(Дуже суб’єктивний коментар)


Вирішено: нашу країну на 51-му Венеціанському Бієнале представлятиме проект “Діти твої, Україно!” черкаського художника Миколи Бабака. Журі вибрало проект із п’яти пропозицій (про Бабака “ГУ” писав не раз, востаннє у лютому, коли згаданий проект експонувався в Києві, у ЦСМ “Совіарт”).
Суперечки навколо участі України в 51-му Венеціанському Бієнале тривали між Мінкультури і вільними художниками майже місяць і ще не затихли. Це нагадувало суперечки навколо групи “Гринджоли” — хоча резонанс був глухіший, адже сучасне мистецтво не таке популярне, як естрада. Але по суті суперечки були схожі — тим, що розмова від мистецтва відходила в іншу площину.
Позиція сердитих актуальних художників загалом така: “Культурна політика нової влади — її найслабкіша ланка. Влада демонструє дилетантизм у культурі, не думає про назрілу культурну модернізацію України. Державні пріоритети в культурі — краєзнавство, архаїзм і пуританство. І це — на тлі євроінтеграції! Але у своєму нинішньому вигляді культура України загалом неінтегрована в Європу. Бо вона — релікт сталінської культурної моделі, що обслуговувала ідеологію. А нині в Європі культура не обслуговує ідеологію. Вона сама і є ідеологія. Отже, держава має чітко усвідомити свої культурні потреби. Інакше результатом помаранчевої революції стане сіра культурна реакція”.
Не менш різко висловилася відомий галерист Наталя Філоненко у відкритому листі через Інтернет. Мовляв, мені подобається на своїй кухні прикрашати вікно рушниками. Але мені не подобається, коли рушник служить прапором, під яким виступають проти розвитку сучасної української культури. Бієнале у Венеції — це не презентація державної ідеології чи історії, а професійний форум, де показують інтелектуальний і професійний рівень саме мистецтва. Венеція — не те місце, де потрібно доводити світу, що ми любимо Україну. Це природно і не потребує доказу. “Не знаю, чим продиктовано рішення міністерства і комісії презентувати саме проект Бабака... Чи це несподівано масова і нездоланна любов до українського села? Але якось не віриться, що всі вони мріють про те, щоб надягти плахти й шаровари і працювати на буряках... Найпевніше, це надмірне бажання відповідати новій культурній політиці, як вони її, очевидно, собі уявляють, зважаючи на те, що нинішній президент поважає національні традиції. Але на державному рівні — це ведмежа послуга тому ж президенту”. Це гроші на вітер. А проект приречений на невдачу. Венеціанський глядач, звичайно, поцікавиться національною презентацією України, це модно! Але потім він скаже: “Жаль, що Україна, як і малорозвинені країни, поки що навіть чітко не усвідомлює, в якому проекті бере участь. Тому і виставляє невеселий асамбляж збільшених сімейних фотографій і мотузкових ляльок у національних костюмах”.
...Це ситуація, в якій “усі праві”. І прихильники Бабака — він дуже достойний художник, а не “село”, як можна подумати з інших відгуків. І критики культурної політики теж праві. Але обидві правоти не збігаються і перетворюються на абстракцію. Так, слова правильні — але за ними раптом вилазить назовні якась глуха ворожнеча до рідної “провінції”. І думаєш: ех, рано забрали намети, поставлені цією само провінцією на Хрещатику. Ті намети були кращим художнім проектом і нагадуванням про єдність. І ніхто не оглядався на Венецію! А тепер знову оглядаємося, як хуторяни: ах, що скаже Європа! Начебто всі мають рацію. Але саме тому було б краще — промовчати. Адже була гарна пропозиція в Юрія Онуха: цьогоріч до Венеції не їхати, а гроші витратити на те, щоб добре підготуватися до наступному разу.
...Ми зателефонували Миколі Бабаку: як він ставиться до галасу навколо його імені. Він відповів, як раніше відповідали хлопці з “Гринджол”: “Мене це не стосується. Я чесно і за всіма правилами виграв!” Голос його був незвично сумний.