Володимир Мойсик,
голова Комітету
Верховної Ради України
з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності,
заслужений юрист України, кандидат юридичних наук

В умовах суспільної трансформації сучасної України особливо гостро постає питання формування повноцінної правової держави європейського типу. Необхідно зазначити, що нація в цілому і її легітимні органи влади та державного управління визначилися з історичною перспективою розвитку українського суспільства. Це знайшло своє втілення в офіційно проголошеному курсі на інтеграцію до Європи та до її структур, реалізація якого передбачає приведення норм і стандартів внутрішнього життя нашого суспільства у відповідність з нормами і стандартами Європи.
Однією із важливих складових цього процесу є реформування правоохоронних органів, зокрема й кримінально-виконавчої системи нашої держави.
Певною мірою саме за станом цієї системи, ставленням суспільства до людей, які тримаються в місцях позбавлення волі, умовами їх утримання і життя світова спільнота оцінює рівень цивілізованості держави та демократії й гуманізму в ній.
Як відомо, міжнародні стандарти поводження із засудженими виникли внаслідок міждержавного співробітництва і втілюють світовий досвід виконання кримінальних покарань. До таких стандартів належать прийняті ООН Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями та відповідні документи Ради Європи, зокрема, Європейська конвенція з прав людини, Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Європейські в’язничні правила.
Україна приєдналася до вказаних міжнародних актів і взяла на себе зобов’язання виконувати їх вимоги.
З урахуванням цього реформування пенітенціарної системи нашої держави здійснювалося за трьома напрямами.
Перший — виведення пенітенціарної системи України зі складу МВС та утворення Державного департаменту з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом й підпорядкуванням його безпосередньо Кабінету Міністрів України.
Другий — законодавче забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи, прийняття насамперед нових Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів України та Закону «Про Державну кримінально-виконавчу службу України».
Третій — приведення умов тримання засуджених і ув’язнених у відповідність з вимогами законодавства України та європейських норм і стандартів.
Згідно із зобов’язаннями України при вступі до Ради Європи і відповідно до Висновку її Парламентської асамблеї ( №190 за 1995 рік) було визначено, що до кінця 1998 року пенітенціарну систему України слід вивести з підпорядкування Міністерству внутрішніх справ.
З набуттям Україною членства у Раді Європи експерти Комісії Європейських співтовариств і Ради Європи у галузі реформи місцевого самоврядування та правоохоронної системи України провели у 1996 році вивчення чинного законодавства та інших нормативних актів України, що регламентують виконання покарань та практику їх застосування. Крім того, було перевірено 22 установи кримінально-виконавчої системи у восьми областях України. За результатами цієї роботи Рада Європи у 1997 році оприлюднила доповідь «Оцінка в’язничної системи України» з визначенням рекомендацій щодо подальшого реформування системи виконання покарань, у тому числі створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації.
На виконання цих рекомендацій у реформування пенітенціарної системи України були внесені відповідні корективи, що мали на меті удосконалення законодавства у цій сфері та скасування смертної кари, створення демілітаризованої організаційної структури, зменшення чисельності осіб, які тримаються в місцях позбавлення волі, та виконання попереднього ув’язнення лише пенітенціарною системою, поліпшення матеріально-побутових умов тримання, харчування та медичного обслуговування засуджених і ув’язнених, удосконалення процедури розміщення, соціально-психологічної роботи із засудженими, забезпечення засуджених працею, поліпшення добору та підготовки кадрів.
На виконання висновку експертів Ради Європи стосовно створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації на базі Головного управління виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України створений Державний департамент України з питань виконання покарань як центральний орган виконавчої влади.
Таким чином, головне зобов’язання перед Радою Європи щодо демілітаризації пенітенціарної системи України та виведення її з підпорядкування силовому відомству нашою державою було виконане.
Проведена реорганізація спростила систему управління кримінально-виконавчою системою, яка стала гнучкішою, оперативнішою, дієвішою за рахунок концентрації усіх сил та засобів в одному відомстві, виключила виконання невластивих їй функцій та втручання у справи посадових осіб, які безпосередньо не відповідають за діяльність кримінально-виконавчої системи.
Нові внутрішні соціально-політичні умови, що склалися після виборів Президента України 2004 року, підвищена увага й прихильність міжнародної спільноти до України вимагають невідкладних дій щодо реального реформування кримінально-виконавчої системи нашої держави.
У зв’язку з цим постає питання, як повинна діяти в цих умовах нова влада України: йти шляхом реального реформування, спираючись на міжнародний досвід та науково обгрунтовану національну концепцію, чи вкотре імітувати радикальну реформу через поквапливу ліквідацію усталених державних структур.
На сьогоднішній день є дві точки зору на можливий юридичний статус Державного департаменту України з питань виконання покарань, його місце у системі державних інституцій.
Так, 12 лютого 2005 року Кабінет Міністрів України, розглядаючи на своєму засідання питання про засади реформування системи центральних органів виконавчої влади, відніс до переліку органів, що ліквідуються, і Державний департамент з питань виконання покарань з покладенням його функцій на Міністерство юстиції України, керівники якого підтримують таке рішення, посилаючись на те, що Україна взяла на себе зобов’язання перед Радою Європи передати Мін’юсту відповідальність за управління пенітенціарною системою. На їх думку, підпорядкування цієї системи Мін’юсту дасть змогу підвищити рівень виконання покарань і виключить негативний вплив на цей процес з боку силових структур.
Цілком очевидно, що аргументи Мін’юсту непереконливі. Така позиція відомства з 1996 року, проте досі ми не знаємо ні ідеології, ні стратегії реформування пенітенціарної системи у його складі. На мою думку, вимоги Ради Європи зводяться не до підпорядкування пенітенціарної системи Мін’юсту, а до створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації та забезпечення її функціонування відповідно до міжнародних стандартів поводження з в’язнями.
Керівники пенітенціарної системи нашої держави стверджують, що семирічне функціонування департаменту як самостійного, автономного й безпосередньо підпорядкованого Кабінету Міністрів України дозволило в найкоротші терміни значно підвищити керованість системи, звільнити її від невластивих функцій, запровадити нові форми і методи роботи із засудженими, напрацювати мінімально необхідну правову базу та позбавитись впливу інших силових структур. Підтверджують такі висновки експерти Ради Європи та Європейського комітету проти тортур.
Пристати на позицію Мін’юсту чи департаменту немає достатніх підстав. За таких обставин не можна зрозуміти і позицію Кабінету Міністрів України, який за відсутності не тільки ідеології, а й концепції реформування пенітенціарної системи, ухвалює рішення про віднесення Департаменту з питань виконання покарань до органів виконавчої влади, що ліквідуються, з покладенням його функцій на Міністерство юстиції.
Водночас до переліку центральних органів виконавчої влади, що підлягають подальшому реформуванню, включено Держводгосп, Держкомзем, Держпідприємництво, Держнаглядохоронпраці та деякі інші.
Хіба можна порівняти перелічені та інші відомства з Департаментом з питань виконання покарань, який сьогодні вже має Кримінально-виконавчий кодекс України та прийнятий Верховною Радою України у першому читанні Закон «Про Державну кримінально-виконавчу службу України». І хіба можна одним розчерком пера ліквідувати усталену державну структуру, яка включає в себе 180 установ, у яких утримується майже 200 тис. осіб, у тому числі в 32 діючих слідчих ізоляторах — 38,7 тис., в арештних домах — 357 осіб, у 134 кримінально-виконавчих установах закритого і відкритого типів — майже 149,6 тис. засуджених (із них 9,3 тис. жінок), в 11 виховних колоніях — майже 3,2 тис. неповнолітніх засуджених, у 20 виправних центрах — 3,6 тис. осіб, засуджених до обмеження волі, та у 2 лікувально-трудових профілакторіях — 478 осіб, 1245 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Понад норму житлової площі в установах тримається 39,9 тис. засуджених (26,6%). Найбільше переповнені лікарні — 4 тис. осіб (37,1%), виправні колонії середнього рівня безпеки, в яких тримаються вперше засуджені особи, — 15,1 тис. (27,7%), виправні колонії середнього рівня безпеки, в яких тримаються неодноразово засуджені особи, — 15 тис. (26,4%), виправні колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання (для осіб жіночої статі) — 2,9 тис. осіб (35,8%), виправні колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання (для осіб чоловічої статі) — 1052 особи (17,8%) та слідчі ізолятори — 4,5 тис. (11,7%).
Як на мене, то саме в цій статистиці криється істинний предмет реформування кримінально-виконавчої системи України.
Було б зрозуміло, якщо ліквідація Департаменту пов’язувалася б із вступом до якихось міжнародних чи європейських структур. Ми ж ведемо мову не про створення української пенітенціарної системи, яка відповідала б міжнародним стандартам, а намагаємося створити якийсь «пенітенціарний сурогат з іноземними приправами». Якщо це пов’язано з Висновком Парламентської асамблеї Ради Європи № 190 за 1995 рік про покладення відповідальності за управління пенітенціарною системою на Міністерство юстиції, то треба усвідомлювати тодішню ситуацію, коли ця система повністю підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ, а в країні був започаткований політичний режим, який з кожним днем набував дедалі більше негативних авторитарних рис.
Сьогодні в нашій державі зовсім інша соціально-політична й правова ситуація, набирає сили істинне народовладдя, є величезний кредит довіри народу до новообраної влади, інтенсивно триває становлення громадянського суспільства, яке спроможне здійснювати цивільний контроль за будь-якою державною інституцією. І чи варто за таких умов намагатися сховати потужну кримінально-виконавчу систему під дахом Міністерства юстиції, котре не справляється і з тим об’ємом функцій, який має на сьогодні. Достатньо послатися на незадовільну організацію виконання судових рішень.
Ще раз наголошую, що нелегко пристати чи то на позицію Мін’юсту, чи то його опонентів.
Але й не можна не враховувати, що статус департаменту як самостійного органу виконавчої влади дозволив налагодити ефективну співпрацю з Радою Європи, започатковані та реалізуються відповідні проекти: «Штатний розклад та організаційна структура», «Комплектування та підготовка кадрів», «Розміщення та класифікація в’язнів», «Поводження з ув’язненими, засудженими до тривалих строків покарання», «Партнерство тюрем». Щорічно експерти Ради Європи розглядають перебіг реформування кримінально-виконавчої системи України, оцінюють зроблене, визначають додаткові заходи з його поглиблення.
Поза рамками вказаного співробітництва укладено договори про співробітництво зі Швейцарською Конфедерацією, Швецією, Англією та Нідерландами, у тому числі стосовно удосконалення виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.
Плідна співпраця кримінально-виконавчої системи України з європейськими державами дала змогу по-новому оцінити систему права у галузі виконання кримінальних покарань, дотримання прав людини, проводити імплементацію європейських норм і стандартів утримання та поводження з ув’язненими.
Як стало відомо, Президент України 28 лютого 2005 року доручив Прем’єр-міністру України подати на затвердження проект концепції реформування кримінально-виконавчої системи. В свою чергу Прем’єр-міністр України доручила міністру юстиції очолити підготовку проекту концепції реформування кримінально-виконавчої системи.
Мені як голові комітету, до предмету відання якого віднесено законодавче забезпечення правоохоронної діяльності, абсолютно незрозуміло, чому підготовка такого надзвичайно важливого й специфічного питання, як передавання одного з правоохоронних органів держави, здійснюється без залучення членів нашого комітету. Неприємно вразило й те, що було проігноровано наміри комітету обговорити це питання на засіданні «круглого столу» із залученням широкого загалу народних депутатів України, керівників відповідних міністерств та відомств, науковців і представників міжнародних організацій.
Необхідність проведення такої дискусії підтримав Голова Верховної Ради України, який затвердив відповідне розпорядження. Кілька місяців комітет проводив активну підготовку «круглого столу» з порядком денним «Реформа державної пенітенціарної системи України».
2 березня поточного року у Верховній Раді України засідання «круглого столу» відбулося. В ньому взяли участь народні депутати України, представники центральних правоохоронних органів, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, керівники та експерти Програми сприяння парламенту України, фахівці Міністерства охорони здоров’я, Мін’юсту, Кабінету Міністрів України, керівники регіональних органів управління Державного департаменту з питань виконання покарань, провідні вчені в галузі кримінального, кримінально-виконавчого права та представники громадських організацій.
Особливу увагу приділяли міжнародному досвіду. В дискусії учасники засідання наголошували, що в США, Угорщині, Польщі, Чехії, Словаччині, Швеції пенітенціарні установи перебувають у системі міністерства юстиції з різним ступенем автономії, а в Англії, Болгарії, В’єтнамі, Кубі, Монголії, Румунії — в системі Міністерства внутрішніх справ. В Італії, Шотландії, Естонській Республіці та Латвійській Республіці створено самостійні державні департаменти і служби виконання покарань. При цьому особливо було зазначено, що статус і функції, наприклад, Міністерства юстиції у США або Міністерства внутрішніх справ в Англії не тотожні аналогічним відомствам України. Наприклад, у Швейцарії Міністерству юстиції підпорядковані й пенітенціарна система, і поліція.
Майже усі учасники дискусії наголошували на тому, що головна мета зобов’язання України перед Радою Європи стосовно реформування пенітенціарної системи, а саме — її демілітаризація та виведення з підпорядкування силовому відомству, виконана.
Особливу увагу загострювали на тому, що рішення про створення департаменту як центрального органу виконавчої влади базувалось на таких аргументах:
— система виконання покарань, враховуючи специфіку і різносторонність її діяльності, має бути самостійною, відокремленою від інших органів виконавчої влади;
— Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань» не передбачає, що даний департамент має підпорядковуватися Міністерству юстиції України чи іншому центральному органу виконавчої влади;
— у доповіді про місії експертів Ради Європи в червні та серпні 1996 року «Оцінка в’язничної системи України», яка була предметом розгляду Парламентської Асамблеї Ради Європи у січні 1999 року, рекомендовано «припинити всі організаційні та оперативні зв’язки з військовими та міліцією та приділяти першочергову увагу необхідності створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації»;
— за створення в Україні самостійної, автономної системи виконання покарань висловилися Генеральна прокуратура України, Служба безпеки України, Верховний Суд України, Міністерство внутрішніх справ України та інші, а також Кабінет Міністрів України у постанові від 11 липня 1991 року № 88 «Про Основні напрями реформування кримінально-виконавчої системи в Українській РСР»;
— виведення зазначеного департаменту з підпорядкування МВС і надання йому статусу автономного центрального органу виконавчої влади не суперечитиме висновку № 190 (1995) ПАРЄ стосовно заявки України на вступ до Ради Європи про покладення на Міністерство юстиції України відповідальності за управління пенітенціарною системою, оскільки пізніше (у 1996 і 1999 роках) експерти Ради Європи висловилися про необхідність утворення в Україні «пенітенціарної служби як автономної соціальної організації»;
— насамкінець, спроби підпорядкування в 1930, 1953, 1956 роках пенітенціарної системи органам юстиції нічого позитивного не дали. Навпаки, система зазнавала відчутних втрат, оскільки з’ясувалося, що Міністерство юстиції було неспроможне управляти такою складною системою, зберігати кадри та забезпечувати матеріально-технічне постачання її установ. Це призводило до того, що держава змушена була повертати пенітенціарну систему до Міністерства внутрішніх справ.
І ці повернення були цілком обґрунтовані, оскільки департамент за своїм державно-правовим призначенням є правоохоронним органом, йому надано право оперативно-розшукової діяльності. Він має також низку інших повноважень, визначених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», а також ст. 9 Закону України «Про міліцію». Крім цього, відповідно до п. 11 Положення про департамент він має у своєму підпорядкуванні воєнізовані формування. В органах і установах виконання покарань наявна значна кількість зброї і боєприпасів, які необхідні для виконання покладених на них завдань, у тому числі у сфері забезпечення правопорядку і громадської безпеки.
Практичні працівники кримінально-виконавчої системи звертали увагу на те, що діяльність департаменту повною мірою відповідає Конституції та законодавству України, загальноєвропейським нормам та стандартам, а час його існування підтвердив, що департамент став дієвим органом, який належним чином здійснює єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Завдяки цьому стало можливим проводити послідовну реформу пенітенціарної системи, яка дозволила зробити низку істотних кроків стосовно подальшої гуманізації відбування кримінальних покарань, зміцнення законності, стабілізації обстановки в місцях позбавлення волі та забезпечення прав і свобод людини.
Народні депутати України у своїх виступах підкреслювали: в 1998 році Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань» внесено зміни до 19 законодавчих актів, що сприяло визначенню статусу органів і установ та надало можливість департаменту ефективно і цілеспрямовано виконувати завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, а з прийняттям у 2000 році Закону України «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України» було законодавчо визначено структуру служби виконання покарань та чисельність її персоналу.
Крім того, зазначалося, що в Кримінальному кодексі України, прийнятому 5 квітня 2001 року, саме за ініціативою департаменту збільшено кількість видів покарань, альтернативних позбавленню волі.
Наголошувалося, що на виконання рекомендацій Ради Європи Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» функції місць попереднього ув’язнення від Служби безпеки України передано кримінально-виконавчій системі, а Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» на органи і установи виконання покарань покладено забезпечення належної безпеки осіб, які тримаються в місцях позбавлення волі.
З початку реформування кримінально-виконавчої системи внесено понад 200 змін до Виправно-трудового кодексу України, а у 2003 році прийнято Кримінально-виконавчий кодекс України та Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк».
Кримінально-виконавчим законодавством встановлено гарантії прав засуджених, розширено можливості додаткового одержання ними продуктів харчування, ліків, літератури, письмового приладдя, одягу, взуття та засобів особистої гігієни, значно збільшено вагу посилок і передач, із переліку засобів стягнення, що були передбачені раніше, виключено позбавлення засуджених права на одержання чергової посилки (передачі).
Відповідно до цього кодексу забезпечено виконання нових видів покарань: арешту, обмеження волі, громадських робіт, довічного позбавлення волі.
Впроваджено прогресивну систему виконання та відбування покарань, що дозволяє залежно від поведінки засудженого, ставлення до праці та навчання змінювати умови тримання в межах виправної колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду.
Останнім часом значно поширилась участь у процесі ресоціалізації засуджених неурядових організацій та громадськості. З їх допомогою проводяться культурно-масові заходи, надається консультативна та гуманітарна допомога засудженим.
На виконання статті 25 кодексу, яка закріплює принцип здійснення громадського контролю за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань, прийнято Положення «Про спостережну комісію», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2004 року № 429.
Введено посади психологів в установах виконання покарань, які проводять психологічну діагностику і надають рекомендації персоналу стосовно організації індивідуально-виховної роботи з конкретними засудженими та окремими їх категоріями. Для проведення із засудженими занять з психокорекції, зняття нервової напруги і стресових станів в установах обладнано центри та кімнати психоемоційного розвантаження.
Виконано роботу щодо укріплення кадрів керівної та середньої ланок, підвищення професіоналізму персоналу, безумовного дотримання працівниками кримінально-виконавчої системи законності та вимог антикорупційного законодавства.
Проведена послідовна реформа кримінально-виконавчої системи України дала змогу зробити кілька істотних кроків із гуманізації відбування кримінальних покарань, зміцнення законності, стабілізації обстановки в місцях позбавлення волі.
Щорічне ініціювання департаментом прийняття законів про амністію, а також реалізація норм Кримінального кодексу із застосування нових видів покарань дозволило істотно скоротити в установах кримінально-виконавчої системи чисельність засуджених, що, у свою чергу, дало змогу дещо зняти напругу з їх розміщенням.
Законом України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» передбачено заходи щодо протидії туберкульозу в установах кримінально-виконавчої системи, з урахуванням чого розроблені та реалізуються відповідні регіональні програми.
Сучасна кримінально-виконавча система України є сукупністю органів і установ виконання покарань, що включає комплекс державно-правових, соціально-економічних та психолого-педагогічних інститутів.
Послідовне реформування кримінально-виконавчої системи дало змогу поліпшити її роботу практично з усіх напрямів, але всі вони підпорядковані головному — забезпеченню прав і основних свобод людини. За останні роки істотно зменшилася кількість вчинених в місцях позбавлення волі злочинів, порушень дисципліни серед засуджених, поліпшено умови їх утримання, матеріально-побутове та медико-санітарне забезпечення, стабільно нарощуються обсяги виробництва підприємств установ виконання покарань.
Підсумовуючи зроблене, не можна не звернути увагу на те, що умови тримання засуджених і ув’язнених потребують приведення у відповідність з вимогами законодавства, міжнародних норм і стандартів. Засуджені в установах виконання покарань тримаються у приміщеннях казарменого типу, що залишилися у спадок від колишнього СРСР, де головним принципом було виховання засудженого через колектив. Нині, з огляду на міжнародну практику, здійснюється поступова реконструкція таких приміщень на блочне розміщення засуджених, але ця робота потребує багато коштів і часу.
Набуває загрози в масштабі всієї держави захворюваність на туберкульоз. Дуже гостро ця проблема стоїть перед місцями попереднього ув’язнення — слідчими ізоляторами.
Виникає колізія стосовно необхідності ізоляції від суспільства злочинця, навіть коли він хворий на активну форму туберкульозу, та відсутністю умов для лікування таких осіб у слідчих ізоляторах, що створює загрозу розповсюдження інфекції, порушує права людини на отримання необхідної медичної допомоги.
Ця проблема потребує законодавчого вирішення тому, що лікування хворих на туберкульоз осіб, які не засуджені, а лише перебувають під слідством, не є функцією слідчих ізоляторів. Потрібне спеціалізоване лікування у необхідних умовах, штат відповідних лікарів, обладнання, медикаменти тощо.
Ще не відповідає вимогам сьогодення кадрове забезпечення кримінально-виконавчої системи. Під час відокремлення департаменту від МВС у віданні МВС залишився Київський інститут внутрішніх справ, який був збудований та утримувався за кошти кримінально-виконавчої системи, тривалий час готував спеціалістів для неї, має багато відповідних викладачів і науковий потенціал. Внаслідок цього кримінально-виконавча система втратила профільний навчальний заклад.
Тому учасники «круглого столу» наполягали на тому, щоб Комітет з питань законодавчого забезпечення і правоохоронної діяльності звернувся до уряду з пропозицією про передачу зазначеного навчального закладу в підпорядкування департаменту.
Завдяки гуманізації кримінального судочинства, збільшенню в новому Кримінальному кодексі України кількості видів покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, чисельність осіб, які перебувають на обліку кримінально-виконавчої інспекції, за останні десять років зросла майже в 6,4 разу та станом на 1 січня ц. р. становила 183,7 тис.
Крім цього, зважаючи на досвід європейських країн, треба поступово запроваджувати елементи пробації.
Не відповідає міжнародним актам з прав людини та функціям пенітенціарної системи інститут примусового лікування від алкоголізму, який і донині чинний в Україні.
У даний час на розгляді у Верховній Раді України перебуває сім законопроектів, які безпосередньо стосуються системи виконання покарань.
Зокрема, за ініціативою департаменту розроблено проект Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», який прийнято Верховною Радою України у першому читанні. Проектом закону чітко регламентовано повноваження Державної кримінально-виконавчої служби України, права та обов’язки її персоналу, встановлено порядок фінансування і забезпечення діяльності, а також правовий режим майна, визначено порядок проходження служби, здійснення контролю та нагляду за її діяльністю.
Серед таких законопроектів проекти Кримінально-процесуального кодексу України, законів України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо трудової діяльності громадян, які відбувають покарання)», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо земельних ділянок кримінально-виконавчої системи)», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо листування засуджених з Європейським судом з прав людини)», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо адаптації осіб, які відбували покарання)», «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України (щодо гуманізації виконання та відбування покарань засуджених)».
Насамкінець хочу наголосити на тому, що Комітет Верховної Ради України вперше за всю історію нашої держави провів «круглий стіл» за такою тематикою. Дискусія була надзвичайно цікава і, як на мене, продуктивна. Незважаючи на те, що в учасників обговорення порядку денного були різні точки зору, всі, без винятку, сходилися на тому, що в жодному разі не можна проявляти поспішність у вирішенні такого важливого питання, як зміна статусу кримінально-виконавчої служби держави.
Переконаний, що тільки спільними зусиллями Верховної Ради України, уряду та громадськості можна забезпечити проведення ефективної реформи пенітенціарної системи, реалізацію єдиної державної політики у сфері виконання покарань та приведення її у відповідність з міжнародними нормами. Але робити це треба без будь-якого поспіху, виважено, спираючись на висновки та рекомендації наукових досліджень, національний та міжнародний досвід.