — 23,5 тисячі;
20 тисяч у вигляді ПДВ від виробників машин;
7,5 тисячі у вигляді податку на прибуток виробників машин;
2 тисячі у вигляді податку на доходи фізичних осіб із заробітної плати працівників виробника;
5,7 тисячі у вигляді відрахувань виробника до соціальних фондів.
Тобто 58,7 тисячі гривень — у перший рік! У наступні чотири роки безпосередньо до бюджету повернуться ще 76,5 тисячі гривень. А разом — 135,2 тисячі гривень. Невже при цьому постраждали платники податків, за яких так піклується автор?
А хіба можна скидати з рахунку той факт, що, скажімо, кожні 100 мільйонів гривень бюджетних видатків на фінансовий лізинг — це понад 2 тисячі робочих місць у сільгоспмашинобудуванні? Що цим заходом держава вирішує питання конституційного права громадян на працю, що дві тисячі сімей матимуть заробіток.
А як розуміти міркування автора стосовно переваг простого кредитування перед лізингом?
Шановний авторе, назвіть, будь ласка, селянам той банк, де “залежуються невикористані кредити”, або назвіть сільськогосподарські підприємства, які мають вільні 500 тисяч гривень і можуть “покласти їх на депозит під 17—20 річних”!
До друкованого слова треба ставитися з повагою. Недоліки дослідних зразків національних комбайнів — це характерна ознака не лише вітчизняних розробників. Їх не уникають і закордонні. Але переносити недоліки семирічної давнини на сьогодення й на цій основі робити висновки про недоцільність роботи над вітчизняними машинами — це абсурд. Це, за спортивною термінологією, — удар нижче пояса!
Держава прийняла рішення про створення вітчизняного зернозбирального комбайна тому, що після війни в Україну не повернули, а залишили у Красноярську, запорізький завод “Комунар”, який сьогодні виробляє “Єнісеї”. Тому, що країна, котра має площі зернових культур, які можна порівняти з площами всіх орних земель, якими володіє переважна більшість великих європейських країн, не повинна використовувати лише імпортні комбайни, оплачуючи робочі місця експортерів.
І якщо вже М. Дивак узявся коментувати створення вітчизняного комбайна, то він мусить знати, що на початку цього процесу, у 1992 році, не було ні підприємств, ні підприємців, спроможних за власні кошти виконати таку роботу. На той час більшість підприємств перебувала в державній власності. За рахунок податків із них створювався державний бюджет, і держава взяла на себе фінансування розробки конструкції, виготовлення експериментальних зразків, випробування їх.
І коли 1998 року хтось із урядовців надумав оплатити виробництво великих дослідних партій ще недосконалих комбайнів (69 одиниць) за рахунок коштів селян, передавши їх у фінансовий лізинг, то хтось інший повинен був усунути цю несправедливість. Бо ж комбайни швидко вийшли з ладу, а селяни залишилися з мільйонними боргами за них. Цим іншим стали компанія “Украгролізинг” і депутати-аграрники, які запропонували списати ці так звані борги.


Леонід ЛОБАС, Андрій ЛЯШЕНКО, Василь СТРЕТОВИЧ, члени Української асоціації аграрних інженерів, ветерани інженерної служби АПК.