Історія однієї фінансової піраміди


Місто Шостка, відоме як один із колишніх «стовпів» хімічної та оборонної промисловості, кілька років тому нагадало про себе гучною аферою під назвою «Інваспорт». У ньому та ще в 14 населених пунктах Сумської області фактично стався обман громадян, замаскований під діяльність підприємства «Інвалідний спорт». Для тисяч громадян Глухова, Кролевця, Конотопа та інших куточків не лише Сумщини, а й сусідньої Чернігівської області це стало справжнім потрясінням і трагедією, яку вони переживають і до сьогодні...

Солодкі обіцянки...


Наприкінці 1999 року, у складний економічний період, коли зупинилися майже всі основні підприємства Шостки й тисячі мешканців міста опинилися на вулиці без роботи, раптом з’явилося підприємство під назвою «Інвалідний спорт». Використовуючи всі можливі засоби впливу на довіру людей — місцеві ЗМІ, різні розважальні та спортивні заходи (навіть, наприклад, «Міс Шостка-99»), його організатори проводили інтенсивний піар «нової мрії» для шукачів роботи, багато яких півроку (а то й більше!) не отримували заробітної плати. У діях «роботодавців» проглядалося добре знання психології пересічного українця. Все було розраховано правильно: і час, коли рівень безробіття в Шостці досяг відносно високого рівня — 12,8 відсотка, і бажання заробити грошей у період безвихідного становища. Тоді чимало шосткинців, змучених тривалими митарствами, ще з ночі займали черги, щоб отримати роботу в «Інваспорті».
То що так приваблювало пошукачів? Передовсім широко розрекламована думка про легкий, високий і стабільний заробіток. Суть ідеї «Інваспорту» полягала в тому, що кожен із тих, хто бажає працювати, повинен був внести заставу в розмірі не менш як чотириста гривень і, отримавши взамін «напівфабрикати» лотерейних квитків (1000 штук), які необхідно було склеїти, ставав співробітником фірми. Такі завдатки люди вносили раз на два тижні. За кожен готовий лотерейний квиток «Інваспорт» платив 8,92 копійки. Система розрахунку із працівниками фірми була побудована так: при поверненні виготовлених лотерейних квитків виплачували кошти за роботу та завдаток. Що більший завдаток — то більшу кількість квитків видавали на руки. Отже, заробіток становив 20 відсотків від суми внесеної застави. Добре, якби люди вносили тільки свої зарплати, але багато хто позичав гроші, продавав чи закладав квартири, машини, домашнє господарство або іншу власність.
Треба зазначити й те, що під час добору кандидатів на роботу надавали перевагу інвалідам, і це масово сприймалося як доброзичливий жест допомоги найбіднішим людям. До того ж у тих, хто бажає працювати, брали трудові книжки (в них, однак, вносили записи, які за формою не відповідали трудовому законодавству, адже там були відсутні номери та дати наказів про зарахування на роботу, посада робітника тощо), що також створювало ілюзію надійності підприємства. У такий спосіб до «Інваспорту» було залучено близько 23 тисяч громадян. На початку своєї діяльності підприємство повертало внесені людьми завдатки. Багато хто, навчений гірким досвідом, спершу сумнівався в правдивості обіцянок, але тільки до того моменту, коли довірливіші земляки почали справді одержувати реальні гроші. І справді чимало з них уже в перший місяць у вигляді заробітку отримали доволі великі суми. Більшість шосткинців жили на гроші, зароблені в «Інваспорті». Підприємство «Інваспорт» сплачувало податки в місцевий бюджет, штрафи, надавало спонсорські допомоги тощо, що фактично здійснювалося за рахунок грошових внесків постраждалих громадян.


Влада знала про аферу


А підприємство тим часом набирало обертів. До того ж так стрімко, що ним зацікавилася Служба безпеки України. Відтак з’ясувалося, що «Інваспорт» не має жодних інших джерел доходів, крім... отих самих добровільних «внесків» найманих працівників.
У лютому 1999 року СБУ інформує керівництво Сумської області про можливі соціальні наслідки шахрайської діяльності «Інваспорту» у й без того вибухонебезпечній Шостці. Тоді ж таки, уже маючи попередження СБУ і вказівку розібратися, міський голова Сергій Надєл охоче приймає від «Інваспорту» пожертви начебто на громадські потреби.
Утім, через декілька місяців він палко запевнятиме виборців: «Я пытался предотвратить наступившие вскоре последствия по-другому — ходил по очередям и предупреждал людей: это пирамида. Будьте бдительны!»
Як з’ясувалося пізніше, «Інваспорт» на папері був зареєстрований як мале підприємство, але насправді це була хитро спланована афера, бо він не займався жодною прибутковою діяльністю, а лише, прикриваючись юридичною назвою підприємства, був різновидом шахрайства, задуманим з метою ошукання місцевого населення, яке врешті-решт пограбували на 40 мільйонів гривень...


Під уламками «Інваспорту» гинули люди...


Наслідки цієї афери для шосткинців, та й постраждалих інших населених пунктів, були дуже тяжкі... У розпачі люди вийшли на центральну залізницю міжнародного сполучення — на станцію Воронізьку Південно-Західної залізниці та зупинили там на 6 годин рух 56 потягів, 27 з яких прямували за кордон. Багато хто з пікетувальників кидався на колії під зустрічні потяги... І лихо людей було зрозумілим, оскільки наставала зима, а люди залишилися без грошей навіть на їжу та одяг, з боргами за викрадені внески і навіть без даху над головою.
Тисячі потерпілих щодня збиралися біля міської ради та вистоювали там цілими днями, вимагаючи від влади швидких і адекватних дій. Багато хто з протестуючих, особливо люди похилого віку, пенсіонери та інваліди, були в дуже тяжкому психологічному стані; «швидка допомога» не встигала розвозити їх по лікарнях, люди сім’ями потрапляли в психіатричні стаціонари, були й випадки самогубств... Про це писали деякі центральні газети. Фактично протягом перших місяців після трагедії нормальний ритм життя у Шостці було порушено через масові страйки та пікетування.
Та, незважаючи на заклики потерпілих, міська влада не зробила жодних реальних кроків назустріч, окрім обіцянок розібратися з цією справою. Тоді по місцевому телебаченню щодня «прокручували» рекламну плівку зі словами: «Бажаємо виграти наступного разу», що було відвертим злорадством та висміюванням пограбованих. Влада залишила людей на самоті із бідою.
Значну роль у розкручуванні злочину «Інваспорту» відіграв той факт, що у грудні 1998 року шосткинський райвідділ по боротьбі з організованою злочинністю подав позов до арбітражного суду про припинення діяльності цього «підприємства». Однак суд не знайшов підстав для його задоволення. Тому діяльність «Інваспорту» процвітала в Сумській області до липня 1999 року. Підняттю іміджу «Інваспорту» сприяв розгляд справи в арбітражному суді, коли шахраї її виграли навіть у ДПА. Згідно з рішенням суду, податкова інспекція навіть зобов’язана була сплатити «Інваспорту» певну суму грошей. Влада достеменно знала, що «Інваспорт» не підприємство, а різновид шахрайства, однак мовчала, спокійно спостерігаючи, як злодії ошукують власних громадян...


На захист скривджених став «Захист»


Щоб якось блокувати дії злочинців, у місті створили громадську організацію — Шосткинське міське об’єднання «Захист». Попри численні перешкоди «Захист» діє вже п’ятий рік, кожен день прирікаючи себе на нові труднощі, працюючи безоплатно, витрачаючи і фізичні сили своїх ентузіастів, і власні мізерні кошти на розкриття усієї махінації та повернення вкрадених грошей.
Однак наразі люди не повернули собі жодної копійки. Й до сьогодні постраждалі (більшість із яких  — найбідніші шосткинці: пенсіонери, інваліди, безробітні) кожний четвер уже п’ятий рік стоять на площі біля міської ради, марно очікуючи на справедливість. Свого часу питання про соціально-політичну ситуацію в місті у зв’язку з припиненням діяльності МПП «Інваспорт» розглядалося на позачерговій сесії Шосткинської міськради, однак після цього воно жодного разу не порушувалося на сесіях рад різних рівнів. Багато хто з постраждалих від «Інваспорту» вже просто помер, так і не дочекавшись рішення на свою користь...
На свої неодноразові звернення до народних депутатів, Генеральної прокуратури України стосовно фальсифікації слідства та навмисного заведення справи у глухий кут, голова «Захисту» Тамара Данилова отримувала відписки, так звані «обґрунтовані та вичерпні відповіді». Так, слідство виявило, що нібито цей злочин самостійно вчинив безробітний Р., стосовно якого вже було порушено кримінальну справу і котрого, до речі, безрезультатно розшукують уже п’ять років.
Після цього своє слово сказало правосуддя. Було відмовлено п’ятнадцятьом інвалідам-потерпілим за позовом у справі «Інваспорту» до Верховного Суду України. У розпачі ці люди звернулися до Європейського суду з прав людини. Однак хтозна, чи дочекаються вони хоч якогось рішення... Досі, незважаючи на численні звернення потерпілих, не створено жодної державної слідчої комісії з розкриття цього злочину. Уже два роки не приймає до розгляду цю цивільну справу Печерський районний суд міста Києва. Влада стала німою, глухою і сліпою до розгляду питання, яке має велике суспільне значення, відвернувшись від обкрадених людей.


Історія шахрайського сімейства


Але повернімося до згаданого вище підозрюваного на прізвище Р. Під патронатом Р. і за участю його матері та дружини скромна фірма, що займалася проблемами інвалідів, раптом виступила в ролі «благодійника» всіх шосткинських безробітних. Коли на очах у охоронців Р. виніс із території режимного (!) заводу всі отримані завдяки оманливим обіцянкам гроші та сів у машину, його родичі-спільники перебували за межами міста. Поки «несвяте» сімейство розшукували, щоб притягти до відповідальності за шахрайство, вся трійця переховувалася у місцях, досі не встановлених правоохоронними органами. Згодом стосовно дружини і матері Р. частина 2 статті 143 Кримінального кодексу (шахрайство) була змінена на частину 1 статті 167 (халатність).
А далі — як за сценарієм. Дружина й мати зниклого бізнесмена приходять із каяттям, присягаючись, що сном-духом не відали про злочинні наміри свого родича й геть не уявляють, у якій захмарній далині розтанули вкрадені мільйони. І їм повірили, принаймні на папері. Відповідно кримінальну справу стосовно них було благополучно закрито.


* * *


Постраждали тисячі людей. Можливо, співпраця з фірмою «Інваспорт» не набула б такого масового характеру, якби в Шостці чи інших містах Сумської області були хоч якісь інші способи заробітку чи працювали підприємства. Довірливістю і безпорадністю тисяч людей підло скористалася жменька аферистів, нашпигованих «новинками» російських чи американських технологій маніпуляції масовою свідомістю. Як показав гіркий досвід, сьогодні, на жаль, сили громадської організації є далеко недостатніми, щоб добитися прозорості і правдивості у розкритті цього злочину. «Інваспорт» не просто пограбував тисячі довірливих співгромадян — під його уламками в буквальному сенсі гинули люди, нівечилися долі... І до якої влади слід звернутися цим зневіреним і окраденим сумчанам, якщо українській вони не потрібні?.. Це питання великого державного значення й має стати предметом розгляду на сесії Верховної Ради. Багато що в житті можна виправдати і пробачити, проте немає і не буде прощення цинізму, підступності та беззаконню.


Андрій ШКІЛЬ, народний депутат України.
Друкується в рахунок квоти фракції «Батьківщина».