7 березня цього року близькі і знайомі попрощалися з екс-міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком. Після панахиди колишній глава держави Леонід Кучма, відповідаючи журналістам, сказав: “Ця гра почалася 2000 року...”
Звичайно, якщо мати на увазі рік, коли події почали стрімко розгортатися. Однак Леонід Данилович, на моє переконання, помиляється. “Справа Георгія Гонгадзе” стартувала як мінімум на рік раніше.
Павуки в банці
Рік президентських перегонів ознаменувався зміною керівництва СБУ. Окрім того, на початку 1999-го, як стверджувалося тоді у журналі “ПіК”, Служба безпеки “вибила” указ глави держави, за яким працівникам будинку на Володимирській дозволялося проводити оперативно-розшукові заходи стосовно всіх силових структур в державі. У тому числі проти міліції.
Після цього розгорілося кілька гучних скандалів. Протистояння СБУ і МВС вщухло на деякий час з наближенням президентських виборів. Але “підкилимна боротьба”, зокрема за вплив на Президента України, тривала.
І не лише правоохоронців. Жорстка конкуренція існувала і між виборчими штабами провладного, як сказали б тепер, кандидата. Нагадаю. Один із них базувався на фонді “Соціальний захист”, і очолював його народний депутат Олександр Волков. Інший створили і керували ним народні депутати Віктор Пінчук, нині зять Леоніда Кучми, та Андрій Деркач, син тодішнього глави СБУ. (Був і третій, сформований на базі Народно-демократичної партії та об’єднаних соціал-демократів. Однак важливої ролі цей штаб не відігравав.)
Якщо фонд “Соціальний захист” робив ставку на вітчизняних політологів та політичних технологів, то в іншому штабі домінували... російські фахівці. (До речі, тоді ходили чутки, що за тиждень до першого туру виборів російську команду повністю замінили їхніми земляками, фахівцями зі створення кризових ситуацій, які залишалися в Україні ще досить довго. Принаймні весь 2000 рік.)
Вибори 1999 року були досить-таки “брудними”. (Чого вартий лише інцидент у Кривому Розі!) Активну участь у них — принаймні так стверджували суперники Леоніда Кучми — брали й силові структури. І зрозуміло, на чиєму боці.
Після того, як Валерія Пустовойтенка Верховна Рада не затвердила на посаді Прем’єр-міністра України, й почалася велика гра. На головне міністерське крісло країни називалося чимало претендентів. Однак керівником уряду несподівано для багатьох став голова Національного банку Віктор Ющенко. Одна з причин його затвердження на цій посаді, казали, — тяжке фінансове становище України. Щоправда, за деякими ознаками він розцінювався як перехідна фігура. Наступний прем’єр мав перейняти естафетну паличку від Леоніда Кучми і стати його спадкоємцем. Окрім того, уряд, який очолював Ющенко, перекрив доступ до державної казни багатьом фінансово-політичним кланам, які прагнули покрити витрати на президентську кампанію Леоніда Кучми.
Але вже влітку 2000-го стало зрозуміло: Україна з фінансової ями поступово вибирається. Уряд успішно почав гасити заборгованість перед пенсіонерами. (Інша справа — за рахунок чого вдалося цього добитися і хто підготував грунт для виплат заборгованостей.) Тоді ж почалося і похолодання у відносинах Леоніда Кучми та Віктора Ющенка. Ходили чутки, що в листопаді (зверніть увагу на місяць!) уряд відправлять у відставку...
Третій вимушений авторський відступ
Власне, якщо подивитися на “справу Георгія Гонгадзе” і “касетний скандал” під кутом боротьби за прем’єрське крісло, а в перспективі — і президентське, то все стає на свої місця. Нічого дивного, що саме 2000 року почали з’являтися варіанти пошуку спадкоємця. Особливо з огляду на те, що відбувалося в сусідній Росії.
У вересні 1999-го в ролі керівника російського уряду опинився колишній працівник КДБ Володимир Путін. А 31 грудня Борис Єльцин зрікся своєї посади і передав йому право на престол.
Чи можна було реалізувати такий сценарій в нашій державі? Важко сказати. Тим паче, як стверджував Леонід Кучма, Україна — не Росія. Однак дехто вельми цього хотів. Недаремно в одній з московських газет наприкінці травня з’явилася публікація про майбутнього українського “Путіненка”.
Водночас супроти головних гравців на політичному полі починають з’являтися компрометуючі публікації. Однак ще влітку важко було назвати головну фігуру, яка могла б сподобатися Леоніду Кучмі. А тому “били” тих, хто міг реально претендувати на перші ролі в оточенні глави держави.
Поступово в політичному житті країни важливе місце почав обіймати тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. Вголос казали про необхідність відокремлення бізнесу від політики. У своєму виступі в Київраді Леонід Кучма пообіцяв розібратися з так званими фінансово-політичними угрупованнями. Деякі аналітики у той час прогнозували прихід до керівництва урядом силовика. І посилалися на російський досвід. Серед найреальніших претендентів дедалі частіше називали ім’я Юрія Кравченка...
Отож нічого дивного в тому, що після зникнення Георгія Гонгадзе суспільству невідомі доброзичливці почали нав’язувати “міліцейський слід”. Хоча до цього міліція сама “засвітилася”, про що ми вже писали, у стеженні за Георгієм. Остаточно закріплював цей слід “касетний скандал”, який, нагадаю, розпочався 28 (увага!) листопада.
(Видавець і головний редактор газети “2000” Сергій Кичігін в одній з публікацій, присвяченій “справі Георгія Гонгадзе” і “касетному скандалові”, в березні 2001 року переповів цікаву розмову, яку мав на початку вересня того року. Представник однієї з комерційних структур сказав йому, що в листопаді в Леоніда Кучми виникнуть значні проблеми. За словами співрозмовника журналіста, про це йому сказав один колишній працівник чи то Комітету державної безпеки, чи то Головного розвідувального управління Генерального штабу ЗС СРСР з Москви.)
“Касетному скандалу” ми й присвятимо свої наступні суб’єктивні нотатки.
