Нещодавно в редакції “Голосу України” за “круглим столом” відбулася зацікавлена, часом гостра розмова про ефективність нашої влади, про розбудову в Україні такого її важеля, як місцеве самоврядування. В ній узяли участь авторитетні фахівці в галузі державної влади, юристи, практики, що на місцях переймаються конкретними проблемами розбудови органів самоврядування.
Сьогодні наш гість — Микола ХАРИТОНЧУК, людина вельми авторитетна в державницьких, управлінських колах, яка не лише живе цими проблемами, а й робить усе, щоб повернути людям довір’я до влади.
Микола Васильович пройшов шлях від робітника, працівника різних комунальних структур української столиці до глибоко шанованого людьми голови Шевченківської районної державної адміністрації Києва. Йому значною мірою вдалося так побудувати діяльність районної влади і, зокрема, депутатського корпусу, що вже нині тисячі людей на місцях через органи самоуправління активно залучаються до управлінської діяльності району.
— Мене дуже радує, — каже він, — що нинішня влада не замикається в суто економічних, буденних справах, а разом з тим наполегливо шукає такої управлінської моделі, яка забезпечила б найвищу результативність її діяльності. Йдеться, зокрема, про справжнє народовладдя: про залучення до системи управління якнайширших верств громадян, тобто розбудову системи місцевого самоврядування.
— То які, на вашу думку, перешкоди на шляху до того, щоб наше народовладдя справді ототожнювалося зі словом “демократія”?
— Причин тут, я думаю, дві. Перша й найголовніша —попередні можновладці всупереч Конституції та іншим законам вперто не хотіли ні з ким ділитися ані крихіткою своїх повноважень. Навпаки, вони узурпували їх до цілковитого абсурду. Так, що самі почали захлинатися від проблем, до яких не могли дотягтися. Вони панічно боялися свого народу. Саме цим, гадаю, пояснюється їх уперта відмова від обрання керівників обласних державних адміністрацій. Друга причина — недосконалі, часом навіть плутані окремі положення самих законодавчих актів, які регулюють владні стосунки і особливо те, що стосується організації самоврядування. Ну, скажіть, поклавши руку на серце: чи можете ви точно відповісти, що таке самоврядування і які конкретні функції воно може виконувати? Впевнений, що навіть науковці, котрі на цій темі захистили дисертації, не розставлять усі крапки над “і”. Вони казатимуть, що суть самоорганізації населення в тому, щоб управління села, селища, міста, регіону максимально наблизити до людини.
— Важко не погодитися з вашими словами. Ось ви досвідчений керівник, який щодня займається справді конкретними справами, де ви бачите той золотий ланцюжок, потягнувши за якого, можна розв’язати весь вузол проблем, що стосуються самоврядування?
— Пропрацювавши чимало років і в комунальних органах, де я відчув, яка роль у всьому, що робиться в цьому секторі, належить органам місцевого самоврядування, і в суто управлінських закладах, скажу з повною упевненістю: починати утвердження інститутів самоорганізації населення потрібно тільки з фінансової бази, і передовсім з формування місцевого бюджету.
Але повернімося до бюджету. Те, що він повинен формуватися знизу, на місцевому рівні, й мусить обслуговувати проекти і програми, які йдуть від рад місцевого самоврядування, що низова влада повинна мати повноваження ухвалювати місцеві податки і збори, ні в кого заперечень не викликає. На словах. А на ділі в більшості випадків діє стара, жорстко централізована схема формування державного бюджету.
— Вам, Миколо Васильовичу, щось удається в бюджетних справах так, як цього потребує новий час?
— Якраз щось. Не буду розповідати, з якими труднощами удається вирвати копійчину-другу для фінансування потреб місцевого самоврядування, хоч пропозиції громади завжди стараємося почути, а от формуємо сам бюджет так, щоб він справді став соціальним і народним. Механізм тут доволі простий. Кожного разу, формуючи бюджет, ми даємо доручення всім управлінським структурам райдержадміністрації, керівникам громадських організацій, раді самоврядування, що діє при райвиконкомі, зібрати всі пропозиції щодо формування бюджету від низу до верху, аби максимально задовольнити потреби кожного. Не все вдається, як я вже казав. Однак ми цього прагнемо.
Бюджетному питанню недавно присвятили всю сесію Шевченківської районної ради, й мені було приємно чути думки депутатів, що наш бюджет справді максимально наближений до людини, що він соціальний і народний. Ми, наприклад, значні кошти спрямовуємо на фінансування програми “Турбота”. На території району нині проживає понад 63 тисячі ветеранів війни і праці, і турбуватися про них — наш святий обов’язок.
Під постійною опікою керівництва району, депутатського корпусу перебувають найбільш вразливі верстви людей. Це, крім ветеранів і пенсіонерів, — інваліди, малозабезпечені сім’ї, безробітні, тобто ті, котрим держава може надати лише мінімальну соціальну й матеріальну допомогу. У нас розроблено цілі програми, які дають змогу надавати цим людям додаткову поміч. Скажу лише, що 2004 року на проведення заходів соціальної підтримки людей із районного бюджету було витрачено близько 310 мільйонів гривень. Це вдвічі більше, ніж попереднього року.
— А які форми нетрадиційної допомоги малозабезпеченим людям діють у районі?
— Їх чимало. Ну, хоча б узяти безкоштовне обслуговування ветеранів війни плодоовочевими наборами через мережу продовольчих магазинів.
Цією справою в нас займаються шість магазинів, які загалом охоплюють 15530 інвалідів війни, учасників бойових дій, ветеранів війни, вдів загиблих у роки Великої Вітчизняної війни воїнів. До безкоштовного обслуговування входять 8 найменувань плодоовочевих наборів. Крім того, ці категорії людей одержують непродовольчі товари 32 найменувань, що надаються їм із помітною знижкою.
До особливої категорії населення, якою постійно опікується районна влада, відносимо не тільки інвалідів, дітей-сиріт, а й узагалі всіх дітей. Районна влада взяла на себе забезпечення харчуванням гарячими обідами учнів 1—4 класів та дітей пільгових категорій. Учні 5—11 класів безплатно отримують молоко, соки, вітамінізовані напої. Саме на сесії Шевченківської райради затверджено єдину в місті програму комплексного розвитку шкіл-інтернатів району. На її реалізацію торік виділили з бюджету близько мільйона гривень.
Так само в районі діє чітка система оздоровлення дітей під час літніх канікул.
— У матеріалах сесії, Миколо Васильовичу, є такий рядок: на охорону здоров’я в Шевченківському районі минулого року виділено коштів у 4,4 разу більше, ніж попереднього. Чим зумовлений такий різкий стрибок?
— Я підкреслював, що головна ідея нинішнього бюджету району — соціальний захист людей. Сюди органічно вписується й тема “Здоров’я”. Заради здоров’я людини, її нормального самопочуття і здійснюються заходи, про які я казав. Отож ми виділили й реалізували у сфері охорони здоров’я 22 мільйони 681 тисячу гривень. Це і ремонт та будівництво нових лікарень, устаткування їх найсучаснішим обладнанням, і забезпечення висококваліфікованими лікарями. Окрема стаття — ліки, де знову ж таки робиться акцент на допомозі ветеранам і малозабезпеченим.
Докладно йшлося на сесії й про розбудову місцевого самоврядування, про залучення цих органів не лише до формування, а й до контролю за виконанням місцевого бюджету.
— У районі вже є така практика?
— І давно. Адже місцеве самоврядування — єдиний контрольний орган, який може всім без винятку гілкам влади висловити свої претензії й вимоги, звернути увагу на ті чи інші упущення.
— Під час “круглого столу” в редакції точилися суперечки щодо вертикалі органів самоврядування. Якою вона вам бачиться, Миколо Васильовичу?
— Починається вона однозначно від будинкового комітету, громадських низових об’єднань. Далі — рада територіального самоуправління, яка може виконувати багато функцій. Опікуватися, наприклад, життям ветеранів, інвалідів, займатися широким спектром комунально-господарчих проблем, благоустроєм, озелененням тощо. Очолюють, як правило, такі ради депутати чи інші обрані активісти, й діють вони під егідою районної ради. Наступна ланка — міська рада. І на вершині — Верховна Рада. Тільки не керівництво, як це колись було, а відповідні комітети, зокрема профільний — з питань державного будівництва та місцевого самоврядування. Я тут не хочу бути категоричним — пошуки ведуться, і, можливо, з’явиться якась інша, цікава схема вертикалі.
— Пікети, блокування, що останнім часом так рясно з’являються в нашому житті, — це теж вияв місцевого самоврядування?
— Їх не треба боятися, бо це вияв настроїв людей. Однак я ставлюся до них із певною засторогою, бо це аж ніяк не прояв місцевого самоврядування і не розв’язання проблем нашого життя. Двері нашої держадміністрації завжди відчинено для всіх. То чому б не прийти до керівників району, управлінських структур, депутатів, сісти з ними за стіл і конкретно вирішувати наболілі проблеми? Отут неоціненну допомогу може надати саме рада місцевого самоврядування.
