Пустелею стануть Херсонська, Миколаївська, Одеська, Кіровоградська, Запорізька, Дніпропетровська області. Крим перетвориться на спекотний острів. Суцільні сірі хмари закриють небо, заховають сонце, перекриють шлях сонячним променям і не пропускатимуть у космос зайве тепло землі. Відповідно не родитиме без сонця хліб і до хліба. Крига Арктики і Антарктики від потепління ставатиме водою і підніметься рівень Світового океану, і зникнуть земля і міста Голландії, затопить Венецію, Лондон, Нью-Йорк, на місці Санкт-Петербурга стирчатиме лише шпиль Адміралтейства та, можливо, хрести найвищих храмів, рівниною Сибіру гулятимуть хвилі ...
Такий сумний прогноз про настання необоротних змін клімату Землі протягом найближчих 50—60 років роблять занепокоєні вчені. Солідні, великі вчені. Українські, російські, світові. Причина: різке посилення парникового ефекту, який виникає внаслідок інтенсивної і недалекоглядної економічної діяльності людини.
Хоча, треба додати, деякі вчені пов’язують глобальне потепління з факторами, незалежними від нашої діяльності. Та не будемо зупинятися на цій точці зору, оскільки вона не має достатньої аргументації, є пасивною і взагалі позбавляє перспективи.
Ідеться не про щось лише ймовірне і віддалене. Йдеться про життя наших дітей і онуків.
Те, що скажу далі, є, звісно, тільки точкою зору однієї людини. І не більше. Але й не менше.


Зброя, націлена на власних нащадків


Почну з того, що протягом усієї відомої історії цивілізації люди постійно шкодили природі. На відміну, до речі, від усього живого, що населяло і ще населяє планету. Скільки видів і підвидів різних істот уже вигубила людина? Скільки річок, озер, лісів знищила і скільки безповоротно зіпсувала? Скільки плодючої землі звела нінащо? Не злічити! Один розумний чоловік мені казав, що ми видаємося прибульцями на Землі, бо ж лише ми тільки те й чинимо, що губимо планету.
Але на що саме у нас тепер має вистачити розуму, бо коли не вистачить... Тобто від яких компонентів своєї самозгубної цивілізації людство має відмовитися заради зменшення парникових викидів у атмосферу, отже, заради власних онуків?
Перше — виробництво озброєнь. Скільки різних металів і матеріалів воно поглинає?! Скільки надр розкопується, висотується, скільки потім усього виплавляється, обробляється, припасовується, аби, зібране докупи, воно бабахнуло комусь на голову, винищило тих, хто проголошений ворогом? Або, в кращому разі, десь лежало, а потім утилізовувалося. І зважте, всі ж виробничі процеси, а також збереження озброєнь — то витрати в першу чергу електроенергії, а щоб її видобути і передавати — теж треба діставатися до надр земних, висотувати їх, знову-таки забезпечуючи ці процеси енергією. Потворність, вибачте, навіть звіроподібність людського суспільства в тому, що ця діяльність забезпечує засобами до існування, тобто зарплатою, сотні мільйонів людей на планеті. А атмосферу, відповідно, астрономічною кількістю вуглецю. Щоб задихалися онуки й правнуки, в тому числі й ті, хто ту зброю виробляє? Щоб зникли під водою цілі міста і держави? Щоб зійшлися наші нащадки у смертельному двобої за останній ковток свіжого повітря, за останню краплину чистої води, за останню місцину, куди ще пробиватиметься сонячний промінь? Чи передчуття: у кого в руках буде найкраще знаряддя для винищення собі подібних, у того й шанс ще трохи проіснувати? Нічого собі перспектива...
Чимало років тому я мав розкіш довгої розмови з академіком Миколою Амосовим, людиною світлою і мудрою. Микола Михайлович говорив, зокрема, і про те, що людина, яка так пишається своєю цивілізацією, протягом останніх тисячоліть, по суті, недалеко пішла від тварини, від тваринних інстинктів. Як звір чи зграя звірів мітять свою територію, так і люди. Оце, кажуть, наше: ось територія, ось кордони. І звірі розрізняють своїх і чужих, і люди. Діляться за національними, расовими, релігійними ознаками. Аби легше мотивувати, кого з’їсти, за що з’їсти.
А втім, питання треба ставити лише так: Рубікон, за яким виробництво зброї — смертельна забава і для тих, хто її матиме, вже перейдено.
Але чи здатне людство геть відмовитися від виробництва зброї?


Скільки цяцьок, будинків і авто вам треба?


Друге: для того, щоб певна кількість людських істот обчіпляла себе брильянтами, золотом і т. п., інші риють шахти, видобувають алмази, перелопачують землю, майструють сейфи зі спецматеріалів, аби те добро не згоріло або його не поцупили. І скільки однієї лише електроенергії, заради якої знову-таки треба видобувати багатства надр, витрачається на це?! Величезна індустрія, посилаючи до атмосфери вуглець, працює на людську пиху, на те, щоб якась актриса чи мільйонерське чадо обчіпляли себе цяцьками на заздрість черговому збіговиську таких самих істот. Отут людина переплюнула-таки тварин. Ті на себе самі нічого не чіпляють. Прекрасні й без того.
Невже ми нездатні обмежити видобуток таких матеріалів лише кількістю, необхідною для технічних цілей?
Та дорогі цяцьки на шиї, у вуха, у ніздрі чи пупи —то ще не все зайве, заради чого людина псує землю й атмосферу.
Зажерливість, потяг до розкошів, до способу життя, який вражав би ближніх немислимою комфортністю, нестримне бажання демонструвати своє благополуччя розквітли у ХХ столітті, з передачею у ХХІ, і нагадують якийсь шабаш чи бенкет під час чуми.
Західне суспільство створило культ споживання, по суті, індустрію споживання і відповідну психологію. А тут і східне, віддамо належне, не вдарило обличчям у бруд. Супербагаті люди по всьому світу володіють кожен десятками палаців, вілл, палаццо, замків, бунгало, на них чекають численні вишукані авто і т. ін. І все те — з дорогих матеріалів, витягнутих із земних надр, оброблених за спецтехнологіями. І на створення та утримання усього того, чим одна сім’я або й одна людина користується вряди-годи, витрачається величезна кількість електричної, теплової та іншої енергії. І атмосфера планети отримує від того дози вуглецю.
Буржуазія забула власне здорове минуле, коли вона лише подавала заявку на свою роль в історії, коли протиставляла себе зманіженому вищому дворянству й римському духівництву, коли починала творити нове на ті часи суспільство і створила нову релігію —протестантизм. Тоді у буржуазії був здоровий побут, вона сама себе застерігала від зайвого. Щоб переконатися в цьому, досить почитати закони проти розкошів, які приймали громади або ради німецьких та інших середньовічних міст. Дами з найбагатших бюргерських родин обмежувалися певною кількістю хутра, а з прикрас дозволялася одна срібна пряжка. І прекрасно обходилися.
Не будемо далеко ходити: що ж наша рідна держава наплодила? Сотні чи й тисячі суперскоробагатьків, яким глибоко наплювати, якої шкоди завдають природі прихватизовані ними виробничі потужності, на більшості яких використовують застарілі, ворожі навколишньому середовищу і надто енерговитратні технології. Мета українських нуворишів, нічим, по суті, не стримуваних, витиснути з тих потужностей, з людей якомога швидше і якомога більші прибутки. Незважаючи ні на що, доп’ястися, обов’язково й хутчіше, до рівня найбагатших людей світу. І, зрозуміло, споживати, витрачати на своє обслуговування якомога більше. Палац у п’ятсот квадратних метрів — то й не палац уже. Треба на тисячу, дві, три. Та не один. А далі — щоб десь і в Швейцарії, Іспанії, у Франції, Флориді, на Гаваях. А як без того?! Без того — ніяк. Відповідно “джипи”, “мерси” щоби скрізь наготові. Для себе і для холуїв. Інакше — не круто.
А з точки зору проблем, поставлених перед усіма нами природою — вони рубають під корінь дерево, на яке дряпаються. Нищать майбутнє й власних онуків і правнуків. Просто хижаки, позбавлені застережних клепок.
Але чи можна ті клепки вставити, реально встановити мінімум і максимум споживання для кожної людини?


Одна, але невблаганна дама


Є, щоправда, одне питання, яке вони не вирішили. Вічне, як життя. Зветься воно — смерть. Скільки не хапай, не напихайся, як не розкошуй — віднесуть і закопають. Людина взагалі найтрагічніша істота на Землі. Бо вже з малих років усвідомлює, що прийде час — і помре. І з цією думкою має жити.
Але... з одним із наших нуворишів, коли він поклав на мій робочий стіл свій черговий опус про народне благо, я якраз і завів мову про те, що скільки не хапайте —від смерті не відкупитеся. І він прорік:
— Треба протриматися ще десять—п’ятнадцять років, а там — нові обрії. Медицина навчиться клонувати людські органи. Дає збої печінка — беруть з неї клітинки і вирощують, ставлять нову. Чи серце, чи нирки, чи легені — будь-що. Без проблем сумісності. І житиме той, хто кошти матиме, і сто п’ятдесят, і більше років. Повнокровно житиме, неабияк.
— Ну а, — кажу йому, — з головою як бути?
— Тобто?
— Перестане варити від старості, геть нічогісінько не розумітиме — яке то життя? А нову чи й утнуть — бо то ж таки не нирка, за всієї до неї поваги. А якщо й утнуть — може виникнути нова особистість у старому підремонтованому тілі чи ні? Який сенс?
— Нічого, з головою теж щось придумають, —оптимістично запевнив він.
Як вам такий фрукт? Залишається лише пофантазувати та й утнути белетристичну книжку. Про те, як багатенькі хлопці й дівчата усього світу об’єдналися, збудували десь у горах, біля джерел, на чистому повітрі, особливе супермісто, де все до їхніх послуг. І наука, й лікарі, й охорона, й найкраща армія з найкращою зброєю. І усі — напівбезсмертні, бо інакше небезпечно.
А там десь, унизу, вовтузиться решта людства, позбавлена великих учених (їх відбирають туди, на гору), позбавлена надто уразливої зброї, аби не полізли силою наверх. Лише за якісь заслуги верх сам може взяти до себе кого треба. А решта працює, воює між собою звичайною зброєю і т. ін. Нехай собі. В межах дозволеного. Десь перейде межу — залп з гори і нема проблеми... Ну а задля читабельності треба вплести в ту фантазію зворушливу історію кохання хлопця з напівбезсмертних до випадково ним побаченої смертної дівчини, в якої є смертний парубок. Або відповідної дівчини з гори до хлопця знизу, в той час як біля неї давно упадає свій, напівбезсмертний, чи у хлопця є рівня внизу. Ну, одне слово, щоб чуттєво-мелодраматичний трикутник був. Можна з присмаком трагедії. На тлі горішніх розваг. Захотіли хлопці згори побалакати, скажімо, з Вольтером. Направили експедицію, знайшли прах, клонували. Сидять, балакають. Круто. Захотілося полоскотати нерви жахами і посміятися потім — утнули Гітлера. Теж круто. А ще можна його судити й повісити. За минуле.
Шановні і не дуже письменники, дарую сюжет. Фантазуйте. Бо про сьогоднішню трагедію нашого народу ви або не вмієте написати, або не смієте, або немає грошей на друк.
Та облишимо фантазії. Бо хто б як не розкошував та не опирався смерті — вона невблаганна.
Планеті нашій, кажуть вчені, майже 4,7 мільярда років. Ядро її — важкі метали. І нестабільних атомних ядер там достатньо. Тому й досі діє у надрах земних природна атомна станція і гріє все навколо. І діятиме доти, доки не вичерпає радіоактивний матеріал. Гірники, які працюють у надглибоких шахтах, понад кілометр глибини, знають, яким жаром дихають надра земні. Наче під ними — пекло.
Поверхня планети, на якій ми живемо, — то просто певні сторони плит із відносно свіжою земною корою. Плити зіштовхуються, одна йде вгору, інша — вниз. Разом з нашим прахом і всім іншим. І в надрах розплавляється. Процес тих змін трохи задовгий. Від поверхні до безодні — кількасот мільйонів років.
Смішно змагатися з цими величчю й могуттю коротесенькому людському життю, в якій би пихатій особистості воно не сиділо. Бо й людське життя, й існування цілих держав від зачаття до фіналу, з точки зору Вічності, наче крапля дощу на розпеченій скелі. І зашкварчати не встигає...
Та годі про це. Повернімося безпосередньо до нашої теми. З індивідами, будемо вважати, розібралися. Чи може людина по-іншому, ніж нині, ставитися до власного життя?..


А в нас — порядок...


Перейдімо тепер до загального, до державної і економічної політики цілих країн. Західна Європа, Канада, США, Японія, Австралія, Нова Зеландія — всі держави, населення яких становить так званий золотий мільярд людства, — чистенькі й прибрані. Ну хіба що за винятком лише деяких своїх міст і місць. А загалом —жорсткі екологічні й санітарні вимоги, жорстке відповідне законодавство. У Відні, наприклад, посеред житлового масиву — розмальований веселими фарбами сміттєпереробний завод, від якого — жодних пахощів, а диму менше, ніж від однієї цигарки. Прекрасно.
Тільки от як видобувається сировина, як винищуються дерева у країнах третього світу — в Африці, Південній Америці, — аби все те було надане для послуг золотого мільярда, мало кого у Європі чи США цікавить. Транснаціональним компаніям, які все те видобувають, постачають, переробляють, треба одне — аби менша собівартість, аби дешевше. Західний обиватель тішиться порядком у своєму домі й обирає до влади ту політичну силу, яка не похитне, а примножить його благополуччя. Він не готовий бодай на міліметр затягти паска, аби в тому-таки третьому світі сировина видобувалася за найпередовішими, екологічно жорсткими технологіями, з дотриманням суворих природоохоронних вимог. Тому не готовий йому пояснити необхідність таких витрат і західний політик... Бо думає про наступні вибори...
А Земля маленька. І те, що в тебе чистота і порядок, означає одне — може, трохи довше протягнеш. Рівно стільки, скільки треба природі, аби шкоду, завдану її атмосфері, наприклад, в Африці, відчули в Європі чи Японії. Ото і вся втіха. Потрібне масове розуміння, планетарне, якщо хочете: збитки, завдані природі в будь-якому куточку світу, —удар по всіх. І треба сказати, що започаткований у Західній Європі рух зелених, рух, який цікавиться усім світом, — то паросток планетарного мислення, вкрай необхідного для виживання.
Але чи здатні заможні країни зацікавлено (з позитивом щодо екології) відстежувати умови виробництва у країнах відсталих? І допомагати, навіть коли це наче й невигідно?


Що буде, те й буде...


Мабуть, потрібна нова філософія, нові підходи до людського життя на Землі, з певними загальноприйнятими правилами. Насамперед стосовно загальної демографічної політики. Китай, одна з найперенаселеніших країн світу, це відчув, і запровадив обмеження народжуваності дітей. Інші хіба не розуміють, до чого призводить зростання антропогенного тиску на планету? Обмеження потрібні, натомість кожна дитина має відчути, що вона бажана в цьому світі, що її появу вітають.
На заміну нинішнього: виживай, як можеш, що є, по суті, соціал-дарвінізмом, який панує поза “золотим мільярдом”.
Бо люди таки мають домовитися і про закони проти розкошів, проти надуживання, і про необхідний мінімум, а це — їжа, житло, освіта, робота, медичні послуги. А для тих, кому цього замало, хто прагне обов’язково вирізнитися, жити, з його точки зору, ліпше, ніж інші, — запровадити певний максимум споживання. У житлі, техніці тощо. За успіхи у бізнесі, створенні робочих місць, впровадженні енергозберігаючих, екологічно чистих технологій, за солідні особисті внески в охорону природи. І, зрозуміло, для вчених найвищого рівня, особливо тих, чиї ідеї, розробки бережуть планету, можна й треба передбачити право на кращі умови.
Тобто можеш бути скільки завгодно багатим, шанованим, але на особисте споживання — розумні обмеження. Бо ж таки не хлібом єдиним, не втіхою від власних палаців має жити людина. Духовність таки ж суперник зажерливості.
І, безумовно, людство не має права загиджувати землю і її атмосферу виробництвом зброї.
Одне слово, людське життя має цінуватися, як щаслива путівка на планету Земля, отримувач якої повинен у жодному разі не насмітити, не нашкодити сучасникам і нащадкам. Для тих, хто не може обійтися без “ізмів”, можна назвати це екологічним соціалізмом.
Та вірити в те, що люди здатні домовитися жити інакше, — наївно, чи не так?


Кілька слів про наївність


Згоден. Ще й як наївно!
Та чи є альтернатива? Немає. Сподівання на те, що парниковий ефект розсмокчеться сам по собі, ще наївніші, ніж надія на те, що люди здатні організуватися у справедливе й життєзбережуюче суспільство, що держави здатні не брязкати зброєю.
Але що буде, коли все йтиме, як нині? Тобто йде, як іде. Тоді сильніші — окремі люди чи держави —думатимуть, як вижити, не рахуючись з іншими.
Без перебільшення, якщо нічого не зміниться у глобальній політиці, якщо не будуть вироблені і втілені нові підходи до людської діяльності і природи, то дійде до війн відчаю, нового перерозподілу світу, битв за останні клапті ще зігрітої сонячними променями території. Філософія й ідеологія права сили буде швиденько до цього пристосована. Її не треба й придумувати, вона, власне, давно є. А оскільки в людства релігійних конфесій достатньо, то будь-який хрестовий похід чи джихад можна й освятити величезною купою слів.
Та все-таки надія на те, що людство здатне до розумної, гуманної і не шкідливої для природи самоорганізації життя, не така й наївна. Приклади, близькі до досконалості, з мого погляду, є. Їхня адреса — країни Скандинавії. В першу чергу —Норвегія і Швеція. Сезон полювання за добром собі подібних, який у решти людства тривав, а під різними гаслами триває й досі, вони завершили, здається, ще в епоху вікінгів, потім були лише деякі рецидиви. І облаштували досить справедливі суспільства, які живуть, що найцінніше, у гармонії з природою, з оточуючим середовищем. Щоправда, кількісно усіх скандинавів менше двадцяти мільйонів, майже 0,3 відсотка усього людства. Але невже їх приклад неповторний? Невже кожна молодша за віком країна має пройти такий самий довгий шлях, щоб затямити те, що затямили вони, тобто від душі намахатися ракетами й іншим мілітарним причандаллям? Невже трагедією усього людства має стати те, що різні країни сідали в поїзд відповідального перед власними нащадками життя в різні епохи?
З точки зору України, що ми можемо зробити? Яку політику проводити? Мені особисто зрозуміло, що треба поглиблювати, і не порожніми словами чи спекулятивно-виборчими гаслами політиків, співробітництво з Росією. Попри досить огидні нам викрики телекоментаторів типу Михайла Леонтьєва чи демагогів типу Жириновського (у нас такого добра, тільки з протилежними гаслами, теж вистачає), потрібне прагматичне єднання здорових економічних і духовних сил, здатних взаємно поважати і державність, і родинність нашу. Росія — це і люди, і територія, і можливості, які потрібні нам, а ми потрібні їм. Це ж, безперечно, стосується і Білорусі. У такій позиції — взаємне посилення і збільшення шансів на виживання наших нащадків.
Все інше — від лукавого. Бо реальні шанси наші, як і північного сусіда, у розумінні перспективи, у правильному розумінні власних інтересів та інтересів тих, хто вважає себе сильним світу сього і має свої глобальні підходи.
Чи, може, ви не вірите сумним прогнозам стосовно майбутніх природних катаклізмів? Поки грім не вдарить... Але ж тоді тільки і встигнуть наші нащадки, що перехреститися чи побожно скласти долоні на грудях. У мене немає жодних підстав не вірити таким видатним ученим, як академік Національної (тобто справжньої, а не з тих, що нині розплодилися) академії наук Дмитро Гродзинський, як десятки інших відомих вчених з різних країн світу. Вже не перший рік читаю їхні сумні прогнози про необоротні зміни, якщо й далі так хазяйнуватимемо.
Професор Московського державного університету Леонід Лєсков говорить про три можливі сценарії розвитку життя на Землі.
Перший — катастрофічний: люди забруднюють навколишнє середовище і для них самих не лишиться місця.
Другий: ресурсів на всіх не вистачить і добре житиме лише отой “золотий мільярд”, решта гибітиме у злиднях.
Третій — оптимістичний: нові технології вирішують усі проблеми. Але для цього треба, зокрема в Росії, природну ренту вкладати в модернізацію промисловості, освіту і соціальне забезпечення, а не витрачати її на купівлю за кордоном яхт, палаців і футбольних клубів.
Чуєте, про що йдеться?!
Додайте до цього викладені вище пропозиції стосовно відмови світу від зброї і розкошів, і шанси на нові технології багатократно зростуть. У всьому світі.
Чи, може, ви глибше, ніж учені, вивчали цю проблему? Тоді й ті, хто вивчав, і хто взагалі нічого не вивчав, але кому вже за п’ятдесят, можуть повірити власним спостереженням. Згадайте, які були зими в Україні, коли нам було по десять—п’ятнадцять років, згадайте, які лежали сніги, як ще у березні ми ганяли на лижах, як чітко змінювалися пори року. І все змінилося за тридцять—сорок років! Не зими, а непорозуміння. Природа ще захищається від наших шкідливих кроків з останніх сил, то ось трохи на сніги й морози таки спромоглася, то СНІД насилає, то ще якусь трясцю придумає. Так, як вона чинить, зокрема, з тваринами, коли десь їх скупчується забагато — шле якусь пошесть. А ми б’ємо по наслідках, придумуємо ліки для себе. До першопричин не доходимо. Самі творимо апокаліпсис.
Не вважаю, що мої думки бездоганні чи бездоганно висловлені. Але гадаю, якщо дорогі нам наші нащадки, хоча б найближчі, маємо бодай замислитися. Для мене є очевидним, що нормально вижити може лише нове суспільство з якісно іншими стосунками у всьому світовому співтоваристві.