Міністр культури Хелена Демакова представляла Ригу на конференції Ради Європи з питань політики у сфері ЗМІ, що відбулася в Києві. У запропонованому її учасникам рейтингу свободи мас-медіа Латвія посідає 10-е місце, випереджаючи не тільки найближчих сусідів — Литву з Естонією, а й, приміром, США з Великою Британією.

— Увесь час хочеться на передній план цієї дискусії винести політичні проблеми — мовляв, десь отака цензура чи десь отака війна. Але є ще дві величезні проблеми, пов’язані з діяльністю ЗМІ й чітко навіть не сформульовані, — каже пані Демакова. — Я маю на увазі все це кримінальне середовище, що ніяк не регулюється і знаходить відбиття у таких огидних явищах, як, приміром, дитяча порнографія. І друга проблема, котра взагалі, як на мене, поки що на належному рівні не аналізується, — це влада самих засобів масової комунікації.
Слід зазначити, що проблема тиску влади на пресу для Латвії не така актуальна, як для України. Принаймні зроблені як під копірку новини на різних каналах латвійського телебачення під час хоч би там яких виборів важко собі навіть уявити. За словами Демакової, політиків критикують нещадно.
— Коли виникла ідея побудувати в Ризі нову бібліотеку, мені треба було дістати спонсорські кошти. Я розпочала переговори з великими компаніями —”Майкрософт”, “Оракл”, іншими, беручи за приклад Сінгапур, де саме так і чинили. У той момент, коли я відчула, що наше суспільство проти цієї схеми, я відразу ці переговори припинила. А громадське телебачення повідомило, нібито я підписала ексклюзивний договір з “Майкрософтом”. Якби я звернулася до суду, могла б отримати чималу компенсацію за наклеп. Але я вирішила цього не робити.
— Про вас часто пишуть неприємні речі?
— Нечасто. У мене найвищий рейтинг з усіх міністрів... Карикатури, щоправда, малюють і досить смішні.
— В особистому житті копирсаються?
— Може, й копирсалися б, але в мене все надто пристойно і нудно, одягаюсь досить консервативно. А втім, мою пристрасть до рожевого кольору, що його я ношу влітку (у мене є рожевий рюкзак та інші речі), обігравали. З другого боку, гадаю, в цьому “копирсанні” не засоби масової інформації винні. На посаді міністра, а поготів культури, має бути людина досить перфектна. Якщо в твоєму особистому житті є щось таке, чого не слід “виносити з хати”, тоді не лізь у політику.
— Чи повинні залишатися табу для преси і хто їх має визначати?
— Це великою мірою визначає традиція, хартії прав людини, універсальні принципи, завдяки яким ми почуваємося європейцями.
— Чи існує у вашій країні держпідтримка преси?
— Дотується культурницька преса, і на це витрачають величезні держкошти. У нас такий “Культура-капітал-фонд”, де гроші роздають тільки експерти, і в мене там тільки один голос у великій раді. Я сиджу тихо і не втручаюся. Через цей фонд, приміром, цілком дотується чудовий журнал з візуального мистецтва “Студія”, що виходить 6 разів на рік. Експерти розподіляють гроші щороку на конкурсній основі. Якщо ця “Студія” раптом скотиться вниз у професійному плані, гроші їм ніхто не дасть. І газета культурницька щотижнева дотується — десь на 100 тисяч доларів на рік, і театральний журнал, і кіножурнал. Я багато їжджу Латвією і цікавлюся, що читають люди в місцевих бібліотеках. Культурницьку пресу вони замовляють. Тим більше що купити її можуть не всі. До речі, на дотації бібліотекам у нас теж йдуть величезні державні гроші — цього року передбачено майже 10 млн. доларів.
— Як вам удалося знайти гроші на реконструкцію Домського собору?
— Поки що грошей дали тільки невелику частину, ремонт триватиме близько 10 років. Ми реконструюватимемо собор не як концертний зал і не як культову споруду, а як єдину, можливо, навіть найкоштовнішу пам’ятку нашої культури, котрій незабаром виповниться 800 років! Це заслуга цілої команди, заслуга Народної партії, членами якої є і я, і Раймонд Паулс, котрий теж сказав своє вагоме слово.
Найголовніше в демократії — це вписати проблему в громадську думку.
Ми тепер будуємо нову національну бібліотеку, концертний зал, музей сучасного мистецтва. І цим пишатимуться і молоді росіяни, і українці, і грузини, і білоруси Латвії.
— Чи достатньо представлена українська культура в Латвії і латвійська в Україні?
— Гадаю, культурні контакти досить активні. У січні успішно пройшов український тиждень у Латвії, у нас дуже активне українське культурне товариство. 60 тисяч людей у Латвії визнали себе українцями. Головне, що може зробити держава в цьому напрямі, це підтримувати ініціативи знизу.
Ми пишаємося зіркою латиської сцени — тенором Олексієм Антоненком, який народився в багатодітній українській родині. Його тепер запрошують і Ковент-Гарден, і Віденська опера, і Метрополітен-опера, і нам він уже не належить, але це — наша гордість. Він готує такий смачний борщ, що я кожного разу, зустрічаючи його в опері, кажу: “Ти б навчив мене цей борщ варити!”


Розмовляла Ганна ЛУКАНСЬКА.