Новий уряд задекларував у програмі діяльності як основне своє завдання “зробити Україну одним із аграрних лідерів світу й забезпечити утримання цієї позиції у майбутньому” через “надання пріоритетності розвитку аграрного сектору національної економіки”, завдяки чому “утвердиться його конкурентоспроможність”.

В аграріїв, природно, з одного боку, виникає бажання підтримати такі амбіційні програми. З другого боку, так часто і так багато раніше говорилося про пріоритетність підтримки розвитку аграрного сектору і так мало було ефективних дій, що постає запитання: а чи не черговий це PR-хід? Якими будуть справи?
У цьому контексті підняття буквально з колін бурякоцукрового комплексу України — це реальна можливість для уряду показати, що його слова не розходяться з ділом.
Історично так склалося, що зерно і цукор були однією з візитних карток України. Буквально 15 років тому в нас площі посівів цукрових буряків ледь не досягали 2 мільйонів гектарів. Працювали 192 цукрові заводи, які щодобово переробляли 510 тисяч тонн буряків. Практично Україна забезпечувала потреби в цукрі колишньої мегадержави, оскільки вивіз цієї продукції за межі України становив 60%.
Україна в ті часи мала стратегічний вплив на ринок цукру, бо в окремі роки її частка сягала 20% світового виробництва бурякового цукру.
За таких масштабів виробництва цукрова галузь виступала значним чинником для розвитку сільських територій, адже в ній працювало понад мільйон осіб. В окремих регіонах уся інфраструктура була прив’язана до цукрових заводів.
На жаль, у цей же період ми стали свідками не лише втрати позицій на світовому ринку цукру, а й буквально занепаду, руйнації цукрової галузі України.
У 2004 році ми виробили 1,8 мільйона тонн цукру проти 5,5 мільйона 13 років тому. У 2,4 разу скоротилися посівні площі, а урожайність знизилася на 30%. Із тих 192 цукроварень більш як третина вже не існує.
Хоч як це парадоксально звучить, але у 1999—2004 роках Україна не забезпечувала навіть власних потреб у цукрі. І тільки торік, з урахуванням перехідних залишків, ми вийшли на рівень задоволення власних потреб.
Така ситуація вимагає негайних дій, якщо ми хочемо посідати лідируючі позиції та мати ефективне виробництво. Однак, щоб діяти, і діяти ефективно, потрібно чітко визначити причини кризового стану галузі.
Загалом можна окреслити декілька груп чинників, що впливали і впливають на стан галузі: політичні, внутрішньоекономічні та зовнішні.
Ще на початку 90-х років прийнято Закон про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України. Однак цей закон (а “діє” він ще й сьогодні), як і інші закони та програми, спрямовані на підтримку сільського господарства, залишився фікцією, бо не мав реального фінансового забезпечення.
Відсутність стратегічної мети розвитку країни загалом, а також, природно, агропромислового комплексу, політична нестабільність, часті зміни урядів, міністрів, пошук одноденної вигоди за одночасного нехтування стратегічними вигодами, бездумна (а подекуди й злочинна) приватизація не могли не залишити руйнівного сліду в бурякоцукровому комплексі.
Загальна економічна криза, зниження рівня життя, а отже, й рівня споживання населення також негативно вплинули на галузь.
Водночас інколи складалося враження, що держава просто самоусунулася від державного контролю та управління галуззю. Як результат — відсутність системного підходу до підтримки галузі, відсутність політики розвитку та інвестицій.
Не могли не позначитися на експортозорієнтованій галузі руйнація налагоджених зв’язків, втрата ринків збуту українського цукру. При цьому ми мало працювали над виходами на нові ринки. А з часом туди стало просто ні з чим виходити.
Занепад галузі такий глибокий, що нині є всі підстави казати про системну кризу бурякоцукрового комплексу.
Що сьогодні пропонується і що можна запропонувати?
У Верховній Раді України у вересні минулого року зареєстровано законопроект “Про введення мораторію на демонтаж або розукомплектування цукрових заводів”. Мету цього законопроекту відображено вже в назві: призупинити знищення технічної бази цукрової галузі, зменшити соціальну напруженість у селищах, що утворилися навколо цукрових заводів, “зберегти експортний потенціал галузі для ефективної роботи в умовах ЄЕП”.
На жаль, ситуація, що склалася, вимагає й таких жорстких дій, оскільки 34 цукрові заводи просто порізані на металобрухт. Думаю, після певного доопрацювання цей законопроект треба було б прийняти як закон.
Але це боротьба з наслідками кризи, а не з її причинами.
Чи можуть наші заводи, значна частина яких — столітньої давності, конкурувати на світових ринках із сучасними заводами Європи та Американського континенту, а не лише ЄЕП?
Чи прийняття цього закону усуне тіньові схеми продажу та перепродажу майна цукрових заводів? Чи захистить він вітчизняних виробників цукрових буряків і цукру?
Відповідь — очевидна: таким локальним документом не розв’язати зазначених проблем, хоча, повторюся, його треба підтримати.
Така ситуація вимагає нових системних підходів до відродження галузі, до завоювання лідерських позицій на ринку цукру.
Насамперед потрібні політична воля, перехід від декларацій до дій.
Якщо ми нині ведемо мову про євроінтеграцію, то повинні корелювати нашу політику в сільському господарстві і, звичайно, в бурякоцукровій галузі з політикою, з тенденціями в політиці Європейського союзу. Застосовувати (чи хоча б намагатися застосовувати) ті механізми регулювання та підтримки галузі, які діють там. Звісно ж, з урахуванням нашої ситуації та наших можливостей.
Формуючи політику стосовно цукробурякової галузі, треба виходити з потреб ринку та бути конкурентними на ринку цукру.
Галузі потрібні добре працююча система моніторингу ринків цукру та інформування про стан ринків виробників цукру. І тут є поле для діяльності центрального аграрного відомства, яке повинно перестати бути органом, що констатує факт, перестати бути статистом і перетворитися на активного гравця, котрий має і застосовує стимули для розвитку галузі, просуває вітчизняних виробників цукру на світових ринках.
До речі, щодо зовнішніх ринків. Уже давно йдеться про запровадження при наших дипломатичних структурах в інших країнах посади представника (можливо, й більшого штату) з питань сільського господарства. Мабуть, у країні з таким агарним потенціалом це доречно зробити.
Нині мова повинна йти не про окремі адміністративні заходи, а про систему економічних стимулів, систему економічної підтримки галузі. Наша політика має бути така, щоб було вигідно інвестувати в галузь: ми не досягнемо лідируючих позицій на ринку цукру без модернізації галузі, зрештою, без побудови нових цукрових заводів із сучасними технологіями.
Сьогодні треба пам’ятати й про селянина, який вирощує буряки. Це також має залишатися прибутковим видом діяльності. Йдеться не лише про нові сорти буряків, а й про нову техніку, нові технології вирощування, транспортування та зберігання цукристих.
Не обійтися й без серйозних інвестицій у науку — і прикладну, і фундаментальну. Потрібно, нарешті, навчитися доносити результати праці науковців до товаровиробників. Уже минуло більш як півроку з часу прийняття Закону України “Про сільськогосподарську дорадчу діяльність”, а Міністерство аграрної політики не спромоглося подати на розгляд уряду програму підтримки такого виду діяльності. Дива та й годі!
На жаль, з певних причин із зовнішніми інвесторами негусто, внутрішні — теж не надто поспішають. Фінансово-кредитна система здатна хіба що загнати галузь у глухий кут, де вона вже й так перебуває.
Довгострокові кредити, розумне оподаткування — це той підхід, який урятує “солодку” галузь. Загалом можна сказати, що нині потрібен комплексний підхід до розв’язання проблем галузі, потрібна комплексна програма відродження та розвитку цукробурякового виробництва. І активні дії з реалізації цієї програми!


Олександр ШЕВЧЕНКО, народний депутат України.