Колишній координатор парламентської більшості Степан Гавриш після президентських виборів узяв тайм-аут. Однак останнім часом на офіційному сайті законодавчого органу з’явилася низка його соціальних законопроектів. Та й, судячи з останніх заяв, лідер групи “Демократичних ініціатив” і водночас голова “Всеукраїнського об’єднання “Центр” усерйоз замислився над наступними парламентськими виборами.
— Пауза в моїй діяльності — абсолютно природна. Треба було осмислити складні політичні процеси, які істотно вплинули на перспективу розбудови української державності, розвиток нації та, врешті, й на саму демократію. Щоправда, я не перебільшував би значення терміна “революція”, оскільки в нашій країні шляхом демократичних змагань відбулася еволюція. Однак вона була настільки динамічною, що сталися серйозні революційні прориви. Суспільство прокинулося. І не тільки від 14-річної незалежної дрімоти, а й від майже 90-річної сплячки, яка була пов’язана з існуванням у замкнутій тоталітарній комуністичній системі.
Тому нині країна потребує абсолютно іншого діалогу. Поки що його нема. Він лише відчувається, оскільки переможці намагаються декларувати свої погляди — винятково з революційної доцільності. Але ще раз хочу наголосити: відбулася динамічна еволюція, яка, роз’єднавши нас, має об’єднати. І основне завдання нової політичної команди на чолі з президентом Ющенком має полягати в консолідації нації. Поки що ці процеси мають лише зворотний характер. Зміни зовні мають такий вигляд, як приваблива верхівка айсберга: здається, що для України настав принципово новий час, а суспільство готове до динамічних і ефективних змін. Але то — омана. В реальності під водою перебуває основна частина проблем, які ніхто не хоче висвітлювати і дискутувати навколо них. Нині головне — не приймати швидких рішень. Особливо, коли ми говоримо про пошуки єдиної спільної національної стратегії розвитку.
Новій владі видано аванс довіри. Він настільки величезний, що, попри повільні кроки урядовців і відсутність рішень з важливих питань, довіра до цієї влади не падає, а зростає. І це — не феномен. Це — реакція суспільства. Воно чекає, поки можновладці втілять задекларовані демократичні цінності. Бути їм чи ні? Хотілося б. Але треба пройти період завершення конфлікту.
— Однак зрозуміло, що політична боротьба триватиме. Вибори Президента України передували парламентським 2006 року. Ви, до речі, вже визначилися щодо своєї участі й можливих союзників?
— Очікування боротьби стомлює політичну еліту і водночас дедалі більше робить її конфліктною. Цей настрій переноситься в суспільство. Думаю, що говорити про основну політичну мапу національного розвитку України можливо тільки після 2006 року. Я не знаю, хто будуть мої партнери. Напевно, дискусії завершаться ще до літа цього року. Але вочевидь: партія “Всеукраїнське об`єднання “Центр” — це політичний, ментальний і водночас хрестоматійний центр політичної поведінки, який зобов’язує мене шукати загальнонаціональний суспільний компроміс.
— Ще торік до першого туру президентських виборів, працюючи в команді Віктора Януковича, ви заявили, що не будете в опозиції до нового Президента. Чи не змінилися ваші плани?
— Боролися дві демократичні політичні команди. Я не хочу стверджувати, що, буцімто, хтось з них був менш демократичним, або навпаки. Втім, після другого туру виборів з огляду на політичні, моральні та навіть філософські проблеми, я вийшов —а не тікав — із виборчої команди. І заявив про це публічно. До цього довгий час свідомо акцентував увагу на проблемах. Проте вони не були сприйняті оточенням Януковича і, власне, ним самим. Я — професійний політик. А політик не повинен залежати від зобов’язань перед ким-небудь чи діяти відповідно до статуту політичного монастиря. Тим паче — не зобов’язаний щоразу вигадувати пояснення тому, що, власне, і не маю пояснювати. І у зв’язку з цим я зайняв незалежну позицію і давав справедливі оцінки.
Таким залишаюся і нині. І плани мої не змінилися. Для мене національні інтереси — головний аспект. Хто ефективніше їх відстоюватиме, той буде моїм союзником. Це не означає, що я буду свій серед чужих, або чужий серед своїх і маневруватиму між різними політичними силами. Це означає, що такі, як я, беруть на себе особливу відповідальність — казати правду, діяти по совісті, жити по моралі. Це найважливіший набір християнських цінностей, які сьогодні затребувані в суспільстві.
Після виборів Президента України наша нація опинилася в глибокому розколі. І намагання деяких державних діячів закамуфлювати прогалини політичною риторикою не виправдовують себе. А великий ментальний поділ тільки поглибився, і пропозицій, які зцементували б націю, поки що немає. Є лише відчуття боротьби та певні тенденції до згортання демократії. Це відбувається на тлі жорсткої самоцензури преси і безпрецедентного тиску на мас-медіа з боку нової влади.
Деякі міністри нині сміливо оприлюднюють свою позицію, хоча вчора вони не менш переконливо говорили про позицію Майдану. Мені навіть здавалося, що в Україні довгий час може домінувати вулична демократія. Але тепер її лише використовують. Це — просто технічний інструмент тиску на Президента країни для прийняття відповідних рішень. Власне, більше — для вирішення корпоративних інтересів команди глави держави.
— Тобто у вас є певні розчарування?
— Прикро, що дехто намагається перетворити нового гаранта на до болі знайому постать. Яка була до цього часу, яку ми критикували. Ми говорили, епоха Кучми закінчилася. Але вона може відновитися. І в цьому — величезна проблема для суспільства. Віктору Ющенку потрібно мати “круглий стіл” не тільки зі своїми прихильниками в закритому режимі у секретаріаті Президента, куди сьогодні не можна потрапити, наприклад, мені. Треба провести “круглий стіл” з опонентами і нейтральними гравцями. Головне завдання для Ющенка — рано чи пізно сформувати нову політичну команду, якій він не буде нічим зобов’язаний — ні Майданом, ні чимось іншим. І ця команда, повірте мені, буде максимально незалежна. Звісно, в цій команді не може бути бізнесменів, тих людей, які вміло ховаються за красивими політичними фразами. Сьогодні для тиску на свідомість використовують різні схеми, набагато складніші за адміністративний ресурс.
— Наприклад?
— Звільнення всіх глав адміністрацій районів, областей. Це — практика політичної люстрації. Простіше — подарунок тому, хто записав себе в революціонери. Але фактично це — підготовка нового адміністративного ресурсу для політичної боротьби на парламентських виборах 2006 року. Виходить замкнуте коло. Бо український народ повстав саме проти адмінресурсу. Але це тільки в казках добро швидко перемагає зло.
— Ви в політиці вже довгий час. Невже після зміни еліт з’явилися занадто непрогнозовані процеси, на які ви не очікували?
— Я справді не сподівався на такі глибокі конфлікти. На те, що жорстока боротьба за владу затінить ті головні позиції, які декларує Президент Ющенко. Наприклад, нині деякі урядовці намагаються виголошувати стратегічні плани — які можуть бути лише в президентській компетенції. Глава держави чомусь делегував свої повноваження секретареві Ради національної безпеки і оборони України. Це — безпрецедентне явище, бо заборонене Конституцією. Однак такі законодавчі порушення стають певною системою. Ми говорили про те, що найбільш негативним у колишній системі влади була адміністрація Президента. І коли на той час кандидат на найвищу державну посаду Віктор Ющенко заявив, що адміністрацію буде замінено канцелярією — ми аплодували йому. Він очолив державу і... нічого не змінилося. Державний секретар має ті самі повноваження, що й колишній глава АП Віктор Медведчук. Або, скажімо, договір з Європейським союзом підписує не Прем’єр-міністр, а віце-прем’єр спільно з Президентом. Ще приклад. Територіальна реформа виголошується не главою держави, а віце-прем’єром. Хоча всі знають, що будь-яке рішення такого рівня буде заручником політичної ситуації. Напевно, ці проблеми варто перенести за нові парламентські вибори. Не можна, щоб демократія залежала від декількох осіб чи особистостей. Вона має належати народу. Не кампанія “Пора” чи інші громадські організації повинні мати найбільший авторитет у Президента, а нація. Треба спільно визначатися. Шляхом конструктивних діалогів. Прислухатися до професіоналів, а не нищити їх.
— Президент Ющенко, як і Кучма у 1999 році, продекларував, що бізнес має бути відокремлений від влади. Однак, схоже, наступив на ті самі граблі?
— Так, Кучма свого часу розумів, що продовження бізнесу у політиці означає продовження системної глибокої корупції, яку неможливо знищити жодним указом. Від розмов про халву солодко не буде. Однак я не пам’ятаю такого безпрецедентного приходу в політику бізнесменів. Цього я також не очікував. 12(!) голів облдержадміністрацій є системними бізнесменами. Серед них — олігархи, в їхній власності — частина телебачення, вони впливають на політичні сили і в регіоні, і в центрі. Те само стосується і Кабінету Міністрів. На жаль, в Україні немає закону про публічну передачу бізнесу кому-небудь в управління. Тому й передають дружині, родичам, підставним офшорним кампаніям. Бізнес-політики не відійдуть від бізнесу. Отже, і ця влада працюватиме виключно на корпоративні інтереси. І ніхто нічого не змінить.
— Чому? В усьому цивілізованому світі владу контролює опозиція, яка також істотно моніторить дотримання законності.
— Української опозиції, реальної і послідовної, не буде до 2006 року. Оскільки опозиція створюється тільки там, де політичні сили здатні себе захистити, в тому числі виходячи з гарантій, забезпечених Конституцією і законом. Чого також в Україні немає. Так, частина політичної команди, яка співпрацювала з Кучмою, має широкі бізнесові інтереси. Але ніхто не наважиться йти в опозицію для того, щоб завтра стикатися з переслідуванням і перерозподілом бізнесу. Тому, з моєї точки зору, поєднання бізнесу з політикою є ахіллесовою п’ятою сучасної влади. І ті поодинокі політичні романтики, які завжди сповідували відсторонення від бізнесу, нічого не змінять. Доки не створимо чіткі умови для відокремлення бізнесу і політики, говорити про реальну демократію буде дуже складно.
— Як далі розвиватимуться події в парламенті? І чи буде створено нову більшість під новий Кабінет Міністрів?
— Верховна Рада працюватиме, як маятник. Я проти того, щоб ми почали змінювати керівництво парламенту чи комітетів. Оскільки там передбачено відповідний баланс політичних інтересів. Парламент ефективно підтримав чинну владу, нового прем’єра, висловивши максимальну довіру. Чи буде створено більшість? Ймовірно, буде — на формальному чи на неформальному рівні. Бо уряду вкрай потрібно спертися на прогнозовану кількість народних депутатів. Навіть на конституційну більшість для проведення не завжди популярних рішень. Думаю, довіра до Тимошенко не потребує жодного тиску для входження до більшості. Вона одна з небагатьох здатна у таких складних умовах проводити реальну пронаціональну політику уряду. Група “Демократичні ініціативи” до такої більшості також увійде.
— Чи не втратить парламент свої позиції за такої популярності прем’єра? І як ви оцінюєте на нинішньому етапі роль Голови ВР?
— Голова українського парламенту виконує, без сумніву, унікальну роль. Володимир Литвин забезпечив зміну політичних еліт. Він — на гарячому кріслі, температура якого є більшою, ніж людина спроможна витримати. Не думаю, що ситуація навколо нього зміниться. На мою думку, буде намагання переможців повністю змінити людей у владі. Але це породжуватиме політичний конфлікт. Нарешті ще одне: глава парламенту — волелюбний і має власну точку зору, що не завжди подобалося і подобатиметься можновладцям. Але боротьба його загартувала, і він здатен витримати цю ситуацію, будь-який тиск, знайти можливості, щоб збалансувати інтереси уряду й парламенту.
Я думаю, що з 1 січня наступного року — щонайпізніше — ми матимемо нову Україну, з новими конституційними механізмами організації політичної системи. Оскільки саме політична реформа буде серйозним поштовхом до розвитку української демократії, коли будь-яке рішення влади не зможе прийматися без погодження з українським народом.
— Нині точиться багато дискусій навколо реприватизації і люстрації. Кажуть, що тривале обговорення цієї проблеми вже відлякує інвесторів.
— Я — за люстрацію щодо тих, хто співпрацював з КДБ до 1991 року, хто був завербований спецслужбами після 1991 року і сьогодні обіймає державні посади. Цікаво подивитися: як вони реагуватимуть, коли ми почуємо їхні імена з парламентської трибуни?
Нам треба повернути справедливість, як один з головних інструментів розвитку України. Але я проти огульної націоналізації, масштабної реприватизації. Може йтися про повернення природних монополій чи стратегічних об’єктів, які незаконно приватизовані. Непродумані заяви порушують інвестиційний баланс. Падіння інвестиційності економіки може мати сумні наслідки на 2006—2007 роки. Сьогодні треба разом сіяти. А ми намагаємося не орати поле, а ділити його між новими господарями.
