Одвічно саме ці два поняття уособлювали суть селянського життя. Тверді мозолі на руках, вічний біль у попереку від сапи і лопати, постійні клопоти, щоб не висушило і дощем не залило, — все це, врешті-решт, для того, щоб поле вродило. Урожай принесе в дім копійку, а потім її знову можна буде вкласти... в землю. Так із року в рік, від урожаю до урожаю, із покоління в покоління, по вічному хліборобському колу. Що точніше вдавалося збалансувати ці поняття, то стабільніше і заможніше було сільське життя. Але останніми роками, здається, щось зламалося у цьому механізмі. Земля залишилася без коштів, і нива перестала родити такий потрібний її господарям капітал. Розірвалось одне коло і замкнулось інше —земля і злидні. Як вирватися з нього?
Багатому — кредити, бідному — злидні?
Під час нинішньої посівної стартовим майданчиком, планується, стануть банківські кредити під 17 відсотків. До того ж господарство платитиме лише 7 відсотків згаданої ставки, решту візьме на себе держава. Але навряд чи домовленості на найвищому рівні змусять комерційний банк позичити гроші не те що збанкрутілому, але просто бідному господарству. Та й визначена кредитна ставка аж ніяк не всіма банкірами сприймається так само схвально, як селянами. Недаремно дехто вже пробує підняти її на кілька відсотків, а дехто просто хитрує, придумуючи різного роду додаткові угоди. Тобто гроші віддаються під визначений кредит, але слідом укладається ще одна угода, яка передбачає додаткову сплату за позичені кошти.
Зрозуміло, рівних умов для всіх учасників посівної не буде. Фінансово дужий скористається кредитами, бідний знову залишиться із злиднями. Торік із позичених у банках грошей майже 25 мільйонів — а це ледь не третина — припали на Теофіпольський і Красилівський райони. Результати не забарилися — райони отримали 12 і 9 мільйонів прибутку. І середня рентабельність роботи сільгосп-підприємств становила тут відповідно майже 23 і 15 відсотків. Та нагадаю, що мова йшла лише про два райони, натомість ще дві третини кредитів довелося розділити між вісімнадцятьма іншими. Не дивно, що у багатьох господарствах підраховували не прибутки, а збитки.
Віртуальна застава
Для багатьох каменем спотикання на шляху до кредитів стала застава. І навіть можливість позичати гроші під майбутній урожай (часто більше заставляти просто нічого) має вигляд доволі проблематичний. Що кращий урожай, то важче селянину взяти за хліб добрі гроші. Торік, приміром, держава пообіцяла хмельницьким хліборобам закупити за фіксованими цінами 40 тисяч тонн збіжжя, а взяла лише 12 тисяч. Нині в краї підраховують: щоб бути з прибутками, господарствам треба було б продати 50 тисяч тонн зерна по 800 гривень. Але хто дасть таку ціну? За попередніми оцінками, тонна пшениці третього класу коштуватиме майже 690 гривень. Отож різниця між тим, що селянин хоче отримати, і тим, що, вірогідно, отримає, помітна вже тепер.
Тривалий час однією з «твердих валют» на селі залишалася худоба. Така застава була прийнятна не лише для банків. М’ясом розплачувалися за енергоносії, запчастини, добрива і пальне. Зарплатні борги нерідко теж витягувалися за рахунок худоби. Наслідки такого господарювання вражаючі. У цілій низці районів залишилося в середньому по десятку голів великої рогатої худоби на 100 гектарів сільськогосподарських угідь. Зрозумілий аграрію показник набуває предметного вигляду для всіх на ринку, де вартість м’яса сягнула небувалих висот.
Для того, щоб повернути цю «живу валюту» на ферми, не вистачить ніякого короткострокового кредиту. Для поновлення череди потрібні роки. З уст керівників області злетіла така фраза: торік для стимулювання виробництва тваринницької продукції у приватному секторі сільгосппідприємствами продано населенню понад 16 тисяч голів великої рогатої худоби, 117 тисяч поросят, майже 700 тисяч голів птиці. Звучить красиво. Але чи варто вводити в оману самих себе? Адже дуже часто худобу продавали не з великої любові до одноосібника, а через багаторічні зарплатні борги перед ним. І ще тому, що самим господарствам через те-таки безгрошів’я вже просто нічим було утримувати худобину. Бідна ферма так само не дає ні м’яса, ні молока, як не родить бідне поле. Тому і застава у вигляді майбутнього хліба чи молочної череди швидше віртуальна, ніж реальна. Під неї хіба що такі само віртуальні гроші можна отримати.
Убога нива
Від бідних земель важко чекати багатих урожаїв. Наш знаменитий родючий чорнозем через недбале господарювання починає втрачати свої найліпші властивості. За даними головного управління земельних ресурсів на Хмельниччині, площа деградованих та малопродуктивних земель сягнула понад 620 тисяч гектарів. Із більш як 370 тисячами гектарів, котрі, відповідно до прийнятих програм планували залужити до цьогорічної весни, так нічого і не зроблено. Лише на цей агротехнічний захід потрібно було витратити близько 130 мільйонів гривень — майже стільки, скільки досі не вистачає для посівної. Господарствам доводиться робити вибір: нагодувати в першу чергу людей, а не землю. Через це поля, які свого часу щедро і рясно родили, заростають бур’янами і деградують. Те, що тривалий час сором’язливо називали паром, тепер відверто визнають малопродуктивними землями.
Уже за кілька тижнів засіватиметься не лише щедра, а й ця бідна нива. Поряд із 320 тисячами гектарів озимини передбачається посіяти майже вдвічі більше ярини. Якби в ці площі вкласти добру копійку —повернули б сторицею. Але в багатьох господарствах в землю вкладатимуть мінімум. Тож так і отримають. Старий анекдот про те, як господар тішився, що у нього в полі не пропала жодна картоплина — скільки посадив, рівно стільки й викопав, для багатьох став сумною реальністю. Зібраного вистачає на те, щоб хоч трохи повіддавати зарплатні борги (із 30 мільйонів гривень, котрі зависли в області на початок року, левову частку становлять невиплати саме в аграрному секторі) і відкласти на насіння. А виростити із копійки гривню ні в полі, ні на фермі не вдається. Тому й дзвенять у селянській кишені переважно мідяки.
Хмельницький.
