Ще чотири-п’ять років тому приклад найбільшого машинобудівного підприємства служив «страшилкою» для міста й області. У пам’яті заводчан ще свіжі спогади про те, як на руки видавали 20—25 гривень на місяць, — інше збиралося багатомісячним боргом у зарплаті. Здавалося, ВАТ «Азовмаш», що має піввіковий досвід створення найскладнішої авіаційної і ракетно-космічної техніки, залізничних вагонів-цистерн, металургійного, гірничодобувного, кранового, нафтохімічного устаткування, спіткає доля споріднених підприємств, що не витримали ударів економічної кризи. Але скептики помилилися: за кілька років саме «Азовмаш» продемонстрував рекордне для українських машинобудівників зростання обсягів виробництва продукції.
Сьогодні слова «Я — азовмашівець!» вимовляють з гордістю. У поверненні колишньої слави підприємства чимала заслуга його керівника — президента ВАТ Олександра САВЧУКА. Саме він у важкі часи вірив у відродження заводу, зумів запалити ентузіазмом колектив. У «Азовмашу» з’явилися безцінний досвід успішного подолання труднощів і тверда впевненість, що навіть нерозв’язні завдання колективові під силу. Про це — бесіда з президентом ВАТ «Азовмаш».

— У відомій приказці сказано, що півжиття ти працюєш на репутацію, а півжиття — репутація на тебе. Чи можна стверджувати, що настав той час, коли «Азовмашу» уже не потрібно доводити свою спроможність? Адже навіть імена замовників свідчать самі за себе — найбільші підприємства і компанії України, Росії, Туреччини, Азербайджану, Індії...
— Так, за останні п’ять років ми повернули «Азовмашу» колишній авторитет. Утім, відгомін 90-х років минулого сторіччя ще чути. Коли завод лежав у розрусі, не платили заробітної плати, жоден серйозний інвестор не дивився в наш бік. Сьогодні це минуло, але те, що сталося з заводом, ще довго нагадуватиме про себе. І почасти це добре, тому що не дає розслабитися, крім того, труднощі загартували колектив, як крицю. Коли в людей з’явилася перспектива, вони рвалися до роботи. Набридло неробство. Ми дива творили: у 2002—2003 роках — удвічі зросли обсяги виробництва!
На початку не було чого закладати, нам видали кредити під вигадану заставу і моє слово честі. Вірите, мені іноді навіть сняться ті часи. Це трошки нервує, але для справи — непогано. Як тільки ми оступимося, зупинимося, нам згадають усе. І добре, що ця небезпека живе в керівниках. Не можна заспокоюватися. Треба шукати нові ринки збуту, нові виробничі можливості, технологічні, конструкторські. У виробництві, як у житті, немає статики. Зупинився — значить програв.
— У нас немає іншої альтернативи, тільки вперед. Або ми будемо в постійній напрузі, в боротьбі з труднощами, недругами, конкурентами, недосконалістю законодавства рухатися вперед, або скотимося на дно найглибшої ущелини.
Минулий рік був найважчим і водночас найвдалішим для «Азовмашу». Потрібно було провести повну перебудову виробництва. Тільки у важкому машинобудуванні ми освоїли 12 нових найменувань продукції. А у вагонобудуванні цілком змінили номенклатуру виробів у зв’язку з перенасиченням ринку нафтобензинових цистерн. Якщо за весь 2003 рік ми виготовили всього 200 газових цистерн, то в четвертому кварталі 2004-го за місяць робили стільки ж. Ми ніколи не робили піввагони з люками, а сьогодні робимо майже стільки, скільки випускає Крюківський завод, для якого це — основна продукція. Ніколи не робили криті вагони, а сьогодні стали основними їх постачальниками для Росії, попри те, що в росіян є два свої спеціалізовані машинобудівні заводи. «Азовмаш» у конкурентній боротьбі виграє за рахунок якості, сучасних конструкцій і ємності вагона.
Нещодавно в дуже важких умовах нам доводилося виходити на ринок портальних кранів. Сьогодні крани з маркою «Азовмашу» європейською якістю самі проклали собі дорогу. А візьмімо освоєння нашим підприємством випуску машин безперервного лиття слябових заготовок. Це — прорив у вітчизняному машинобудуванні, наші колеги ніяк не могли повірити, що за такий короткий термін «Азовмаш» зумів налагодити випуск МНЛЗ. Якщо повертатися до питання про репутацію, це — перший рік, коли з нами стали розмовляти шанобливо.
— Які напрями діяльності будуть визначальними для «Азовмашу» найближчими роками?
— Збільшаться темпи відновлення продукції, що випускається. У вагонобудуванні намічено освоєння серійного виробництва вагонів — хоперів різного призначення, залізничних платформ, вагонів-самоскидів (думкарів), поновлення і нарощування виробництва спеціалізованих залізничних цистерн із казанами з тонколистової і нержавіючої сталі, з алюмінію, розширення номенклатури критих вагонів. У важкому машинобудуванні плановано збільшення обсягів робіт з участі в технічному переозброєнні підприємств гірничо-металургійного й енергетичного комплексу України, країн СНД і далекого зарубіжжя. Значні обсяги робіт мають бути виконані із заміни кранового устаткування в морських і річкових портах України і Росії.
— «Азовмаш» — експортно орієнтоване підприємство. Залежність від зовнішніх ринків — це зло чи благо?
— Так історично склалося. Сьогодні багатопрофільність «Азовмашу» — це, звичайно, і великі складності, але й запорука більшої гнучкості в сенсі адаптації до мінливих вимог ринку. Я взагалі прихильник концентрації можливостей — і технічних, і виробничих, і фінансових. Мій досвід свідчить, що це — єдиний спосіб витримати конкуренцію.
Не можу сказати, що орієнтація на зовнішні ринки —благо, тому що там давно склалися тверді конкурентні умови. Але для нашого підприємства це — реальна можливість динамічного розвитку. За останні п’ять років середньорічні темпи приросту обсягів виробництва і реалізації продукції збільшилися вдвічі, а питома вага експорту в загальному обсязі реалізації зросла з 30 до 79 відсотків. І це попри те, що в нас дуже багато конкурентів: підприємства СНД, що входили до системи колишнього Мінважмашу СРСР, машинобудівні підприємства США, Німеччини, Франції, Австрії, Італії.
— Олександре Володимировичу, з чого, на ваш погляд, має складатися ця державна політика стосовно машинобудівної галузі?
— Думаю, багато хто погодиться з тим, що економіка будь-якої високорозвиненої держави характеризується насамперед глибокою переробкою сировинних ресурсів, випуском наукоємної, високотехнологічної продукції. Експорт сировинних ресурсів, напівфабрикатів у них практично зведено до нуля. Я глибоко переконаний, що для формування високоефективної економіки в нашій державі необхідно визначити машинобудування як базову галузь через систему пільг і стимулів на державному рівні.
Треба звільнити від оподаткування імпорт комплектувальних машинобудівної продукції, які поки що не виробляють в Україні. Залучення кредитних ресурсів для фінансування інноваційних проектів у машинобудуванні потрібно здійснювати за пільговими ставками в розмірі не більш 3—5 відсотків. Власні засоби підприємств, що спрямовують на реконструкцію і технічне переозброєння потужностей, варто звільнити від оподаткування. Вважаю, ці напрями мають бути головними в Державній програмі розвитку машинобудування в Україні. Це дасть змогу різко прискорити інноваційні процеси, скоротити терміни відновлення виробничого потенціалу підприємств, розробки й освоєння серійного виробництва нових видів устаткування, що перевершують кращі світові зразки.
А розвиток машинобудування, безсумнівно, стимулюватиме розвиток суміжних галузей, створення нових робочих місць. Це сприятиме якісним змінам в економіці країни за рахунок значного зростання внутрішнього споживання сировини і нарощування експорту наукоємної продукції.
— Багато з тих пропозицій, про які ви кажете, обговорювали під час прийняття закону про інноваційну діяльність...
— Закон — хороший, але його не до кінця опрацьовано, занадто багато перепон. Чекаємо, що новий уряд спростить передусім одержання пільг під час створення нових виробів, нових технологій, під час фінансування фундаментальних досліджень. Фінансуватимемо науку — і вона віддячить сторицею. Я вважаю, що створення преференцій для вітчизняного машинобудування — це глобальне завдання, що допоможе підйому не тільки машинобудування, а й усієї економіки України. Розвиток машинобудування стимулюватиме розвиток суміжних галузей, створення нових робочих місць у гірничодобувній, металургійній, хімічній, електронній промисловості, приладобудуванні, на транспорті, у науково-дослідних організаціях.
— А за чий рахунок сьогодні ви розробляєте і впроваджуєте новинки?
— В основному спочатку проробляємо і дивимося, потім — ризикуємо, вкладаємо і пропонуємо покупцеві. Якщо покупець каже «так», ми зазвичай повертаємо собі те, що вкладено. Щоправда, є і проекти, які не вдалися. Але знов-таки — фактична відсутність якихось пільг дуже звужує поле нашого ризику. Ми ризикуємо тоді, коли впевнені в успіху на 90 відсотків. Ми перші прийшли до того, що створили комплексну програму розвитку нашого співробітництва з Інститутом електрозварювання імені Є. Патона. Це — комплексні дослідження і розробки з впровадження нових методів і видів зварювання на нашому підприємстві. І вклали туди пристойні гроші. Не тільки інститут — уся Академія наук давно такого не бачила. Тому що розуміємо: без нових технологій ми — неконкурентоспроможні.
— На «Азовмаші» діють великі соціальні програми. Які пріоритети в цій політиці ви виділяєте?
— Пріоритет один — закріпити людей. У Маріуполі рівень безробіття — 0,6 відсотка. Отже, у промислових підприємств міста велика конкуренція із залучення кваліфікованих кадрів. Люди повинні знати, що, прийшовши на «Азовмаш», вони одержать краще співвідношення заробітної плати й умов праці. Останніми роками нам вдалося значно просунутися в цьому напрямі. Свідчення тому — насамперед зниження плинності кадрів, скорочення кількості порушень трудової дисципліни, різке зменшення розкрадань. Збільшується конкуренція серед тих, хто хоче працювати на «Азовмаші».
— Олександре Володимировичу, ваше ім’я пов’язують з успішним розвитком підприємства за останні п’ять років. Кажуть, що такий досвід був би не зайвим і на інших посадах. Що особисто вас приваблює в роботі?
— Свого часу я вирішив: не можна розкидатися, треба зосередитися на чомусь одному, якщо хочеш реалізувати себе. Завод для мене — головна справа життя. Коли всі продавали акції «Азовмашу», я, навпаки, купив. І інших переконував, що треба купувати, а не продавати. Думав: ну невже ми зовсім такі нікчемні, що не зможемо відновити своє підприємство? І сьогодні ціна однієї акції, наприклад, МЗВМ (Маріупольський завод важкого машинобудування — провідне підприємство «Азовмашу») у десятки разів вища, ніж у 1999 році. Але для мене важливіше інше — відчуття, що я потрібен людям, якась соціальна затребуваність. І це — не просто слова.
Є дві найстрашніші речі в житті — втратити близьких і провалити справу, якій присвятив усе життя. З цим ніщо не зрівняється: ні хвороби, ні матеріальні втрати, ні жодні неприємності виробничі чи з друзями. Нічого немає страшнішого, коли втрачаєш близьких і коли, оглянувшись, розумієш: усе, що робив у житті, — даремно. З Богом не посперечаєшся, а друге... не можна допустити. Клімат у колективі багато в чому залежить від цілей, поставлених перед людьми, і від проголошених ідей. Моє завдання — пред’явити колективові таку мету і такі ідеї, які згуртували б його і створили єдиний дух команди. Буде це — все інше переборемо. От над чим я і працюю, усвідомлюючи, що права на помилку не маю.


Інтерв’ю вела Ліна КУЩ.