На телеканалі СТБ відбулася прем’єра чотирисерійного документального проекту “Роксолани. ХХІ століття” (керівник проекту Сергій Буковський, автор сценарію та режисер Юрій Терещенко (на знімку), автор літературного тексту Сергій Теленчі, оператор Роман Єленський).
Важко сказати, скільки людей бачило серіал: він починався о пів на одинадцяту вечора, а дві перші серії припали на 7—8 березня, коли мало хто дивиться серйозне кіно. Може, так і задумано, до “жіночого свята”, адже серіал розповідає про долі чотирьох наших співвітчизниць, котрі вийшли заміж за мусульман і живуть тепер у Сирії.
Утім, не нарікаємо на незручний час показу. Як сталося, так і сталося, а фільм можна (і треба) буде показати ще не раз. А зараз спробуємо пригадати враження від побаченого.
Уже доводилося чути (навіть до прем’єри): “це не візьме публіку за живе”. От якби тих жінок до гарему продали — було б що дивитися! Або якби хоч одна з них вийшла заміж за арабського шейха, нафтового магната. Чи за ісламського екстреміста. А то: ну, повиходили за нормальних непитущих мужиків, котрі їх люблять. І вони ще чогось плачуть! Де ж тут драма?
Але серіал бере за живе, і то несподіваним чином. Він “бере за живе” ніби двічі: вперше — під час самого перегляду, а вдруге — трохи пізніше, коли починаєш переживати побачене.
Ці два переживання дуже відрізняються одне від одного. Так, немов перед тобою не чотири серії, а вісім.
Перше переживання більш-менш звичне. Це переживання очевидного: перед нами чотири складні долі, у кожної з жінок своя драма, навіть у щасливих, бо, як сказано в одній із серій, щастя — це така робота, дуже важка. Переказувати не будемо: краще, ніж показано, цього не зробиш.
Але є ще одна драма, дуже специфічна, бо неочевидна. Пояснити цю драму складніше, хоч вона діє на нас навіть сильніше, глибше, ніж очевидні житейські сюжети серіалу.
Ця драма, здається, спровокована поспішно підібраною назвою серіалу. Його названо “Роксолани” — і це ще до перегляду створює цілком певні очікування. Адже Роксолана — легенда саме про українську дівчину, яка на чужині стала царицею, й при цьому не забула свою Україну.
Ну, одягаєш чисту вишиванку і готуєшся дивитися історію Марусі Богуславки. Але фільм — не про тих дівчат! Всі четверо (з Кременчука, Харкова, Криму та Києва) — російськомовні й русоцентричні, вони почуваються швидше декабристками, ніж роксоланами. Чи не тому й до Сирії втекли, що український простір, нехай і русифікований, все одно не був їм рідний.
Отже, тобі пообіцяли ніби одне, а показують інше. Навіть спересердя перефразовуєш знаменитий анекдот: “Куме, москалі до Сирії виїхали! — Усі? — Ні, тільки четверо...”
Але це лиш перші емоції. Подумавши, бачиш, що це все-таки не банальна історія “безрідного перекотиполя”, а щось набагато глибше, й стосується воно не лише тих чотирьох жінок, а всіх нас, хто ще лишився тут. Зрештою, серіал ніби сам по собі ілюструє ситуацію покинутості: закадровий текст явно орієнтований на російського споживача. І російське ТБ це купить. Ви хотіли сюжет про дівчат, проданих до закордонного гарему? Ось їх і продадуть.
Придивіться уважно: ті четверо втекли від порожнечі, втекли з країни, яка перестає бути собою. Одна героїня (харків’янка) згадує про село (вона каже “дєрєвня”), де жили її діди й прадіди, але вже літ десять не живе ніхто.
Ще прикметніший останній сюжет. Його героїня — танцівниця з Києва. Вона, єдина з чотирьох, до Дамаска їхала не заміж, а працювати, бо тут не було роботи. А вже там вийшла заміж. У біографії цієї Альбіни є дуже цікавий момент. Її дідусь і бабуся розмовляли між собою по-татарськи. Але дитину від цього берегли. Вона й тепер не знає татарської мови. Отже, можливо, Альбіна не випадково опинилася в мусульманській країні. Це їй ніби нагадування про батьківщину, вкрадену ще в дитинстві.
Отак, можливо, Бог карає нас усіх — за те, що ми, непомітно й потроху втрачаємо батьківщину, навіть нікуди не виїжджаючи.
Оцю тиху і “неочевидну” українську катастрофу, здається, ще ніхто отак не показував нам. Це — вищий пілотаж серіалу “Роксолани”.
...P. S. Якщо не плутати мінорний настрій фільму з самим фільмом (як витвором культури) — то у нас є привід радіти. Бо ось маємо той вітчизняний телепродукт, якого всі ждуть: цікавий і розумний. І, варто сподіватися, не випадковий. Бо у планах департаменту документальних проектів СТБ на цей рік заявлено ще кілька інтригуючих проектів.