Злоякісна пухлина — не вирок, а... боротьба за виживання. Її успішність багато в чому залежить від фінансової спроможності держави і пацієнта.
В Україні прийнято державну програму “Онкологія”. Вона охоплює 2002-2006 роки. Однак боротьба з раковими захворюваннями не обмежиться цим терміном.
Проблема онкологічних захворювань виходить далеко за рамки медичної. Завдання фахівців — знайти оптимальні шляхи лікування онкохвороб, підняти соціальну значущість урятування від цієї недуги (“ракова” смертність посідає друге місце у світі після серцево-судинних патологій).
Лікарі зазначають, що сьогодні в нашій країні нема єдиних стандартів лікування онкохворих (у цивілізованому світі вони існують). Кожен регіон лікує, як вважає за потрібне. Лікує, виходячи не з потреб у необхідному комплексі допомоги у разі того чи того захворювання, а зі своїх можливостей.
Відомо, що хворобу легше відвернути, ніж лікувати. На жаль, сьогодні система профоглядів практично знищена. При цьому дана випробувана в медпрактиці система не потребує великих витрат. Для її реанімації необхідні кваліфіковані кадри і використання інструментальних методів дослідження. Тоді ефективність профілактики онкозахворювань може становити до 70%. Сьогодні ж вона не перевищує і 20% по Україні.
Але повернімось до грошей. Результати перевірки Рахунковою палатою використання коштів держбюджету України, виділених вітчизняному МОЗ на забезпечення медичних заходів Державної програми “Онкологія”, виявилися невтішними. На своїй колегії, яка відбулася торік і на яку запросили представників відомства, що відповідає за здоров’я народу, Рахункова палата оголосила перелік порушень і претензій, виявлених під час ревізії грошової політики Міністерства охорони здоров’я під час виконання онкологічної програми. Зокрема, медичним чиновникам зауважено за незаконну й неефективну витрату бюджетних коштів. Міністерство також звинуватили в тім, що за два роки дії програми “Онкологія” воно не забезпечило онкохворих якісною і своєчасною, гарантованою державою, безплатною медичною допомогою.
Прокоментувати ці висновки ми попросили тоді ще заступника міністра охорони здоров’я України Володимира Загороднього (днями указом Президента він звільнений з посади).
— Коли почалася реалізація цієї програми (2002 рік), ресурсного забезпечення для її комплексного вирішення практично не було. Тоді фінансування централізованих заходів становило лише 41,8%. Зрозуміло, що і мови не могло бути про повноцінне виконання цієї програми. Якщо говорити про забезпечення лікарськими засобами, то більше було головного болю, ніж користі.
У 2003 році вперше на 100% профінансовано централізовані заходи програми “Онкологія”.
У попередні роки пробували закуповувати дороге устаткування. Витрати на нього йшли окремим рядком. Воно потрапляло в онкологічні лікарні, але не було цілеспрямованим. У 2003 році крім лікарських препаратів уперше закупили нову діагностичну техніку. Регіони одразу відчули позитив. У деяких лікарнях на той час устаткування повністю вичерпало свій ресурс і застаріло.
Щодо претензій Рахункової палати до МОЗ. Це огульна фраза. Якщо йдеться про незаконне використання чого-небудь, то за це хтось повинен відповідати. Якщо говоримо про “неефективне використання”, то в медицині взагалі ефективність використання лікарського засобу можна оцінити лише після закінчення лікування, за його результатами.
Я розумію, що такому шанованому органові держави, як Рахункова палата, необхідно виправдовувати свою діяльність, але в даному разі, гадаю, має бути певна етика у відносинах між центральними органами виконавчої влади.
У принципі треба згодитися з висновками Рахункової палати про те, що в реалізації цієї програми не було комплексності. Її нема і сьогодні. Хотілося б, щоб на перспективу все-таки були визначені пріоритети.
У нас залишається єдина проблема, в чому нам дорікають: це відсутність протоколів лікування онкологічних захворювань. (У них інформація про ліки, препарати, методики, використовувані під час лікування.) Це свого роду керівництво для лікаря. Але сьогодні роботу над протоколами практично закінчено.
І про забезпечення хворих онкопрепаратами. У 2002 році ми забезпечували потребу онкологічних клінік у ліках відсотків на 15. У 2003-му — на 20—35%. У 2004-му — думаю, на рівні 40%.
На мою думку, забезпечення лікарськими препаратами регіональних онкологічних лікарень можна спокійно здійснювати через субвенцію (грошова адресна допомога регіонам через бюджет). У такому разі міністерство просто контролювало б використання цих коштів, і до нього було б менше претензій.
