“Війна вважається закінченою, коли останній загиблий на цій війні солдат похований, а його ім’я занесено в історію...”

60 років тому неймовірними зусиллями та ціною великої крові ми подолали фашизм. Наше соціальне становище на відміну від переможених нами колишніх солдатів вермахта бажає бути кращим. Враховуючи стан здоров’я та вичерпані життєві можливості людини за віком, цей ювілей для багатьох ветеранів буде останнім у житті. Напередодні святкування 60-річчя Перемоги ми хочемо звернутися до Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховної Ради України, до народних депутатів та членів уряду з проханням не за себе особисто, а за ті справи, що потребують невідкладного вирішення. А саме: привести у належний стан пам’ятні споруди воїнів на братських могилах.
Перше українське село Півнівка Меловського району Луганської області було звільнено від фашистських загарбників 16 січня 1943 року. І потім, майже два роки, село за селом, місто за містом звільняли Україну. Гинули солдати, ідучи в бій, знаходячи свій останній притулок у братських могилах. На тих місцях бойові побратими встановлювали невеличкі дерев’яні обеліски із зіркою та прізвищами загиблих.
У 50-ті роки було проведено масові перепоховання з відомих і невідомих могил у братські могили та їх реєстрацію. На них встановили залізобетонні обеліски з викарбуваними прізвищами воїнів, які покояться в братській могилі.
Відтоді минуло майже 50 років. Щороку до свята Перемоги місця поховання приводили у належний стан. Але, незважаючи не це, багато споруд понівечено часом, а деінде і сучасними вандалами в пошуках кольорових металів. І стоять сьогодні обеліски-воїни як покалічені фронтовики: де без руки, де без ноги, де замість автомата тримають якусь дощечку. Це все нагадує людям про байдужість до того, що було більш як 60 років тому на цій землі. Бідність торкнулася і їх — кам’яних воїнів-велетнів, так само, як і живих ветеранів.
Усі міста і села Полтавщини готуються до святкування 60-річчя Перемоги. На території області у роки війни поховано понад 500 тисяч людей. Братських могил тут —807, де поховано 142 тисячі солдат і офіцерів; індивідуальних — 69, безіменних — 303. Могили 1941 року залишилися невідомими (“Книга пам’яті України”, том 12, стр. 380).
Де взяти кошти на реставрацію і ремонт обелісків? Ставлять собі запитання сільські районні ради, ради ветеранів війни. Після розвалу Радянського Союзу всі ці споруди залишилися без господарів, на їх ремонт держава не планує і не виділяє кошти.
А поки що люди самі вишукують можливості збереження пам’яті загиблих. Так, Ганна Куроп’ятник, 1914 року народження, мешканка села Степівки Кременчуцького району Полтавської області, у 1941 році, ризикуючи власним життям і життям своїх дітей, поховала у себе на городі невідомого червоноармійця, який загинув у бою, захищаючи село. Після війни ця жінка побудувала на власні кошти пам’ятник і досі доглядає його.
А ветеранські організації дедалі частіше змушені звертатися до благодійників. Благодійність в усі часи і серед усіх народів була дуже шанованою і шляхетною справою. Так, на звернення ветеранських організацій до почесного громадянина Кременчука Матицина Володимира Митрофановича (особисто його родина втратила на тій війні 16 чоловік) на Полтавщині за його сприяння на благодійній основі з 2001 року побудовано 25 пам’ятників та пам’ятних знаків воїнам, які загинули у роки війни, реставровано п’ять пам’ятників, побудовано чотири пам’ятні знаки, а також меморіальний комплекс у Кременчуці на честь воїнів-афганців.
Кожну пам’ятну споруду та документи передано на довічне збереження ветеранським організаціям, сільським, селищним, районним або міським радам.
Важливим напрямом вшанування пам’яті загиблих є встановлення пам’ятних знаків односельцям в їх рідних селах. Ці символічні могили поряд з обелісками братських могил дають можливість нащадкам Прохоренків, Овчаренків, Степаненків покласти квіти пам’яті своїм предкам. За цей період було викарбувано заново або доповнено Книги пам’яті більш як 14 тисячами імен загиблих воїнів, які занесені на відшліфовані плити із природного каменю, що вмонтовані у сучасні стели.
Цей благодійний рух розпочався влітку 2001 року і триває нині. Він об’єднав ветеранські організації декількох районів та міст Полтавщини і виходить від самого серця.
Але, на жаль, далеко не всі, до кого звертаються ветерани, надають допомогу. Тож необхідно прийняти на державному рівні спеціальне рішення або закон України про вшанування пам’яті воїнів, які загинули у роки Другої світової війни. Треба провести інвентаризацію споруд братських могил та створити всеукраїнський реєстр пам’яток, виділити кошти до бюджетів місцевих рад для приведення та подальшого підтримання їх, а також поховань у належному стані.
Для облаштування обелісків слід залучити на договірній основі художні фонди, майстерні, спеціалістів та фахівців для реставрації та художньої доробки споруд.


Ветерани війни Полтавської області:
К. БАБЕНКО, генерал-майор у відставці;
Ф. ХИМИЧ, генерал-майор у відставці;
І. ГЕЛЕВЕРЯ, полковник у відставці;
Д. МАДЯШ, лейтенант у відставці;
В. ШАМРАЙ, старший сержант;
М. БЕСКЛИНСЬКИЙ, старшина.