На Хмельниччині налічується 1700 довгобудів

Ще не встиг лист Богдана Ріпи дійти до корпункту, а його автор уже дістався до обласного центру. Їхав із Славути попутками, бо в інваліда другої групи, котрий живе тільки на пенсію, грошей на квиток просто немає. Та головне — приїхав не у своїх особистих справах. Привіз фото недобудованого приміщення. Зводити його почали ще за радянських часів. Встигли підняти шість поверхів, і це мав бути гарний будинок побуту для всього райцентру. Але так і не встигли довести задумане до кінця, розпочату будову законсервували, і тепер вона стоїть як пам’ятник нерозпорядливості і безгосподарності. Богдан навіть показує на знімку, як на одному із поверхів вже проросла берізка. А там, де можна щось вкрасти, винести, “працюють” місцеві спритники. Богдан, людина далека від влади і державних посад, живе поряд, у сусідньому будинку, і вже багато років спостерігає за цією сумною картиною, коли на очах у буквальному розумінні слова перетворюються на пісок та глину величезні кошти, вкладені свого часу в цю споруду. От і взявся чоловік ходити по інстанціях, щоб споруду добудували: став непотрібним будинок побуту — можна віддати підліткам, молоді, зробити розважальний центр, офіси...

На жаль, у районі знайти господаря, котрий розпорядився б цим добром, поки що не вдалося. Кого і як просити тепер?
Якби то мова йшла про поодинокий прикрий факт. Та не тільки в кожному райцентрі, а й у багатьох селах залишилися такі довгобуди. За даними минулого року, в області нараховувалось більше тисячі семисот об’єктів незавершеного будівництва, а роботи вели лише на п’ятій частині з них. Та й це в кращому разі. А ось, скажімо, в Новоушицькому, Ізяславському, Полонському, Старокостянтинівському районах будується лише кожен п’ятнадцятий із розпочатих об’єктів.
Найбільше не щастить закладам соціально-культурного призначення. Серед цієї категорії довгобудів можна навіть рекордсменів визначити. Таким, без сумніву, стала школа в Кочубієві, що в Чемеровецькому районі. Її фундамент заклали майже тридцять (!) років тому. Тоді школа більш як на двісті учнів була потрібна селу. Тепер усе змінилося: і дітей стільки навряд чи назбираєш, а головне — нікому її добудовувати. Хто візьметься за таку невдячну справу? Адже рятувати довгобуд — дорожче, ніж розпочинати все з нуля. Тож на чиїй совісті залишаться оті зведені, а подекуди і вже перекриті стіни — залишається риторичним запитанням.
З’ясувалося, не те що довести до ладу, навіть полічити такі довгобуди непросто. Бо одні починали зводити за рахунок держави, і дотепер вони начебто державні, за інші бралися підприємства і господарства, від яких давно уже сліду не залишилося. Нерідко і проектної документації давно немає, і саму будову не раз передавали з балансу на баланс, і ті, кому вона дісталася тепер, самі не знають, як позбутися такого тягаря.
Серйозну спробу розібратися, скільки і чого в краї недобудовано, спробувало зробити обласне контрольно-ревізійне управління. Коли ревізори почали збирати статистику, самі були вкрай здивовані: точного обліку, а головне — контролю за веденням робіт, використанням коштів, програм і графіків, котрі визначали б порядок фінансування і час завершення будівництва, практично немає. І хоча за документами забуті будови нічийними не назвеш, насправді ніхто ними особливо не дорожить, і за роботу на них не береться.
Цікаво, що найчастіше зупиняються роботи саме на тих, потреба в яких найгостріша. Приміром, у незавершеному стані в області знаходиться 291 житловий будинок, і на 227 з них будівництво призупинено. Охочих отримати, купити, врешті-решт узяти в оренду квартиру — хоч відбавляй, а от готових вкласти в неї гроші —практично немає.
Якщо поглянути на статистичну звітність, в області торік будували більш як сто шкіл та дитячих садків, більше півсотні поліклінік та лікарень, понад три десятки клубів та будинків культури. Здавалося б, такого розквіту соціально-культурної сфери у нас не було і в кращі часи. Але висновки передчасні, бо є одна деталь: більш як на ста двадцяти із згаданих об’єктів під час перевірок роботи були призупинені. Але навіть там, де велись, їх темпам особливо не позаздриш. Якщо ж зовсім відійти від офіційної цифри, то із згаданих сотень лише в одиниць є надія, що найближчим часом можна буде справити новосілля. А введення в дію школи чи поліклініки стає справжньою подією не тільки для району — для всієї області.
Причина довгобудів одвічна і банальна — бракує коштів. До того ж держава і місцева влада намагаються дедалі менше і менше брати на себе турботу і відповідальність за інвестиційно непривабливі, але при тому соціально важливі довгобуди. Як свідчать дослідження КРУ, протягом трьох років основними джерелами капітальних інвестицій були кошти підприємств і організацій, що взяли на себе тягар будівництва. В загальному фінансуванні це становило майже половину. Зате інвестиції з державного та місцевого бюджетів не дотягнули навіть до десяти відсотків. А банківські кредити та позики на ці цілі становили менше трьох відсотків.
Розшифрувати ситуацію нескладно. Закласти фундамент чи продовжити старе будівництво — таку розкіш може дозволити собі тільки фінансово міцне підприємство. Але й воно намагатиметься вкласти гроші в об’єкти, котрі в найшвидші строки зможуть окупити витрати. А згадувані школи, лікарні, клуби і дитячі садки залишаються, так би мовити, на совісті і фінансуванні держави. При цьому казенні будинки нагадують казенних дітей: народжені для життя, вони залишаються недоглянутими і мало кому потрібними.
Якби місцеві бюджети змогли покласти на себе фінансовий тягар довгобудів, справа все-таки зрушила б з місця. Однак такі мрії далекі від реальності. Лише там, де знаходиться ентузіаст, котрий готовий взяти на себе функції прохача, штовхача і вибивали, будівельникам вдається передати ключ замовникам. Утім, практика лобіювання на всіх рівнях влади інтересів окремо взятого будівництва не вирішує проблему довгобудів загалом. КРУ робить свої висновки: бюджетні кошти, виділені на об’єкти державних капітальних вкладень, використані в цілому по області неефективно, через недосконалість системи планування та розподілу гроші розпорошені між великою кількістю об’єктів і не сконцентровані на пускових з високим рівнем готовності. Рік у рік при розпочатому новому будівництві число старих об’єктів, недобудованих, законсервованих, на яких ледь жевріє життя, не зменшується.
Крім того, що будь-якій людині, котра знає ціну гривні, морально важко десятиліттями жити поряд з такими будовами (з цього і розпочалася наша розмова із автором листа), є надзвичайно важливим матеріальний бік справи. Збитки від багаторічної руйнації починають перевищувати суми, які необхідні для завершення капіталовкладень. У деяких випадках виникла взагалі парадоксальна ситуація. Так, у Новій Ушиці ще п’ятнадцять років тому почали будувати нову каналізаційну систему. На це було витрачено близько мільйона гривень. Але зменшення і неритмічність фінансування призвели до того, що за такий довгий час закладена система просто застаріла. Що тепер? Розпочинати з нуля, виготовляти нову технічну документацію чи вкладати гроші у реконструкцію недобудованого об’єкта? Ясно одне: витрачені кошті в буквальному розумінні слова просто змило стічними водами. І таке сталося ще у чотирьох райцентрах, де за витрачених мільйонних коштах гостра комунально-побутова проблема так і залишилася невирішеною.
Напевно, нереально говорити про доцільність здати під ключ усі довгобуди в області. Потреба в одних давно відпала. Інші доведені часом і людьми до такого стану, що їх дешевше розвалити, аніж добудувати. Але є чимало таких, у стінах яких замуровано мільйони гривень, і варто таки докласти спільних зусиль, щоб цей капітал обернувся новими квартирами, магазинами, поліклініками чи дитячими клубами. Бо дивною видається ситуація: живемо в злиднях, а мільйони з легкістю пускаємо на вітер.

Хмельницький.