Хочеш допомогти — спершу переможи чиновника. Саме такий висновок зробили для себе благодійники, котрі добровільно взялись рятувати життя п’ятирічної харків’янки Насті Овчар.
За долею дівчинки, яка врятувала від вогню свою молодшу сестричку, а сама отримала небезпечні для життя опіки, стежить уся країна. З полегшенням зітхнули, коли в повітря піднявся літак, який переніс дівчинку до американського опікового центру. Щоб це сталось, чимало зусиль доклав хмельницький бізнесмен, директор спортивно-оздоровчого комплексу Віктор Вікарчук.
Про те, як усе відбувалось, Віктор розповів у хронологічному порядку ледь не по годинах.
В суботу о дев’ятій вечора з випуску новин дізнався про трагедію. Одразу ж повернувся до себе в офіс, зателефонував до харківської клініки й детально розпитав лікарів про стан дитини.
Інформацію збирав не з простої цікавості. Свого часу він побував в американському місті Модесто, побратимові Хмельницького. Там зустрівся із земляком Сергієм Самборським. А вже він познайомив із представником благодійного фонду, котрий працював при опіковому центрі. Віктор одразу ж поцікавився, чи могли б, приміром, українські діти лікуватись у такому центрі, і одержав ствердну відповідь. Тут же спитав: а чому досі в палатах не було наших дітей? «До нас просто ніхто не звертався», — відповів представник фонду.
Через кілька місяців довелося пригадати цю розмову, коли одна співробітниця Вікарчука розповіла про трагедію дев’ятимісячного хлопчика з Красилова. Дитину випадково облили окропом із чайника, а в результаті постраждало сорок відсотків шкіри. Немовля зуміло пережити шок від опіків, але проблеми почались пізніше. Дитина розвивалася, а рубці, що утворилися на шкірі, заважали росту. За кілька місяців стало видно, що обпечена рука на кілька сантиметрів коротша за здорову. Над малюком нависла серйозна небезпека. Тоді Вікарчук разом із Самборським переправили історію хвороби до бостонського центру і отримали згоду на лікування дитини.
Коли мама хлопчика дізналась, що її дитину чотири місяці безкоштовно лікуватимуть у США, то знепритомніла — не могла повірити в таку благодійність. Адже чотиримісячне лікування, харчування і проживання обійшлося б майже у триста тисяч доларів. Звичайно, родині така сума була недоступна.
Напередодні трагедії в родині Овчарів на Харківщині якраз повернулася додому після лікування красилівська родина. Результати були вражаючі. До того ж лікарі запевнили, що вони опікуватимуться дитиною до її повноліття, точніше — доти, доки вона повністю не сформується і перестане рости. А це означає, що кожного року по кілька місяців вона проводитиме в клініці. Нагадаю, все це робитиметься безплатно для пацієнта і його родини.
Маючи такий досвід, Вікарчук вирішив допомогти і Насті Овчар. Коли із своїми пропозиціями знову подзвонив у Харків, йому повідомили, що дитину забирають до Києва, хоча доцільність такого переїзду багатьом видалась сумнівною. Зате пропозиція відправити дитину в Каліфорнію залишилась наче поза увагою.
Щоб не гаяти час, хмельничанин відправив свою представницю до столиці, щоб та на місці все розповіла лікарям. На жаль, її голос так і не був почутий. Єдине, що змогла зробити, — ознайомитися з історією хвороби, зробити виписки на запит американських лікарів і стежити за змінами у стані здоров’я дитини. Паралельно Вікарчук працював з американською стороною і менш як за дві доби отримав підтвердження про можливість лікування Насті в Бостоні.
Коли Міністерство охорони здоров’я почало розглядати це питання, йшов уже дев’ятий день. Віктор ледь не кожної години одержував дзвінки від своєї помічниці: аналізи гіршають, стан тяжчає. Рахунок уже пішов не на дні, а на години.
А тим часом на офіційному рівні розглядалась лише одна пропозиція: лікування в Європі. Однак тамтешні фахівці за десятиденне перебування в клініці запросили майже двісті п’ятдесят тисяч євро. Далі, очевидно, ця сума могла зрости у багато разів. Хто і як заплатить ці гроші в найкоротший термін, стало основним питанням.
Вікарчук же наполягав на своєму: дитину можна лікувати безкоштовно, головне — не згаяти час. Стоячи біля дитячого ліжка, запитував реаніматологів: зможе дитина перенести переліт? І ті відповідали: поки що — так.
Вікарчук стукав у всі двері, обдзвонив телеканали, розіслав через Інтернет звернення до високопосадовців із повідомленням про те, що він може це зробити, головне — аби хтось відгукнувся на його пропозицію. Та відповідей так і не отримав.
Чиновники засідали і думали, а Віктор звернувся до харківського ВВІРу з проханням зробити для матері й дитини закордонні документи. Він навіть сам зробив фотографії для цих паспортів, бо інших просто не було — все згоріло.
Поки залагоджували всі формальності з документами й візами, зв’язувались із клінікою та американським посольством (варто зауважити, що з цього боку все робилося надзвичайно оперативно), лікарсько-чиновницький консиліум стояв на своєму: дитина полетить тільки в Європу. Вікарчуку навіть кілька разів кинули: не лізь куди не треба. А хочеш допомогти — домовся з Ізраїлем. Або попроси, хай американці виростять шкіру і передадуть нам.
Про абсурдність таких вимог навіть не варто говорити. І хтозна, скільки б іще тривали суперечки, але необхідність платити за європейське лікування, а головне — критичний стан дитини таки відіграли свою роль. Як розповідає Вікарчук, у Насті почалися двостороння пневмонія, жовтяниця, проблеми із серцем. Останнє «добро» було дане у критичний момент.
Коли літак уже летів через океан, в повітрі ще витало запитання: а хто все-таки платитиме? Така щедра благодійність залишилася для багатьох просто незбагненною. А проте перешкоди, котрі довелось долати Вікторові Вікарчуку й Сергію Самборському на цьому шляху благодійності, були для них не нові.
Свого часу Сергій зібрав у США для хмельницьких земляків допомогу. Гуманітарна передача містила ліки і медичне обладнання для дитячої лікарні на мільйон доларів. Знаючи, що при отриманні вантажу можуть виникнути різного роду бюрократичні проблеми, американська сторона навіть заплатила за розмитнення вантажу в Україні. Здавалося б, тільки відкривай контейнер і користуйся. Але через усілякі бюрократичні перепони вантаж пролежав без розмитнення кілька місяців! Самборському довелося самому приїхати зі Сполучених Штатів, щоб зрушити справу з мертвої точки. А в посилці були ліки для новонароджених з обмеженим, чотиримісячним, строком використання. Коли посилку нарешті відкрили, термін придатності уже наближався до кінця, і тоді в когось із чиновників вистачило совісті сказати, що американці прислали прострочені медикаменти. Коментарі, як то кажуть, зайві.
— Сергій повідомив мені приємну новину, що благодійний фонд опікового центру має бажання створити своє відділення і в нас в Україні, — розповів наостанку Вікарчук. — Вони зможуть передати нашим лікарям технології, котрі поки що їм невідомі. І вже тепер нам удалося домовитись, щоб разом із Настею в Америку вирушило троє лікарів, котрі пройдуть десятиденне стажування в центрі. Тож   перші кроки вже зроблено.
Важко сказати, як швидко будуть зроблені наступні. Якщо й надалі цей шлях буде таким тернистим, а опір таким упертим, як це було з розмитненням багажу чи відправкою Насті до Штатів. Тож хтозна, скільки ще доведеться втратити пацієнтів, котрі поки що для нашої медицини безнадійні.

Хмельницький.