Давно хотів написати про старі кладовища Луцька. Але ознайомився з картою старих некрополів, наклав її на карту сучасного міста і — відклав перо. Як почуватиметься луцький міщанин, довідавшись, що його дім стоїть на кістках, чи солодкі будуть йому яблука з дерев, які виросли на могилах? А з другого боку: скільки сплюндровано святих місць! Чого вартий лиш громадський туалет на місці церкви святої Параскеви П’ятниці, що в сквері на вулиці Горького! А куди зникли надгробки тих, хто колись прославив Луцьк? Пригадаймо лиш Галшку Гулевичівну, одну із засновниць Луцького братства і Києво-Могилянської академії. Хто знає місце її вічного спочинку? Отож писати треба.
...Із старосвітських цвинтарів (кладовищ біля церкви) в Луцьку залишився один, біля річкового порту, в колишньому передмісті Черчиці. Про долю інших свідчать лиш архіви та спогади.
Найдавніше луцьке кладовище було в замку Любарта. Виникло воно ще в XІ столітті й довго слугувало некрополем. Тут лежали нащадки луцької гілки Рюриковичів-Гедиміновичів, зокрема великий литовський князь Любарт. 1776 року греко-католицький єпископ Рудницький взявся будувати тут церкву святого Іоанна. Вівтар храму опинився якраз на місці княжих поховань. Як християнин, владика переніс останки у нову крипту (підземний склеп). Про масштаби тутешніх поховань свідчать археологічні дослідження 80-х років ХХ ст.: тисячі людських кістяків, що були колись відомими луцькими міщанами. Нині їх пам’ять ніхто не пошановує.
Зазнали наруги і поховання в підземеллях костьолу св. Петра і Павла, де знайшла спочинок українська шляхта, володарі Волині —Четвертинські, Сангушки, Вишневецькі.
В облдержархіві є доповідна записка комунальників голові Луцького міськвиконкому (березень 1941-го), що свідчить: з десяти зареєстрованих кладовищ діючими в місті залишалося вісім. По війні кладовища в Луцьку знищували з особливим цинізмом. На місці старого єврейського збудували спортшколу. Те саме сталося з новим єврейським кладовищем на проспекті Волі. На місці військового кладовища Першої світової, де поруч лежать воїни супротивних армій, збудували школу №5. Невже не знайшлося гектара землі, щоб зберегти це кладовище, з епітафією на його мавзолеї: “В цих могилах поховано відважних, гідних подиву, що радо віддали життя у Великій війні за батьківщину й імператора. Тут у пошані, разом, спочивають колишні вороги. Будьте вічно благословенні душі”? А ми по тих душах екскаватором... Стерто з лиця землі і католицьке кладовище на проспекті Перемоги, закладене того ж таки 1896 року, що й нове єврейське. Чудові надгробки, ажурна каплиця, мурована огорожа не вберегли його. Правда, нині тут теж місце скорботи. У 1977 році на цьому місці звели Меморіал Слави. А зберегли б старий, що був неподалік, могли б об’єднати меморіали обох воєн в одному комплексі.
Не стало в 70-х роках ХХ ст. і старого православного кладовища на нинішньому проспекті Волі. Кілька десятків могил перенесли на нове кладовище поблизу села Гаразджа, а більшість — зрівняли з землею. Серед них і останній пристанок генерала УНР Алмазова, двох пілотів армії УНР. Тепер тут сквер, хоч існував проект спорудження на кістках... адміністративного будинку облради. Зрештою, тодішня влада свого досягла: на місці кладовища приміського села Дворець облаштували Київський майдан з фонтаном і тим-таки адмінбудинком.
Не знає спокою колишнє кладовище на проспекті Волі й нині. В 2003 році в тутешньому сквері провели ще одну реконструкцію. Коли корчували старі дерева, разом з корінням виривали й останки похованих там людей. Обурювало лучан і спорудження на місці кладовища фонтану. Його порівнюють з рікою Стікс, через яку міфічний Харон перевозив у пекло душі померлих.
А наруга над кладовищем не припинилася. В жовтні минулого року поруч із ним, з дозволу міської влади, почали споруджувати елітний 11-квартирний дім. Кладовищем почали їздити самоскиди. Ця дорога пролягла і над зруйнованою в 1976 році могилою пілотів армії УНР. Копаючи котлован, зачепили й частину поховань. Куди поділи останки? Принаймні рішення міської ради, як вимагає Закон “Про поховання та похоронну справу”, немає. Із застереженням про недопущення будівельних робіт на території закритого в 70-х роках кладовища на проспекті Волі до луцького міського голови Антона Кривицького 29. Х.2003 р. звернувся заступник голови ОДА. Досі — жодної реакції.
З подібним попередженням до керівництва ЖБК “Зоря” 7. Х.2004 р. звернувся Волинський краєзнавчий музей. Одначе почали копати котлован, котрий зачепив майже десять поховань.
Завсектором археології музею Юрій Мазурик розповідає, що таке він зустрічає не вперше. Нещодавно до нього звернулися по довідку про дозвіл будувати дім на проспекті Перемоги на місці згаданого меморіального кладовища часів Першої світової. Чимало аргументів знадобилось археологам, щоб не допустити будівництва на “зручному” місці. “Дехто, — каже Юрій Михайлович, — ладен і батьківські могили знести заради цього!”
А з десяти облікованих у Луцьку 1941 року кладовищ залишилось лише два недіючі: на вулиці Володимирській і в Черчицях.
Нині в Луцьку з населенням 200 тисяч душ відкрите лише кладовище в Гаразджі. З 1975-го там здійснено 18 тисяч поховань, хоч людей відтоді в місті померло значно більше. Декілька тисяч нових поховань прийняли вже закриті кладовища на вулицях Потебні, Рівненській, Володимирській, в колишньому передмісті Черчиці. А старі могили руйнуються. Знаючи про це, багато лучан намагаються поховати рідних їм людей у селах, звідкіля колись приїхали в місто. Може, там ніхто не потурбує.
А що ж кладовище в Гаразджі? Воно велике (32 гектари) і беззахисне. До крадіжок тут звикли. Але те, що сталося 2001 року, в ніч із 5 на 6 травня, шокувало лучан. Хтось знищив 157 надмогильних пам’ятників. Та й благоустрій тут не найкращий. Міська влада, каже директор комунального спецкомбінату Юрій Наконечний, заборгувала підприємству за послуги понад півмільйона гривень. Це майже шестимісячний оборот комбінату...
Щодня Луцьк меншає на десять душ. Ці (колишні?) лучани не можуть себе захистити. Але вони вірять у нашу мудрість.

Луцьк.