4 березня два постріли обірвали життя колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Його ім’я останнім часом згадувалося в контексті справи про зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. (Особливо після заяв найвищих посадовців країни про те, що ця справа розкрита.) Бо Юрія Кравченка доволі часто називали головним свідком у розслідуванні подій, які сталися 2000 року.
Запитання без відповідей
Ця тема, зізнаюся, цікавила мене з перших днів зникнення колеги. Не можу сказати, що добре знав Георгія, хоча знайомі були давно: з пам’ятної “конституційної ночі” 1996 року. Отож тривалий час намагався знайти відповіді на кілька запитань. По-перше: чому обрали жертвою Георгія, батька двох малолітніх дітей? По-друге: чому постійно, а це впадало в око навіть непрофесіоналу, хтось хотів заплутати слідство? І ще на кілька. Але про них далі.
Своїми сумнівами щодо ходу слідства я поділився з деякими колегами, і ми разом почали збирати матеріали, які стосувалися “справи Георгія Гонгадзе”. З кожним роком ця справа починала нагадувати мозаїку в калейдоскопі. Пам’ятаєте: з новим поворотом виникає нова картинка.
Саме тому після смерті Юрія Кравченка виникло бажання поділитися своїми суб’єктивними спостереженнями з читачами нашої газети щодо розслідування справи про зникненння і вбивство Георгія. Роботу над матеріалом почав зі складання плану його подачі. Однак все прискорила передача “Іду на ви” на каналі “1+1”. Тим більше що дечим вона почала нагадувати “Епіцентр” на тому само каналі в 1999—2000 роках, в якому автору цих рядків, як і Георгію Гонгадзе, довелося брати участь.
Вимушений авторський відступ
Поки що я змушений відступити від хроніки тих літ, і на це є кілька причин. Насамперед тому, що створюється враження, автори передачі “Іду на ви” — свідомо чи несвідомо — поставили некоректне запитання: “Чи вірите ви, що буде суд на Президентом Леонідом Кучмою?”. І не лише учасникам передачі, а й суспільству. З другого боку, уже під час передачі довелося почути таке, що не лізе ні в які ворота. Насамперед — від політиків, які до того ж є законодавцями й ази права повинні пам’ятати вдень і вночі. Тим більше що всі вони —батьки УКРАЇНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ (підкреслення автора).
Цікаво, що поряд, чи точніше навпроти, стояли двоє, яких образно можна було б назвати “жертвою і катом” того безправ’я, яке панувало в державі у середині дев’яностих.
Автору цих нотаток разом з колегами рівно десять років тому довелося займатися журналістським розслідуванням так званої охтирської справи. Нагадаю. На прохання тодішнього Голови Верховної Ради Олександра Мороза Національний банк України видав місту Охтирка трьохмільярдний кредит. У тодішніх купоно-карбованцях. Кошти призначалися на завершення будівництва міської лікарні й житлового будинку для колишніх воїнів-афганців, а ще на лікування за кордоном хворої на зір людини. Не буду переповідати подробиці цієї справи. Читачі “Голосу України” могли ознайомитися з ними в нашій публікації “Хто ж справжній куратор цієї справи?”, яка з’явилася у трьох номерах газети.
Тоді народний депутат Григорій Омельченко звинуватив тодішнього главу парламенту в корисливих мотивах.
Після публікації звинувачення відпали. Григорій Омельченко вдав, що “охтирської справи” не було, і не спростував наведені в публікації факти. Цікаво, чи попросив він хоча б вибачення в Олександра Мороза за несправедливі звинувачення зі свого боку? Або в його тодішнього радника Віктора Беженара, якого заарештували у присутності Григорія Омельченка прямо в кабінеті будинку Верховної Ради, але якого суд виправдав за відсутністю доказів? І таких людей можна було б називати чимало, у тому числі колишнього Прем’єр-міністра, а нині американського в’язня Павла Лазаренка. Свого часу Григорій Омельченко малював у пресі схеми “злочинної діяльності” і нинішнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко.
Усе це пригадалося, коли Григорій Омельченко в передачі “Іду на ви” почав говорити, що є докази вини і Леоніда Кучми, і покійного Юрія Кравченка, і Голови Верховної Ради Володимира Литвина, і народного депутата Леоніда Деркача.
А тому передусім нагадаю статтю 62 Конституції України: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь”.
На чому ж грунтуються виступи Григорія Омельченка супроти Голови ВР Володимира Литвина? Як він сам стверджує: на матеріалах тимчасової слідчої комісії парламенту. (Так, Основний Закон країни передбачає створення таких комісій як форми парламентського контролю, однак не передбачає проведення слідчих дій. Мені можуть заперечити: Леонід Кучма блокував прийняття відповідного закону через те, щоб, мовляв, парламентарії не могли “розслідувати його злочинну діяльність”. Можна лише погодитися: колишній глава держави нині став заручником системи, створеної власноруч.)
Як на аргументи знову посилалися на сумнозвісні “плівки майора Мельниченка”. (У зв’язку з цим відішлю читачів до цитованої вище статті 62 Конституції). Учасники програми “Іду на ви” прагнуть отримати парламентську трибуну для озвучення висновків ТСК. А тому і стверджують, що ті, хто блокує заслуховування звіту, таким чином підтверджують висновки про причетність до “справи Георгія Гонгадзе”.
Власне, саме це і змушує повернутися до дослідження оприлюднених матеріалів “справи Георгія Гонгадзе”. Зокрема, до хроніки подій 1999—2000 років та аналізу “плівок майора Мельниченка”.
Але про це — в наступних номерах газети.
