У нашій країні про культуру стало непристойно говорити. Хай-но спробують кілька міністрів піти до театру — й того самого вечора якийсь теледиктор обов’язково скаже: “Ги-ги! Може, вони ще й книжки читають?!” Ні, міністрам краще ходити до театру, як до борделю, — начепивши вуса, бороду й насунувши капелюха на очі. А тому про театр — не будемо. Будемо ж про те мистецтво, яке вважається пристойним — телебачення.
Цей тиждень почався появою Піховшека на телеканал 1+1 у проекті “Іду на Ви”. Той пан П. давно продав совість, і тому його поява перед телеглядачами не є дивом. Диво, що якісь нормальні люди (політики) не вважали для себе ганьбою брати участь у тому шоу. Ах, які вони толерантні. Все це дуже по-українському. Сумно. Й ще одне прикметно: повернення на телеекран Великого Брехуна пана П. не збудило такого галасу, як ще недавно, коли обговорювали так звану проблему “Гринджолів”. Ніхто не протестував. Звісно, пан П. не співак. Але ж і тоді, коли обговорювали “Гринджоли”, йшлося зовсім не про музику. А про інше: ваш Майдан закінчився, а тепер марш під лавку — і “Гринджоли”, й усі ті, хто їм підспівував. Ось про що насправді мова.
Звісно, прямо про це в наших пристойних компаніях не говориться. Це просто робиться. Методично й щодня. Власне, це вже зроблено. Ось щойно в Києві презентували книжку “Українки в історії” й на презентацію запросили пані Катерину Чумаченко. Це був перший вихід Першої Леді на широку публіку. Публіки було багато: не лише журналісти, а й видавці. А серед видавців світилися ті, хто ще зовсім недавно центнерами друкував антиющенківські та антиукраїнські листівки. Тепер ці герої не ховалися, а навпаки, слухали Першу Леді стоячи, зазирали їй у рот — а може, помітить, а може, підкине якесь держзамовлення на патріотичну брошурку? І з них ніхто не сміявся — у нас із цього сміятися непристойно, це ж не театр!
Зрештою, це дрібниці. Але у дрібницях ховається Диявол.
Цей тиждень, отакий, як він є, з усіма ознаками занепаду, почався не минулого понеділка, а раніше. Він виріс із якихось інших дрібниць. Ось, приміром, коло нашої редакції стоїть пам’ятник фронтовій “тридцятьчетвірці”. На броні того танка є напис “За нашу Советскую Родину!” Під час помаранчевих подій хтось акуратно навів слово “родіна” жовтогарячою фарбою. Це якось легко і весело робило нашу історію причетною до живої Культури, де всім є місце, і нам, і цьому танкові. Але (саме в День захисника Вітчизни) слово “родіна” знову стало білим. “Під лавку, Майдан закінчився!” — ось що це означало. А тому вже цього тижня зовсім не дивно було чути в парламенті про те, як святкуватимемо 9 Травня. Фактично без ветеранів УПА — це непристойно обговорювати. Як і те, що наші високі урядовці поїдуть святкувати 60-річчя Перемоги до столиці, яку колись наші діди не віддали Гітлеру. А ця столиця здала всю Україну Гітлеру на три роки, а потім визволила — ціною мільйонів життів наших же дідів. Ось за це ми їй і поклонимося, і дітям своїм похвалимося, і це буде те, що в нас вважають пристойним. Це вам не до театру бігати.
...Наприкінці цього тижня в УНІАН відбувся “круглий стіл” Української телевізійної спілки. Обговорювали стан телерадіоінформаційного простору України в аспекті створення системи суспільного мовлення. Може, до чогось колись на цих “круглих столах” і домовляться. Але ті, кому треба, вже про все домовилися. Великий Брехун знову в нашому телепросторі. Аллєс!