Вибудована центральним органом виконавчої влади з лісового господарства “система” створює надзвичайно сприятливі умови для привласнення тіньовими структурами лісового бізнесу ресурсів деревини — основної товарної продукції лісівництва, що належить українському народові.
Надходження коштів за продаж деревини на пні у зведеному бюджеті України щорічно становить 95—97 відсотків від загального обсягу. Тому словосполучення “надходження коштів за спеціальне використання лісових ресурсів” — лише димова завіса підприємців. Ті кошти — це лісовий валовий доход, а не щось інше. І основне джерело його наповнення — плата за деревину на пні, яка підлягає поверненню державі у повному обсязі всіма державними лісгоспами. Адже всі видатки на ведення лісового господарства здійснюються за кошти державного бюджету.
А для поглиблення такої хибної “системи” колишній Президент України Л. Кучма видав указ “Про додаткові заходи щодо розвитку лісового господарства” (7 лютого 2004 р., № 171). Звісно, мету визначено благородну — забезпечення сталого розвитку лісового господарства. Однак зміст вимог суперечить цілям.
Ті, хто готував проект указу, попри виважені й обгрунтовані пропозиції Міжвідомчої аналітично-консультативної ради з питань розвитку продуктивних сил і виробничих відносин при Кабінеті Міністрів України (2003 р.) (далі — МАКР), спрямували його вимоги з точністю до навпаки. Наприклад, йдеться про “вдосконалення системи державного управління у сфері лісових відносин”. Що означає “лісові відносини”? Щось із законів джунглів чи тайги, можливо? І що то за “сфера”? Альфа і омега ринкової економіки — децентралізація управління, а не впровадження державного, централізованого управління. Останнє відповідало б відомому з радянських часів Основному закону про ліси (1918 р.), за яким було здійснено експропріацію всіх лісів і проголошено загальнонародну власність на них. Але в тому законі було записано: “Будівлі промислових підприємств з механічної і хімічної обробки деревини до числа будівель лісогосподарського призначення не включаються”. У такий спосіб колишня Країна Рад чітко відокремила лісопромислову діяльність від лісогосподарської. Перша є суб’єктом промислового виробництва, що здійснює лісокористування, друга — суб’єктом аграрного виробництва, видом землекористування. Без такого розмежування не може бути й мови про поліпшення економічних відносин лісових господарств (лісгоспів) з власником природних ресурсів.
На сьогодні українське лісівництво за питомими показниками продуктивності лісових земель (1,3 м3/га за рік) в 2—3 рази поступається європейським країнам навіть в областях, які межують з Польщею, Угорщиною, Словаччиною. Не кажучи вже про Чехію, Австрію, Німеччину.
У згаданих рекомендаціях МАКР чітко записано один із перших адміністративних заходів: “Відокремлення функцій лісового господарства від функцій лісової промисловості”.
Проте указ екс-Президента України в цьому питанні містить зовсім інше: “вжити у тримісячний строк заходів... з метою створення умов для збільшення інвестицій у глибоку переробку деревини”. Це означає створення легітимних шляхів, даху для тіньового привласнення ресурсів деревини в обхід конституційного власника — українського народу. Тим більше за умови, коли всі заходи з лісівництва, тобто створення й утримання матеріально-технічної бази, кадрового забезпечення, будівництва доріг та інших об’єктів інфраструктури, здійснюють за кошти державного бюджету. А от лісокористування — розробка лісосічного фонду, заготівля лісових матеріалів, їх переробка і виробництво промислової продукції, реалізація їх на зовнішньому і внутрішньому ринках — це на користь структур лісового бізнесу. Наслідок: постійне і неухильне зростання обсягів заготівлі лісових матеріалів шляхом рубок проміжного (за кошти державного бюджету) порівняно із зростанням головного користування .
“Кабінету Міністрів України: 1) протягом 2004—2007 років: ... забезпечити завершення оформлення правонаступних документів на користування земельними ділянками лісового фонду”. Зміст цієї тези указу ставить питання... з ніг на голову, спотворює норму, що була визначена постановою Верховної Ради України “Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 року. У ній записано: “Встановити, що громадяни, підприємства, установи і організації, що мають в користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Земельного кодексу України, повинні... оформити право на володіння або користування землею...”. То чому ж тепер, майже через 15 років, це право має забезпечити Кабінет Міністрів України? І чому завершити “оформлення правонаступних документів на користування земельними ділянками лісового фонду”, якщо воно ще й не починалося? Просто менеджерам державного лісівництва не подобається порядок надання земельних угідь у постійне користування лісовим господарствам, який встановлено Земельним кодексом України (стаття 122), їм хочеться зберегти у будь-який спосіб розподіл з колишніх радянських часів.
“Вжити у тримісячний строк заходів щодо: реструктуризації державних лісогосподарських підприємств, яким земельні ділянки лісового фонду надані в постійне користування для ведення лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів, з метою створення умов для збільшення інвестицій у глибоку переробку деревини ...”. У цій тезі Кабінету Міністрів України запропоновано здійснити... зовсім протизаконний акт (дію). Земельні ділянки суб’єктам господарювання з лісівництва надаються згідно із Земельним кодексом України. А от право спеціального використання лісових ресурсів (деревини) не підлягає наданню, а має бути оформлене на основі купівлі-продажу лісосічного фонду на його ринку. Так було ще до жовтневої революції 1917 року, так було і за часів колишнього Союзу до 60-х років минулого століття, і так має бути за законами ринкової економіки.
Ось інший указ Президента України Л. Кучми від 5 січня 2004 р. № 1 — “Про заходи щодо посилення державного контролю у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів”. У преамбулі знову йдеться про мету — “підвищення ефективності державного управління”. Певно, можна й далі “посилювати” державне управління, якщо рік у рік Верховна Рада України виділяє Держкомлісгоспові дедалі більше коштів із Державного бюджету: у 2004 році — майже 130 млн. грн., у 2005 —185 млн. грн. Проте зиск з таких капіталовкладень має не держава. Бо кожний держлісгосп, маючи свій проект організації і розвитку лісового господарства, повинен мати і власний бізнесплан. А гроші з бюджету, це близько 28 грн. на кожний гектар лісових земель, які несуть на собі капітал у вигляді запасів деревини (лісового фонду)...
Отож масив “лісозавалів” множиться і розробити його буде нелегко, та все-таки конче необхідно. Залишається надія тільки на нового Президента України В. Ющенка і нову владу, віра в те, що лісівництво в Україні перетвориться із дотаційного на самоокупне і прибуткове. А так, до речі, було за часів діяльності Лісового департаменту колишньої Російської імперії. Тоді у межах його управління перебувало 115 млн. гектарів лісів, а у складі корпусу державної лісової охорони було лише чотири генерали. На рівні губерній були полковники від лісівництва і т. д. А у складі Держкомлісгоспу України — майже 400 “гайових” генералів, тобто більше як у МВС України...
За умов, коли в Україні навіть Міністерство оборони очолює цивільна особа, “лісозавали” уряд міг би легко подолати адміністративними та іншими методами, запропонованими МАКР під керівництвом народного депутата України, академіка НАНУ І. Юхновського. Було б вельми доцільно повернутися до одного із намірів колишньої радянської влади і перевести утримання керівництва Держкомлісгоспу, його обласних та інших рівнів управління за рахунок відрахувань від прибутків держлісгоспів, що перебувають у сфері його лісівничої політики. А укази колишнього Президента України було б доцільно визнати такими, що втратили чинність. Іншого шляху в умовах ринкової економіки просто немає.


Андрій БОБКО, кандидат сільськогосподарських наук, провідний науковий співробітник НДЕІ Міністерства економіки України.