Перед тим як розкривати таку складну і мало розроблену в науці тему, як загальне надбання народу, потрібно розібратися в поняттях. Поняття «надбання» у прямому розумінні означає майно, власність, те що неподільно належить кому-небудь. Те, що хто-небудь нажив, добув, досяг, придбав, поступово зібрав. Придбане майно. Дуже важливою властивістю надбання є його неподільність — надбання належить тільки тому, хто його нажив, придбав, досяг. Надбання невідчужуване без волі свого власника. Коли ми кажемо загальне надбання народу, ми наголошуємо, що зазначене майно, власність є єдиним для всіх, невід’ємним від всіх і невідчужуваним в усіх.
Загальне надбання має винятково суспільне призначення, що не дозволяє вилучати його зі сфери загального користування, що унеможливлює установлення на це майно права власності конкретних суб’єктів і що не дозволяє робити його предметом цивільно-правового обороту.
Поняття «загальне надбання» було відоме ще за Римської імперії. З часів римського права «загальні для всіх речі» (повітря, море, сонце, дороги, проточна вода, предмети культу тощо) з огляду на їх загальноприродні властивості не могли належати на праві власності не тільки окремим особам, а й навіть Римській державі. А тому не володіли і цивільною оборотоздатністю. Римляни поділяли публічні речі на кілька категорій, залежно від функцій:
— resіn usu publіco, речі в суспільному (публічному) користуванні, що експлуатуються членами суспільства як громадянами (ріки, порти, дороги, театри, стадіони та інше);
— речі, що служать специфічним цілям держави і вилучені з безпосереднього використання громадянами (скарбниця, військове спорядження і інше);
— речі, що є об’єктом комерційної діяльності держави (ager publіcus — публічний земельний фонд).
І в наш час такі об’єкти є практично у всіх країнах світу. Ці об’єкти, наприклад, у країнах романського континентального права називаються майном загального користування (ces bіens d’utіlіtе publіque) і не можуть перебувати в жодній приватній власності.
Категорія «загальних для всіх речей» була закріплена в Кодексі Наполеона й отримала свій розвиток у наступному європейському законодавстві. Так, ст. 538 ЦК Франції відносить до об’єктів публічно-правової власності громадські дороги і вулиці, судноплавні ріки і водні шляхи, води й узбережжя моря, порти і гавані, а також усі частини французької території, згідно з законом, не підлягають приватному присвоєнню.
Найважливішою ознакою віднесення майна до категорії загального користування є його суспільна природа, можливість давати загальну користь, його винятково суспільне призначення. Це об’єктивні критерії віднесення майна до категорії загального користування. Але у процесі розвитку суспільство виробило і закріпило в законодавстві багатьох країн і суб’єктивні критерії. Це передусім пріоритет публічного інтересу над приватним, суспільно корисні або необхідні цілі, соціальна функція власності, пріоритети соціальної держави. Всі ці критерії протистоять приватному «егоїстичному інтересові індивідуального власника» і становлять концептуальну основу сучасної соціальної держави.
Важливо зазначити, що слово «пріоритет» вказує на перевагу, панування, найважливіше значення чого-небудь. Стосовно інтересів — це найголовніше значення одних інтересів над іншими. Така перевага, першість має об’єктивні і суб’єктивні передумови.
Об’єктивні полягають у тому, що весь процес формування і реалізації інтересів суспільства перебуває в залежності від способу виробництва, форм власності, системи і принципів господарювання і управління, політичної системи суспільства, пануючої ідеології. Суб’єктивні полягають у тому, що суспільство в кожний даний історичний момент має можливість посилювати або ускладнювати перевагу одних інтересів над іншими, реалізуючи питання про пріоритет інтересів. У кожному класовому суспільстві пріоритет інтересів неминучий, тому що класовість і є форма різниці інтересів, їх панування і підпорядкування. Реальний пріоритет конкретного виду інтересів є вираженням тих громадських, передусім економічних відносин, які складаються в суспільстві на базі пануючої форми власності і відповідного способу виробництва.
Сутність пріоритету інтересів визначається вирішенням питання про переважаюче значення в суспільстві задоволення тих або тих потреб. Задоволення насамперед приватновласницьких потреб як принцип суспільного розвитку з неминучістю формує пріоритет приватновласницького інтересу. Переважаюче значення задоволення суспільних потреб як умова розвитку суспільства ставить питання про необхідність пріоритету суспільних інтересів або інтересів переважної більшості громадян країни.
Класове суспільство не може обійтися без пріоритету інтересів, однак сам прояв пріоритету, характер механізму першості одних інтересів над іншими багато в чому залежить від глибини наукової обґрунтованості, осмислення закономірностей формування і реалізації соціальних інтересів у кожен конкретний історичний період розвитку з урахуванням конкретної обстановки соціальних умов. Тому в житті кожного суспільства можна спостерігати різний ступінь вираження пріоритету інтересів. Наприклад, масштабні процеси націоналізації приватної власності Великої Британії, Франції, Бельгії, Австрії, Італії й в інших країнах Західної Європи в післявоєнний період диктувалися гострою необхідністю виходу з післявоєнної кризи, необхідністю мобілізації ресурсів на розвиток економіки, на пріоритет задоволення потреб абсолютної більшості громадян країн Європи. Перехідні періоди суспільного розвитку характеризуються загостренням суперечливості інтересів і тим самим різко порушують питання про необхідність пріоритету загальних інтересів над приватними. Приміром, у сучасній Україні, з одного боку, пріоритет приватного інтересу, а з іншого — кричуща бідність переважної більшості громадян, настільки виразно вказують на класове панування, що і у влади викликає необхідність затушовувати пріоритет інтересу приватного власника і видавати його інтерес за інтерес усього суспільства.
Нас наполегливо переконують у необхідності приватизації навіть прибуткових державних підприємств. Хоча це суперечить і здоровому глуздові, і будь-якій логіці з точки зору пріоритету інтересів громадян країни.
Разом з тим на Заході в ХІХ—ХХ ст. з’явилися глибоко аргументовані політико-правові теорії громадського інтересу або суспільно корисних, або необхідних цілей, соціальної функції власності і інші доктрини, що протистоять приватному «егоїстичному» інтересові індивідуального власника. Ці теорії заклали концептуальну основу сучасної соціальної держави і соціального ринкового господарства, у яких став швидко зростати обсяг майна, щодо якого було визнано, що через його суспільну значимість або цінність, воно не може перебувати у приватній власності, а повинно належати всьому суспільству і задовольняти громадські потреби. Універсальним інструментом усуспільнення власності стали і процедура її експропріації, примусового придбання в суспільно необхідних або корисних цілях.
Здатність об’єктів власності задовольняти громадські потреби і служити інтересам усього суспільства стала встановлюватися вольовим порядком через закон або судове рішення. Акт усуспільнення означав, що майно переходить у статус невідчужуваного і невід’ємного і виводиться з приватного обороту, позбавляючись властивих йому цивільно-правових ознак.
Отже, на капіталістичному Заході давно зрозуміли, що в ім’я загальних інтересів громадян приватна власність повинна бути обмежена виключною власністю держави і майна загального надбання народу.
Сюди належать стосовно до конкретної країни повітряний простір, територіальне море і континентальний шельф, дно і надра територіального моря, морські берегові смуги, встановленої законом ширини, русла рік з береговими смугами, озера, лагуни й інші водойми, що перебувають в суспільному користуванні згідно з законом, порти, гавані, рейди, бухти, затоки, берегові споруди, дороги, шосе і мости суспільного призначення зі смугами відчуження і допоміжними службами, споруди з метою іригації, меліорації й в інших суспільно необхідних або корисних цілях, площі, тротуари, вулиці, суспільні парки й інші споруди громадського призначення, художні, історичні і археологічні пам’ятки національного, регіонального і місцевого значення, нерухоме майно і земельні ділянки, необхідні для потреб оборони країни, потреб органів влади і управління, національні парки, заповідники, заказники, резервати, предмети, які становлять науково-культурне надбання нації і інше нерухоме майно, що може бути віднесено законом до майна загального користування.
Крім цього, у більшості країн у загальне надбання передаються більш цінніші, насамперед непоновлювані природні ресурси з-поміж корисних копалин, лісових і водних запасів, рідкісні і зникаючі об’єкти рослинного і тваринного світу, дуже значні земельні площі, що мають унікальне значення.
У загальному користуванні за своїм правовим статусом у більшості країн перебувають і найважливіші об’єкти економічної і соціальної інфраструктури, підприємства природних монополій, науково-технічного забезпечення, освіти і культури.
Особливо варто зазначити, що категорія загального надбання у більшості країн працює і на муніципальному рівні. У власності комун, муніципій і т. п. перебувають багато майнових об’єктів у сфері житлово-комунального господарства, побутового обслуговування населення, водо-, енерго-, тепло- і водопостачання міського господарства, транспорту і загального користування й інших комунальних служб. Це типове майно загального користування на місцевому рівні у країнах Заходу. Тут важливо наголосити, що законодавство про місцеве самоврядування дає змогу на місцевому рівні приймати рішення про надання тому або тому майну статусу загального користування. Практично все майно загального користування об’єднується в одну загальну групу об’єктів власності, що становлять загальне надбання, неподільний фонд майна, який належать спільно всім членам суспільства і нікому з них окремо.
Таке майно, що становить загальне надбання, не можна називати «нічиїм». Той факт, що воно належить усім, зовсім не означає, що воно — нічиє. У нього є господар — народ — громада — комуна, село, місто і т. д., які одержують із загального надбання користь для кожного громадянина. Головне призначення загального надбання — бути корисним кожному громадянинові країни, надавши при цьому всім членам суспільства рівні можливості користуватися надбанням і безпосередньо або опосередковано привласнювати його плоди.
В Україні до 1990 р., відповідно до Конституції УРСР, уся державна власність була загальним надбанням народу України. Це давало можливість державі встановлювати низькі ціни на найнеобхідніші продукти харчування, житлово-комунальні послуги, електроенергію, газ, водопостачання, вартість послуг дитячих установ, будинків відпочинку, культури тощо, що різко полегшувало становище людей з низькими доходами, майже зрівнюючи їх з якісними показниками способу життя людей заможних.
Держава, маючи в своєму розпорядженні власність, через цінову політику буквально витягала людину з бідності, і країна була суспільством середнього класу, що в теперішній Україні це є недосяжною мрією реформаторів-лібералів. За рахунок загального надбання народу держава планово формувала ціни таким чином, щоб забезпечити якість життя всього населення, а не рівень життя тільки багатих класів. Захопивши владу в Україні в 1991 р., реформатори-ліберали провели відповідно до ідеології лібералізму низку змін у конституційному праві власності, державному будівництві, у розподілі доходів, у політиці присвоєння національного багатства, у соціальній політиці тощо.
У результаті реалізація ліберальних ідей спричинила втрату населенням прав на раніше створене загальнонародне майно, приватизоване вузьким прошарком пануючої тоді номенклатури.
Унаслідок державного перевороту 1991 р., народ України дуже підло і розумно обікрали. Обікрали так, що абсолютна більшість громадян дотепер не може зрозуміти, що в них відібрали джерела їхнього життя, добробут, стабільність, основу впевненості в забезпеченому майбутньому дітей і онуків. Афера, проведена під виглядом «народної приватизації» загальнонародного надбання, призвела до розподілу накопиченої за десятиліття загальнонаціональної власності на користь вождів номенклатури і тіньового капіталу на шкоду мільйонів громадян України. Нагромадження власності в руках колишньої номенклатури і тіньовиків, а тепер і правлячої олігархії, відбувалося не за рахунок створення нової вартості, а шляхом перерозподілу раніше створеного працею всього народу національного багатства, фактичного примусового вилучення загальнонародного надбання.
Ідеологи ліберальної приватизації у своїх інтересах трактували державну власність як нічийну, безгосподарську, котру можна ділити, не порушуючи нічиїх прав.
Вони забули, вірніше, не захотіли брати до уваги просту істину, яка полягає в тому, що будь-яке відторгнення, присвоєння загального надбання народу окремою особою або групою осіб є відчуженням прав на нього з боку всіх інших громадян, що вочевидь торкається їхніх законних інтересів. Ліберали, разом з партійними зрадниками-номенклатурниками і злодіями-тіньовиками, скоїли брудний, зухвалий за своїм характером і наслідками злочин — відняли у народу і привласнили собі власність (яка, годувала людей) — загальне багатство народу, нажите народом спільно протягом сторіч. Кожен громадянин України, який терпить нестатки, повинен знати, що винуваті у цьому ті, хто відняв у громадянина його власність —загальне надбання народу.

У кожному об’єкті держвласності, приватизованому окремими особами, є частка, що юридично належить кожному громадянинові України. Вся теорія і практика приватизації говорить про її грабіжницький характер в інтересах партійної номенклатури, яка зрадила свій народ, яка дорвалася, мов голодні ворони, до народної власності і незаконно привласнила собі найприбутковіші об’єкти загального надбання народу.
Під час перевороту 1991 р. юридично ніхто не мав права видавати закони, що зазіхають на загальнодержавну власність, бо, відповідно до Конституції СРСР в УРСР, вона була загальним надбанням народу. У цьому вся нелегальність і нелегітимність приватизації, що відбулася. Адже ніхто не може привласнити собі загальний колодязь або загальний луг, берег ріки, ліс та інше. У тому-то і справа, що соціалістична власність за своєю природою — загальне надбання народу, і вона не може бути поділена між приватними особами без згоди переважної більшості народу.
Не депутати парламенту не можуть вільно вирішувати долю загального надбання всіх громадян країни, а тільки сам народ на «вирішальному», а не «консультативному», референдумі. На відміну від соціалістичної буржуазна власність за своєю природою від самого початку у процесі свого формування є приватнокапіталістичною. Вона не наживається всім народом, усією громадою, а наживається приватними особами, а тому в інтересах суспільства через закон парламенту може піддаватися і націоналізації, і приватизації.
Користь від капіталістичної власності мають насамперед приватні особи, навіть якщо ця власність носить публічний характер.
Соціалістична власність наживається і примножується всім народом, усім суспільством, і весь народ має з нього користь. Кожен громадянин, посилаючи дитину до дитсадка або піонерського табору, одержуючи житло, оплачуючи комунальні послуги, купуючи товари першої необхідності або продукти харчування і т. д., в умовах соціалізму платить менше за їхню реальну вартість за рахунок загального надбання народу.
У цьому глибока різниця між буржуазною і соціалістичною власністю. Організатори злочинної приватизації добре усвідомлювали, що вони чинять велике зло для свого народу, однак їх особистий приватновласницький інтерес погасив у них і совість, і страх, і законослухняність, і спонукав їх на грабування власного народу.
У результаті промисловість, сільське господарство, вся інфраструктура України — у глибокій кризі на рівні післявоєнної розрухи, уряд пише програми боротьби з бідністю і корупцією, народ тихо вимирає, а купка багатіїв, які розтягли загальнонародне надбання, привласнюючи собі на мільярди доларів і євро загальнонародного добра, казково збагачуються. Думаю, так довго тривати не може, це — незаконно, несправедливо і економічно глухий кут відтворення життя в Україні. Вже вся практика реформ показала, що за п’ятнадцять років ні приватизація, ні ринок, ні конкуренція нездатні забезпечити матеріальний, соціальний і культурний статок переважній більшості населення України. А причина одна: порядок, форма і результат розподілу власності в Україні.
Нині у результаті незаконної приватизації власність в Україні поділена в такому співвідношенні: 20% власності належить ще державі, 20% — дев’яносто відсоткам населення України і 60% — приватним великим власникам, що становлять не більш як 200 родин.
Якщо відтворити це графічно, вийде така картина:
Велике коло означає всю власність України, сектори означають частки власності в руках держави, більшості населення і великих власників. При цьому треба зважати, що власність, яка належить населенню у вигляді квартир, авто, дач, ділянок землі, практично мало дає доходу, а потребує витрат, бо це називається власністю сфери споживання, а не сфери виробництва. А власність на засоби виробництва, що дає прибуток, перебуває в руках держави і більш як половина всієї власності — в руках великих приватних власників. З усього ВВП у бюджет надходить 27 відсотків коштів, отже, великі приватні власники забирають 73 відсотка матеріальних благ від ВВП.
Багатії-нувориші буквально «доять» загальне надбання народу України у співвідношенні: їм — 73% , всьому населенню — 27%. Це при тому, що великих власників з родинами — кілька тисяч, а населення — мільйони. Чи може Україна за такого співвідношення власності і порядку розподілу користі від неї вийти з системної кризи, у яку її завели і ведуть далі реформатори-ліберали. Здоровий глузд і вся практика капіталістичного виробництва у країнах Латинської Америки, Африки, Азії, а тепер і постсоціалістичної Європи, твердо підказує — не може. Так що робити? Відповідь лежить на поверхні. Треба знову перерозподілити власність. Повернути в загальне надбання народу всі базові бюджетонаповнюючі галузі промисловості: природні ресурси, морські і річкові прибережні зони, нафту і її переробку, газ, енергетику, зв’язок, транспорт (залізниця, авіа) трубопроводи, видобуток корисних копалин, металургію, машинобудування, хімію, виробництво лікеро-горілчаних і тютюнових виробів. При цьому не йдеться про націоналізації квартир, дач, присадибних ділянок і інших об’єктів особистої власності громадян. Про землю особлива розмова. Земля є загальнонародним надбанням, даним народу самою природою. Вона дістається народу в результаті боротьби всього народу з іншими народами протягом сторіч. Тому у приватному порядку поділити землю між частиною населення — справжнє божевілля. Земля повинна на праві власності належати всім «загальне надбання» і передаватися у приватне користування, колективне й одноособове користування безплатно і безстроково, із правом спадкування, всім, хто бажає її обробляти, із установленим законом розумним максимальним розміром. Приватизація землі з утворенням латифундій і дрібних парцел — це джерело соціальних конфліктів, що прирікають мільйони людей на бідність і злиденність.
У Конституції України є всі підстави для формування через закон про націоналізацію фонду загального надбання народу України.
Насамперед це ст.13 Конституції України, де сказано, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, природні ресурси її континентального шельфу є об’єктами права власності українського народу. У цій само статті Конституції зазначається, що власність зобов’язує.
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Однак саме приватизація завдала величезної шкоди абсолютній більшості громадян України.
Достатньо сказати, що коли загальне надбання народу було в розпорядженні держави, то бюджет України становив у 1989 році 52 млрд. дол. США, а після приватизації в 2005 році буде становити, якщо ще зберуть — 18 млрд. дол. США. Виходячи з бюджету, можна судити про рівень і якість життя громадян у 1989 і 2005 роках в Україні.
З огляду на те, що в результаті приватизації більш як половина загальнонародного надбання перебуває у приватних руках, про повернення в розпорядження суспільства загального надбання народу України може йтися тільки через закон про націоналізацію майна, що належить приватним особам.
Чи дозволяє це зробити чинна Конституція України. На ст. 13 Конституції України вже зверталася увага. Варто додати, що все майно, перераховане в ст.13 як об’єкти права власності українського народу з юридичної точки зору взагалі виключає будь-яку форму приватизації. Тому всі об’єкти права власності українського народу, перераховані в ст. 13 Конституції України і приватизовані, повинні бути негайно і беззастережно повернуті в розпорядження держави, яка відповідно до Конституції здійснює права власника — українського народу. Тож на сьогодні ми маємо вже два види загального надбання народу, що можуть стати основою формування неподільного і невідчужуваного, виведеного з цивільного обороту фонду, загального надбання народу. Це об’єкти, що ще перебувають у власності держави — їхню приватизацію необхідно заборонити негайно, і об’єкти, хоча і приватизовані, але ті, що входять до переліку ст. 13 Конституції України, що дає можливість їх повернути в власність народу України згідно з вимогами Конституції. Всі інші об’єкти приватизованого загального надбання народу України мають бути повернуті у власність народу України за двома підставами: по-перше, як незаконно приватизовані з конституційної точки зору — загальне надбання народу може бути приватизовано тільки з безпосередньої згоди народу через референдум.
По-друге, на підставі вимог ст. 41 Конституції України з мотивів суспільної необхідності. У ст. 41 Конституції України сказано: «Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване тільки як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі й у порядку, встановлених законом, і за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості». Про те, що суспільна необхідність націоналізації визріла і наполегливо вимагає своєї реалізації, свідчать програма боротьби з бідністю і результати цілковито недолугих реформ, які довели Україну до кричущого розвалу.
Наша Україна нагадує будинок, покинутий господарями на розграбування. Знищуються і розоряються села, перетворені на руїни тисячі заводів і фабрик і водночас до кишень українських нуворишів і політичних демагогів безупинно течуть грандіозні нагромадження, зроблені за роки володіння народом своїм загальним надбанням.
Петро Симоненко у статті «Націоналізація базових галузей — шлях відродження України» (Голос України) — називає сім причин необхідності націоналізації саме базових галузей народного господарства:
1) незаконність і неконституційність присвоєння загальнонародної власності приватними особами, виходячи з того, що загальне надбання народу за своєю юридичною природою не може бути приватизоване без згоди народу;
2) незаконна, несправедлива і нелегітимна концентрація права власності на базові галузі промисловості в руках обмеженої кількості приватних осіб;
3) цілковитий розвал промисловості і сільського господарства за останні п’ятнадцять років реформ;
4) бідність і злиденність більшості народу України;
5) необхідність гарантувати перспективи розвитку і здатність забезпечити свою політичну і економічну незалежність, державний суверенітет України;
6) масовий відплив приватного капіталу за кордон замість інвестування вітчизняної промисловості;
7) необхідність концентрації і мобілізації ресурсів для розв’язання найважливіших завдань розвитку України, можливості вести на рівних конкурентну боротьбу на світовому ринку.
Нема сумніву, що ці причини можуть бути покладені в обґрунтування конституційної суспільної необхідності націоналізації базових галузей народного господарства України і створення фонду загального надбання народу. Потрібна тільки політична воля правлячого в Україні класу або політична воля більшості народу України для прийняття закону про націоналізацію і створення фонду загального надбання народу.
Повернути народу України його загальне надбання, нажите і накопичене величезною працею протягом сторіч — немає сьогодні благороднішого завдання для кожного чесного громадянина України.
На жаль, із усіх політичних сил, представлених в українському суспільстві і парламенті, тільки комуністи категорично вимагають переділу власності на користь народу України. Інші, від несосвітенних лібералів, соціал-демократів до соціалістів, тлумачать про реприватизацію, котра народу практично не дасть жодної користі, тому що власність перейде від однієї приватної особи до іншої для її збагачення.
Багатства України повинні служити всім, а не тільки окремим злодійкуватим нуворишам — вимагають комуністи і сподіваються, що народ їх підтримає.


Василь СІРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, народний депутат України, фракція комуністів, безпартійний.