Я по-латині: аморе, амо!
Невже від цього рятунку немає?
А море, мамо,
А море, мамо, теж не минає...


Ліна КОСТЕНКО.

Отак і Лінина Поезія переживе нас, чаруватиме ще дужче, утвердившися в духовності нашої нації і в свідомості близьких і далеких народів виразною прикметою самої України.
І прийдешні покоління відкривають в Ліниній Поезії щось не відкрите нами, щось пропущене, недооцінене, не помічене за щоденними турботами. Інтелектуальна, емоційна та образна далеч її поезії така ж невичерпна та неосяжна, як морська глибінь і далечінь, у якій невідомо від чого зароджуються бурі, штилі, шторми й урагани.
«Море було велике», — написала якась дівчина-школярка, і Чехов усе життя висловлював захоплення і подив точністю, виразністю і простотою дитячого мислення. Ліна досягає усіх цих прикмет Великої і Справжньої Поезії, мовби граючись:
На ціле поле в полі цвів ромен.
В садах пливли причілки і веранди.
Стояла ніч, красива, мов Кармен,
Червоні й чорні міряла троянди.
Отак оживає все й наближається до нас і справді «на відстань серця», за що б не взялася Лінина Поезія. Чи це Мікеланджело Буонарроті. Чи Лев Толстой. Лінина Поезія сягає паритету в розмові з ними чи про них — не запобігає, не принижується перед їхньою величчю, не стає на котурни, не фіглярствує. Вона серед них — геніїв і авторитетів світової культури чи звичайних сільських дядьків і навіть підлітків — своя людина, наділена феноменальною спостережливістю і великим достоїнством.
Ну що із того, що йому із того,
в яке безглуздя углибає суть.
Алея тиші є вже у Толстого,
але ж по ній Толстого вже несуть!
Щоб отак просто і разом з тим яскраво й глибоко відобразити (яке погане слово!) внутрішній світ Генія, що випередив свій і людський час, так виразно донести до нас його душевні страждання й терзання найпростішими словами, треба й самому (самій) піднятися до його духовного й інтелектуального рівня:
Спочатку так: усю на тебе тлю,
замучити богами і боргами,
гачком в’язальним затягнуть
петлю.
Замотлошити серце, —
аж конатиме.
Компонувати з тебе не тебе.
В сільських церковцях квацяти
анафему —
Як графа чорт за бороду скубе.
Я вибрав цей вірш — про мого найулюбленішого письменника Світу. А є ще в Ліни про Мікеланджело Буонарроті, про Данте і Ван-Гога, про Шевченка та Аполлінера. І все це на такому високому художньому й філософському рівні, що й самі Генії похвалили б її, якби були живі.
А є ж у Ліни Костенко «Маруся Чурай», видана стотисячним тиражем і одразу з розхапана спраглими і вдячними читачами. Є «Берестечко», ще любіше й дорожче мені, солдатові Великої Вітчизняної війни, вбитому в Берліні 28 квітня 1945 року і воскреслому аж на дванадцятий день.
У «Берестечку» з незбагненною достовірністю відтворено стан душі Богдана Хмельницького після поразки під Берестечком — у найтрагічніший час його життя. Такою силою і виразністю написано це, що мимоволі ставиш цей твір у ряд найвеличніших шедеврів світової літератури. Хай критики і поціновувачі з Інституту літератури Академії наук України жбурляють в мене камінням — не відвернуся, навіть не закриюся! Бо знаю, що кажу. Якщо не зараз, то перегодя, може. Й після нас, все одно — визнають Геній Ліни Костенко! Не можуть не визнати.
На подарованій мені з автографом збірці «Над берегами вічної ріки» на фронтисписі чорним фломастером Ліна написала:
Яка різниця — хто куди пішов,
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія — це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!
І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів — на користь
чи в догоду.
А що, — не знаю.
Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.
Який проникливий особистісний вірш?! Але, друкуючи його в наступних книжках, Ліна не присвятила мені його. Дивно. Жаль. Мабуть, вона, пишучи на подарованій мені книзі, адресувала його «урбі ет орбі» — «городу и миру». Це на неї схоже: не лише із світом, а й із Всесвітом розмовляє її величава і досконала Поезія.
«Не цитуйте, — кажуть, — розглядаючи поезію», Хто каже? Діляги од літератури? Ремісники? Глухі люди, яким ведмідь на вухо наступив ще в дитинстві? Та що б ми не говорили про поезію, тільки вона сама явить своє істинне лице своєму бранцю, який по-справжньому любить її, як жінку-женщину, не стомлюючись любити, не втрачаючи прагнення бути з нею, бачити й чути її. Не на підтвердження сказаного наводяться тут поезії незрівнянної Ліни Костенко! А що ж, дорогі читачі, ще раз відчули смак і запах Ліниного Слова:
Маю день, маю мить,
маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла
його на біду.
Голубими дощами сто раз
над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем сто раз
над тобою зійду.
Ми з тобою такі безборонні одне
перед одним.
Ця любов була схожа на
таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю.
Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим
чуттям передщасть.
А тепер... Що тепер?
Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі я пам’ять свою
 обпалю.
Якби ти знав, як солодко,
нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю!
Скільки не цитуй — не нацитуєшся. Скільки не милуйсь — не намилуєшся великою і справжньою Поезією, якою є Поезія Ліни Костенко. І щораз, перечитуючи, відкриваєш її для себе, мовби заново. Не стомишся і не натішишся, скільки її не читай.